Філософія - Подольська Є.А. - Філософсько-гуманістична думка в Україні другої половини XIII ст.- першої половини XVII ст.

Український Ренесанс у цілому і пожвавлення філософсько-гуманістичної думки припадає на литовсько-польську добу в історії України. В Україні Відродження прийшло з півночі Європи, де проходило у формі Реформації, що розповсюдилось спочатку на Річ Посполиту, а звідти - на Україну. Протестантський рух вимагав обмеження привілеїв духівництва. Ідеї протестантизму охопили частину як шляхетства, так і духівництва. Розповсюдився кальвінізм, а саме - заклики до простоти життя і економності, вимоги секуляризації церковних земель, встановлення контролю за його діяльністю.

З XV ст. шляхетська та міщанська молодь усе більше навчається в німецьких та італійських університетах, засвоюючи в них елементи гуманізму та Ренесансу. Українці одержували освіту в Празі, Кракові, Лейпцигу, Парижі, Римі та інших наукових та культурних центрах Західної Європи, привозили із собою в Україну західно-європейські ідеї, бібліотеки, конспекти лекцій західних філософських шкіл. Вихідці з України викладали в університетах за рубежем: Юрій Котермак - у Болонському та Краківському університетах, а Мартин Шмиглецький - у Відні.

У цей історичний період зростає інтерес до соціально-політичної та гуманістичної тематики, що викликаний встановленням у 30-ті роки XVI ст. Київського удільного князівства. Це привело до відродження міст цього князівства, які стали центрами культури України. Книжники повертаються в цей час до ранньохристиянської богословської літератури, активно перекладають деякі світські твори, що проводять ідеї сили людського розуму, пристосування світу до потреб людини. Разом з тим не згасає інтерес до античної філософії, з'являються переклади Платона, Арістотеля, Демокріта, Епікура.

Усі ці ренесансні явища в культурі України кінця XV - початку XVI ст. мали наднаціональний характер, адже носії духовної культури спирались насамперед на загальні ідеї, відроджували античну культуру, використовували латинську мову, орієнтувались на створення єдиної міжнародної "держави вчених".

Одним із перших білорусько-українських мислителів епохи Відродження був Франциск Скорина (близько 1490-1551). Він навчався в Краківському університеті, вивчав праці Арістотеля, досократиків та стоїків, а потім продовжив навчання в різних західноєвропейських країнах, де сформувались його ідеї Відродження і Реформації. Він був впевнений, що український народ зможе відновити славу Київської Русі через просвіту, центром якої була Біблія. Тому свою подальшу діяльність він присвятив перекладу і виданню книг Святого писання рідною мовою. Результатом його праці була "Біблія Руська, викладена доктором Франциском Скориною із славського міста Полоцька, Богу до почитання та людям посполитим до добра та научення". Переклад Святого писання сам по собі був великим поштовхом до розвитку духовного життя в Україні. Характерною рисою цього видання є демократична інтерпретація Біблії.

У Біблії, вважав він, схоплена уся Соломонова та Арістотелева божественна та життєва мудрість. На першому місці в нього знаходиться теологія як найвища мудрість. Вона охоплює такі таємниці, які перевищують можливості розуму людини. Наприклад, питання створення світу з нічого. Святе письмо, на думку Ф. Скорини, виконує науково-освітню функцію, містить у собі граматику, логіку, риторику, музику, геометрію, арифметику, астрономію. Скорина говорив не про універсальність Біблії взагалі, а тільки про наявність у ній "богооткровенних знань", чого немає в інших книгах. Звідси він виводить двоїсту сутність Біблії - божественну та людську.

Протягом 1517-1519 рр. Франциск Скорина переклав зрозумілою для простих людей давньослов'янською мовою

"Псалтир", "Апостол" та інші богословські книги. На початку 20-х років він заснував першу у Великому князівстві Литовському друкарню.

Ф. Скорина був не тільки засновником книго-друкарства на слов'янською мовою, а й значним мислителем свого часу. У його філософських поглядах елементи нового раціонального мислення поєднувалися з релігійно-схоластичним світоглядом, пафос дослідження природи - з пошаною Святого писання. Ф. Скорина стверджував, хоча і не завжди послідовно, принципи рівності людей перед законом, мріяв про загальну економічну рівність, не заперечуючи засад феодального устрою. Пропагуючи ученість та просвіту, він з гуманістичних позицій покладав великі надії на кінцеву перемогу любові до людини над злом.

У поетичних проблемах далі Ф. Скорини пішов Симон Будний. На його думку, не страх перед майбутнім покаранням і не надія на райське блаженство повинні визначати зміст моралі, а тільки розумний природний потяг людини до гідного життя. Це ще не храм, але вже шлях до храму.

Пізніше просвітницьку справу Ф. Скорини продовжив Іван Федоров (близько 1510-1583), засновник книгодрукування в Росії та Україні. Саме він у 1564 р. в Москві разом з П. Мстиславцем випустив першу російську датовану друковану книгу "Апостол", а в 1573 р. у Львові вийшла перша слов'янська "Азбука" і нове видання "Апостола".

У 1580-1581 рр. Федоров працював у Острозі, де й видав першу повну українську Біблію ("Острозька Біблія"). У середині ж XVII ст. в Україні діяло вже 24 друкарні.

У II половині XVI ст. захоплення Річчю Посполитою українських земель призвело до посилення соціального, національного і релігійного гноблення. В Україні і в Білорусії у XVI і XVII ст. виникають і набувають дедалі більшого суспільного, ідейного й культурного значення своєрідні організації православного населення міст - братства. У той час, як майже всі православні ієрархії прийняли унію, а магнати і значна частина шляхтичів - католицизм чи протестантство, саме братства стали головними осередками опору іноземним поневолювачам, захищаючи економічні, ідеологічні та юридичні інтереси православних, їхню віру, мову, культуру - всі традиції духовного життя. Діяльність братств проходила під гаслами боротьби за православну віру. Як відомо, в ті часи на поневоленій Слов'янщині ці гасла були ідеологічною формою, в якій відображався не тільки релігійний, а й соціальний і політичний протест, антифеодальний за своїм змістом.

За умов, коли державна влада належала королеві, магнатству і шляхті Речі Посполитої, а церковна - вищому католицькому духівництву та уніатським владикам, братства прагнули вивільнити свої громади від цих зверхників і набути відносної самостійності в справах самоврядування та можливості контролювати й спрямовувати економічне, релігійне і культурне життя православного люду. Вони надсилали своїх представників до короля, на сейми та собори, відстоювали майнові, політичні та духовні інтереси українців та білорусів, захищали їхнє право займатися ремеслом і торгівлею, створювати свої суди, мати своє громадське майно, скарбниці. Вони засновували й утримували школи, друкарні, шпиталі, обирали за власним розсудом учителів, проповідників, священиків, піклувались про бідних і хворих. Всі питання життя братств розв'язувались на загальних зборах, а між зборами - виборними старшими братчиками.

Отже, братства прагнули стати органами самоврядування в умовах політичного й конфесійного іноземного гноблення.

Найстаршим і найвпливовішим було в Україні Львівське Успенське братство, при якому в 1585 р. було організовано школу. Статут школи львівського братства ("Порядок школьний") став зразком для всіх інших шкіл.

Історичне значення мали і книжки, видані львівською братською друкарнею, зокрема панегірична декламація "Просоронима" (1591), збірник педагогічних настанов "Іже ... Іоана Златоустого ... бесіда ізбранная о воспитанії чад" (1609), у яких прославлялося добре виховання.

З метою критики деяких догматів, обрядовості, а часом і з тактичних міркувань православні спілкувалися і об'єднувалися з протестантами для боротьби проти спільного ворога.

Крім критики церкви, в діяльності братств було чимало інших рис, які споріднювали їхніх ідеологів із реформаторами. Але риси ці формувалися не тільки під впливом усеєвропейських реформаційних настроїв, а розвивалися насамперед на грунті місцевого суспільного життя та його суперечностей. Впливи лише стимулювали їхнє визрівання. Так, братчики з демократичних позицій підходили до читання Біблії, вважаючи за можливе й бажане ознайомлення з нею широких кіл своїх одновірців, а тому перекладали й тлумачили біблійні тексти, використовували образи й поняття Біблії для критики тогочасної дійсності та окреслення утопічного суспільного ідеалу, здійснення якого вони пов'язували з реалізацією принципів рівності, братерства, свободи, ідеалізуючи первісне християнство, апологізуючи бідність і аскетизм. У людині вони підносили духовний початок, з розвитком якого (через виховання і моральне вдосконалення) пов'язували досягнення щастя.

Захищаючи культурно-віросповідні традиції східних слов'ян від зазіхань католицизму, братчики, насамперед, намагалися зберегти притаманний східним слов'янам спосіб філософствування, що грунтувався на духовно-практичному освоєнні світу і виходив із розуміння філософії як мудрості і життя в істині. Філософія при цьому ще не виділялась в окрему галузь суспільної свідомості, а існувала разом з іншими формами духовної культури. Із світоглядних ідей найактивніше осмислювались історіософські та етичні. Логікою й натурфілософією тогочасні мислителі цікавилися менше.

З-під пера українських і білоруських книжників, близьких до братського руху й пройнятих реформаційними ідеями, вийшли "Алфавіт духовний" І.Копинського, "Діоптра" Віталія з Дубна, "Віртоград душевний" Фікари, передмову до якого написав видатний братський діяч Л. Карпович, та інші твори. З ними перегукуються думки, які розвивав І. Вишенський, - найвидатніший тогочасний публіцист і полеміст демократичного спрямування.

Братські школи рухались від ідей реформаційних до гуманістичних, від орієнтації на грецькі взірці і критики "Латинських збав" до барокового синтезу східних узвичаєнь і західних новин, від неоплатонізму і патристики до природничо-наукових і логічних засад арістотелізму. Це зумовлювалось посиленням тенденції до вилучення наукових знань із конфесіонального контексту до розмежування філософії і теології. У даних конкретних умовах відбувалися глибокі зрушення у типі світогляду і способі філософствування, здійснювався перехід до духовно-теоретичного способу освоєння світу, що відповідало потребам передбуржуазних і ранньобуржуазних суспільних сил та їхніх ідеологій.

Серед творів, які репрезентують зростання ідей гуманізму в братському русі, слід виділити анонімну "Пересторогу", "Зерцало богослов'я" і "Учительне євангеліє" К. Пронквіліона-Ставровецького, "Тренос" М. Смотрицького, "Лабіринт" X. Євиви-ча, "Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини" і "Трактат про душу" К. Саковича.

Філософські ідеї в творах діячів братств були вплетені в широкий суспільно-політичний контекст, який відображав реальну народно-визвольну боротьбу українців і білорусів. Критика уній, експансіоністських дій Ватікану, польсько-шляхетських кіл щодо України й Білорусії в творах братчиків поєднувалася з ідеями загальнослов'янської і особливо східнослов'янської єдності. Критикуючи П. Скаргу та інших прихильників польсько-шляхетської експансії, братчики використовували твори прогресивних польських мислителів-філо-софів, вчених і письменників: Яна Кохановського, М. Рея, Ш. Шимоновича, М. Стрийковського. Та найчастіше зверталися вони до творів власної, давньоруської культури, черпаючи в ній силу і наснагу для боротьби з ворогом і використовуючи її як основу для поєднання східних і західних культурних традицій. Давньоруська церква процвітала. У зв'язку з цим у їхніх творах зріла і набувала дедалі конкретніших форм ідея возз'єднання України та Білорусії з Росією. Особливо виразно це видно у творах Йова Борецького, ректора Львівської, а згодом - Київської братських шкіл, а від 1620 р. - київського православного митрополита.

У школах України ХУІ-ХVІІ ст. розвивались і міцніли елементи гуманістичної педагогіки. Навчально-виховна практика українських братських шкіл багато в чому схожа на педагогічну систему видатного чеського гуманіста Я. А. Коменського, а в деяких положеннях справляла на неї вплив. Принаймні це простежується при порівнянні змісту "Порядку шкільного", розробленого і прийнятого у Львові статуту братської школи в 1586 р. зі змістом "Законів добре організованої школи" Я. Коменського (1653-1657).

Отже, в кінці XVI - першій половині XVII ст. в Україні в основному склалися необхідні соціально-економічні умови та культурно-ідеологічні передумови для розвитку елементів суспільно-політичної думки й утвердження порівняно прогресивних ідей. Такими передумовами були: піднесення антифеодального народно-визвольного руху (селянсько-козацькі повстання кінця XVI - початку XVII ст.), зростання ідеологічної боротьби проти унії і католицизму (відродження і розквіт полемічної літератури), зростання ролі міст в економічному і культурному житті суспільства (виникнення братства) і значне культурне піднесення - запровадження масового книгодрукування, організація шкіл і т. ін.

У середні віки, як відомо, панівною формою ідеології була релігія. Теологічне світорозуміння є відображенням і філософським осмисленням феодалізму, а відповідна йому схоластична філософія - знаряддям утвердження феодального суспільства. Грунтуючись на догматизмі, ієрархізмі, незаперечності релігійних догматів, така філософія виступала як служниця теології.

Лише приблизно з XVI ст. завдяки певному розвитку техніки і природознавства почалося поступове розмежування філософії і науки. Остання все виразніше заявляє про свої права на вільне дослідження істини, не пов'язане з жодним релігійним догматом. З часом філософія частково відокремилась і від теології, набувши певної самостійності і світського спрямування.

Одним з головних завоювань передової думки епохи Відродження була поява системи знань про природу. Філософія природи була відома за античності, але в епоху середньовіччя натурфілософія мало цікавила схоластів. Тому лише в XVI - на початку XVII ст. на грунті найважливіших природничо-наукових відкриттів та внаслідок відродження античної культури, філософії та поширення теорії двох істин натурфілософія як наука пережила немов нове народження. Вона відіграла значну роль у розвитку матеріалістичного світогляду епохи гуманізму і стала безпосередньою попередницею природознавства й матеріалізму Нового часу.

Деякі з найхарактерніших рис натурфілософії знаходимо в поглядах українських вчених початку XVIII ст., які намагалися зблизити філософію з природознавством і вивести її за межі теології. Так, майже в усіх філософських курсах багато питань, які раніше розглядалися в метафізиці, перенесено до фізики, внаслідок чого перша значно скоротилася, а друга збільшилася.

Натурфілософії XVI-XVIII ст. притаманні елементи діалектики. На противагу схоластиці, яка уявляла природу у вигляді мертвої ієрархії форм, створених Богом і незмінних, з'являються вчення, що підкреслюють всезагальний зв'язок і рух речей та процесів природи.

Одним з характерних недоліків натурфілософії був і натурфілософський дуалізм, знаний ще від Арістотеля. Він полягав у протиставленні земної речовини, що складається нібито з чотирьох елементів, і небесної - божественного ефіру. Зоряне небо, на думку давньогрецького філософа, є царством досконалості, а "підмісячний" світ, навпаки, царством недосконалості. Проти такого поділу чи не першим з видатних учених Європи виступив Дж. Бруно, який доводив фізичну однорідність усіх світів; відкидав схоластичне протиставлення земного і небесного з їх "незліченними матеріями" також Декарт. У всьому світі, казав він, існує одна й та сама матерія, неподільна і рухома.

Що стосується українських філософів епохи Відродження, то одні з них займали об'єктивну позицію, намагаючись викладати студентам учення всіх відомих їм античних і нових філософів, зрідка надаючи комусь перевагу. Проте, такі вчені нерідко відходили від традиційних схоластичних поглядів, хоч і не наважувалися виступати проти них відверто.

Інші ж мислителі не погоджувалися із твердженням Арістотеля і прямо проголошували однорідність земної і небесної матерій (про це ще в середині XVII ст. говорив, наприклад, І. Гізель, а на початку XVIII ст. - Ф. Прокопович).

Ідея однорідності матерії земних і небесних тіл суперечила не тільки твердженню Арістотеля, але всьому середньовічному теологічному світоглядові з його ідеалізацією божественного, небесного і приниженням людського, земного. Саме тому ця ідея мала яскраву антисхоластичну спрямованість і була важливим надбанням української філософської думки.

"Химерним" ученням, що цікавилося природою і прагнуло до її пізнання, була також містика. Прихильникам цього вчення в епоху Відродження природа уявлялась чимось таємничим, і вони намагалися підійти до неї через особливе "бачення". Але, не зважаючи на химерність, містика відіграла прогресивну роль у зруйнуванні ортодоксально-схоластичної картини світу і компрометації схоластичних методів осмислення: вона підкреслювала безплідність схоластики.

Ученням, що певним чином поривало зі схоластикою і відкривало філософії шлях до вивчення природи, був деїзм, який визначав існування Бога як першопричини світу, але заперечував Боже втручання до явищ природи і суспільного життя. Згідно з деїзмом, світ після створення Богом розвивається за власними законами. За панування феодального церковного світогляду цим вченням часто прикривалися, аби уникнути релігійних утисків і вільно займатися вивченням природи. У Нові часи деїстичних поглядів дотримувався Галілей, який називав Бога творцем світу. Деїстами були також Декарт і Гоббс.

Подоланню середньовічних уявлень про рух, час і простір, а також зближенню філософії з природознавством сприяло пантеїстичне вчення (Бог і природа - єдине ціле), що зародилося ще за часів античності. В епоху Відродження натурфілософії був притаманний більш послідовний пантеїзм: Бог уявлявся тісніше пов'язаним з природою і людиною. Матерія, згідно з цим ученням, визнавалася споконвічною, як і сам Бог, активною і самостійною. Пантеїзм, ототожнюючи Бога з природою, сприяв у середні віки підвищенню інтересу природознавства й був тоді зручною формою боротьби з релігією. Ним прикривали свої прогресивні погляди Дж. Бруно й Б. Спінози.

Ідеї пантеїзму і деїзму вітчизняних мислителів часом перепліталися. Проте в них чітко виявлялося прагнення пізнати природу, розмежувати філософію і теологію, а це об'єктивно сприяло розмежуванню з православною ортодоксією і зміцненню матеріалістичних тенденцій.

Перехід від умоглядного знання до дослідної науки почався ще з часів Відродження. Саме в цей час природознавство сформувалося як наука. Це нове природознавство замість некритичного сприймання всіляких тверджень і випадкового досвіду стало займатись систематичними спостереженнями та провадити заздалегідь обмірковані досліди. Вчені-природники, на противагу натурфілософам, були більш тісно пов'язані з практичними, виробничими запитами своєї епохи і намагалися здобутки науки застосувати на користь людині.

Поява в Україні значної кількості високоосвічених людей, формування книгодрукарської бази склали передумови до здійснення наступного завдання українського Ренесансу - запровадження освіти, науки і культури в широкі прошарки простого людства. У II половині XVI ст. було засновано багато нових народних шкіл у містах і селах. Тільки князь К. Острозький заснував декілька шкіл у Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577) та інших містах. У 1576 р. київський воєвода Костянтин Острозький заснував і перший вищий навчальний заклад в Україні - Острозьку колегію, де поряд з богословськими дисциплінами, математикою, іноземними мовами, фізикою вивчалась і філософія. Хоча перша в історії України вища школа проіснувала недовго, до 1636 року, вона зробила значний внесок у духовне життя країни. В Острозькій вищій школі працював астролог, математик і філософ Ян Лятос, а також князь Андрій Курбський, що втік з Москви від Івана Грозного. Саме тут він написав філософські праці "Сказ про логіку світлейшої науки", "Тлумачення", зробив переклади праць Арістотеля, Цицерона та інших класиків філософії.

Кінець XVI-XVII ст. вважають епохою утвердження цінності людини в духовній культурі України. Саме в цей час вперше в Україні з'являється таке суто ренесансне явище, як яскраво виражене авторське волевиявлення: майже всі передмови до українських друкувань підписані авторами. Розвиток індивідуальної самосвідомості відбувається через усвідомлення важливості й оригінальності власної діяльності, яке грунтується, з одного боку, на об'єктивній оцінці власного творчого доробку, а з іншого, - на визнанні цього доробку іншими. Проте усвідомлення цінності і важливості власного "Я" не мало нічого спільного з вузьким індивідуальним егоїзмом.

Отже, в суспільно-політичній та філософській думці України чітко окреслилися два напрями. Ідейна їх поляризація особливо виявилася в поглядах на людину та її призначення в земному бутті, способах вирішення проблеми співвідношення принципів дії та споглядання.

Один з цих напрямів, репрезентований І. Вишенським, Й. Княгиницьким, Й. Почаївським та іншими, мав глибоку вітчизняну традицію, яка своїм корінням сягала культури Київської Русі, тісно пов'язаної з греко-візантійським світом. Розвиваючи головним чином ідеї візантійського неоплатонізму, представники цього напряму вважали людину духовно і фізично немічною, гріховною, тому вони абсолютизували духовний початок у людині, а її призначення в земному бутті вбачали в постійному самовдосконаленні духу з метою посмертного злиття з Богом. Щоб самовдо-сконалитися, на їхню думку, треба пройти кілька ступенів самоочищення, яке з необхідністю передбачає абсолютне зречення матеріального світу, тілесних почуттів. Найвище благо людини - пізнання абсолютної істини (Бога) досягається лише на шляху "чистого" споглядання. Звідси - відмова від активного суспільного життя, возвеличення скитницького чернецтва.

Інший напрям української суспільно-політичної думки представляли головним чином діячі та ідеологи "братського руху" - Ю. Рогатинець, К. Т. Ставровецький, С. Зизаній. Вони виходили вже з нового, ренесансного, розуміння людини, її призначення в земному бутті. Людина мислилася ними як фізично і духовно досконала істота, здатна насолоджуватися красою землі і всім сущим на ній, радощами тілесних почуттів, як така, що не потребує "спасіння" від Бога, а здатна на самоврятування. Людська особистість вдосконалюється не шляхом аскетичного самоочищення й відчуженості від світу, а лише через громадську діяльність. Кінцевою метою земного буття людини, її вищим благом, на їхню думку, є "народна користь", спільне благо, яке можна осягти лише завдяки активній діяльності на користь суспільства.

Український релігійний полеміст, перший ректор Острозької школи Герасим Смотрицький у своїй праці "Відмичка царства небесного" (1587) дав характеристику кругообігу подій у світі: "...оскільки майже всі речі, що створені від початку світу за розпорядком їх творця, повинні виникати один за одним і змінюватись і зникати... Але єство їх або натура не гине. Так і рід людський ... одні побували довго або коротко на світі, повертаються до своєї загальної матерії, а інші заміщують їх місця; так виконується в цілому воля Божа і виконуватись буде аж до кінця світу. А вірні і доброчесні тільки із смертю перетворяться з тимчасових у вічних, а інші наче зовсім і не вмирають, бо написав мудрий: той, хто народив диво, не вмирає, якщо собі подібного ... церкві своїй спадкоємцем залишає" [39].

Видатним українським письменником та релігійним мислителем був Іван Вишенський (1550-1620). Його релігійно-філософські ідеї викладені в працях "Писання до всіх взагалі в Лядській землі проживаючих", "Загадка філософам латинським", "Писання тих епископів, що втекли від православної віри" та інших. Свій палкий темперамент І. Вишенський повною мірою виявив у боротьбі проти посилення в Україні католицьких та уніатських впливів. Монах-аскет усім серцем вболівав за свою вітчизну, виступав проти егоїзму, продажності правлячих класів, неуцтва панів, зловживань міських патриціїв, був заступником пригноблених мас, але ліками від будь-якого лиха вважав повернення до старих звичаїв і рішуче виступав проти реформ.

Виходячи з онтологічного поділу буття на трансцендентне (божественне) і посейбічне (матеріальне), Вишенський розглядав Бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпорядковане усе в світі, як об'єктивний закон буття. Мислитель трактував Бога як вічний самочинний початок, невичерпний розум, абсолютну істину. На його думку, Бог - це найвища істина, тобто сама в собі розкривається, ні від кого і ні від чого не залежить, є вічною, об'єктивною, абсолютною.

Вишенський робив наголос на онтологічних проблемах, пов'язаних із сутністю Бога, якій властива троїстість, а саме єдина божественна сутність у трьох "іпостасях" (особах) - отця (безпочаткового, вічного, першопочатку), сина - лотоса (слова, абсолютного сенсу) і святого духу (початку життєвої динаміки).

Християнська трійця - це стосунки любові, яка вимагає безумовної рівності осіб. В онтологічному плані кожна іпостась має відповідну характеристику: 1) "безпочаткова", вічна іпостась - отець є, безумовно, праоснова буття; 2) "слово" як мовчання - логос, смислове оформлення буття; 3) "дух" - нежиттєтворна зустріч мовчання і слова, початок любові. Специфіка християнської трійці в тому, що іпостасі зберігають особистісну самостійність і водночас "неподільні" у любові, яка їх єднає. Це особисте ставлення, "любов", яка і є внутрішньою сутністю християнського Бога.

Матерія, за Вишенським, оживає лише завдяки дії активного духовного початку; без Божої волі вона пасивна, інертна, мертва. Природа, життя, рух - творіння Бога як доприродної і надприродної сили.

Бог не тільки творець світу, людини, усього буття та його законів. Він є ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості, ідеал усіх найвищих моральних чеснот та принципів суспільного буття, які наставляють людину й до яких вона повинна прагнути, їх пізнавати й осягати, щоб її земне життя було праведним та благородним і тим самим готувало її духовне безсмертя.

Вишенський дав онтологічну характеристику матерії і духу як різних сфер буття: небесного (духовного) як вічного і буття земного (матеріального) як тимчасового. Він розробив концепцію людини як єдності духу і тіла, висунув основоположну ідею співвідношення духу і тіла у нерозривному зв'язку з питаннями добра і зла.

Носієм зла є не матеріальний світ, а зневічене розуміння його ролі, місця і значення в житті людини. Зло виникає не з матеріальної дійсності, а спричинюється людською зіпсованістю. Диявол постійно діє на людину, деформує її мислення, руйнує моральні засади і робить це за допомогою фальшивого уявлення щодо цінності матеріальних речей.

Оскільки тілесне життя минуще, людина, віддавши себе лише земному життю, прирікає себе до тимчасовості, а отже до загибелі. Тільки в дусі, наділеному вічністю, безсмертям, вона може знайти вічне блаженство, підпорядковуючи себе пошукам земного життя. Духовний ідеал повинен освітлювати земне життя людини, але й земне життя повинне спрямовуватися на осягнення цього ідеалу.

У трактуванні Вишенського, суть буття людини - в її щасті, що визначається духовними цінностями, досягається шляхом пізнання божественних істин та духовного подолання "мирського" зла. Наділена свободою волі, людина обирає свій життєвий шлях свідомо, надаючи перевагу або духу, або тілу.

Буття, спасіння, щастя людини нерозривно поєднує Вишенський з осягненням і сприйняттям Божих істин. Неодмінно постає питання і про пізнання цих істин. Гносеологічна концепція Вишенського органічно випливає з його онтологічного розуміння буття. Поділяючи світ на трансцендентний (Бог) і посейбічний (матерія), він відповідно розрізняв Божий розум, де є вічні, абсолютні істини, і людський "розум", "від стихій світу обретений", який охоплював знання про зовнішній світ.

Згідно з цим мислитель визначив і філософію - внутрішню і зовнішню. Перша з них оперує божественними істинами, відбиваючи світ духу; а друга - матерією, відбиваючи мирське існування людини, тобто світ тіла. Перша, за Вишенським, грунтується на вірі, а друга - на знанні.

Істина народжена Божим розумом і зафіксована в євангельскому розумі. Справа в тому, як її пізнати. Оскільки у пізнанні істини вихідним є людина, постає питання про співвідношення людського і Божого розуму, тобто про можливість пізнання божественних істин людським розумом. Дійти божественних істин - значить пізнати "таїнство правди", яке, на думку Вишенського, в силу своєї надприродності недосяжне для людського ока. Він відстоював надприродне споглядання, осяяння душі як шлях єднання з Богом.

У гносеологічній концепції Вишенський не залишав поза увагою й пізнавальні можливості людського розуму. Він чітко наголосив на потребі пізнавати і розуміти Божий розум. Людський розум та знання, що на ньому грунтуються, на думку Вишенського, можуть претендувати на істинність, але можуть бути і помилковими. Оскільки людський розум нижчий від божественного, підпорядкований йому, на істинність може претендувати тільки таке людське знання, яке містить у собі принаймні відблиск божественної мудрості.

Непохитний борець за істину, Вишенський і інших закликав до непримиренної боротьби проти неправди. Він радив розбивати ідейних ворогів переконливим словом, рішуче викривав основи хибних теорій. Полеміст вірив, що істина - на боці старої православної віри, яка є антиподом католицької церкви, яка в самій основі розійшлася з божественною мудрістю, а тому усіх папських прислужників чекає повна поразка.

У контексті розгляду Вишенським істини, знання божественного і земного важливе місце посідає питання про мудрість і глупоту. На його думку, справжня мудрість характеризується вічністю, тобто йдеться про божественну мудрість. Але є й інша мудрість - тимчасова. Вона походить від людей і є земною, людською. Божественна мудрість, як він вважав, - безмежна, невичерпна, вічна, абсолютна і досконала, а тому людська мудрість є мізерною.

Полеміст був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності й братерства, свободи і справедливості, а несправедливість і насильство, деспотизм і тиранія походять від абсолютизації принад і спокус світського життя, від жадоби до багатства і розкоші, необмеженої влади і сваволі панування. Вишенський висунув концепцію соборності правління християнською церквою, що грунтувалася на ідеї рівності всіх людей. Ніхто не має права самовільно ставати над іншими, поневолювати інших і деспотично ними правити, бо всі люди за своєю духовною сутністю зрівняні Богом і рівні перед ним як верховним втіленням правди, справедливості і свободи. Принципи соборності знайшли відбиття, на думку Вишенського, у демократичних засадах раннього християнства: Христос ніколи не підносив себе над іншими, а вважав себе слугою всіх.

Керуючись своєю концепцією соборності, Вишенський трактував і земне, тобто суспільне, буття людини: на рівності, свободі, справедливості, братерстві повинна грунтуватися вся життєдіяльність людини і народу. Тому Вишенський прагнув довести, що лише дотримання принципу соборності забезпечить рівність усіх людей як у церковно-релігійному, так і в суспільно-політичному житті, усуне несправедливість, гноблення, визискування, тиранію і всіляке інше зло.

В умовах боротьби проти католицизму та уніатства важливе значення мало викриття основоположних принципів, на яких грунтувалося гноблення трудящих мас. Виходячи з демократичних засад соборності, Вишенський відкидав як безпідставну, нічим не обгрунтовану та не виправдану теорію абсолютного централізму духовної та світської влади Папи Римського. У тих історичних умовах це були корінні питання, навколо яких розгорталася гостра ідеологічна боротьба між українськими полемістами та католицькими клерикалами, що зачіпала не тільки релігійно-церковні, а й суспільно-політичні відносини.

До блискучої плеяди релігійних полемістів належить також Захарій Копистенський (помер 1627) та Стефан Зизаній (близько 1570-1621) - полум'яні проповідники та захисники українського православ'я.

Своїми виступами в церквах, на ярмарках та шляхах вони привертали на свій бік простих людей. У боротьбі проти католицизму Зизаній використовував навіть протестантську теорію про "папу-антихриста", за що був засуджений уніатським собором і виправданий православ'ям.

Видатним релігійним філософом того часу в Україні був Кирило Ставровецький (помер 1646), перу якого належать твори "Зерцало богослов'я", "Учительне євангеліє", "Перло багатоцінне". У них проглядає цілісний світогляд і спроба його наукового викладення. Погляди Ставровецького дуалістичні. Він різко протиставляє невидимий світ (Бога) та видимий. На його думку, видимий світ складається з чотирьох елементів, кожному з яких, як і у Арістотеля, відведене своє власне місце у світі: в центрі знаходиться земля, навкруги неї - повітря і вода, зовнішню сферу займає вогонь.

Тіло людське також складається з чотирьох елементів видимого світу, а невмируща і невидима душа живе в тілі як Бог у світі. Як у небі живе Бог, так і у верхній частині людини живе розум. Двоїстим є і психічне життя людини, бо людські душевні здатності (воля, радість, любов) підкорені розуму.

У цих поглядах Ставровецького є зародок ідей, що пізніше розвинули українські мислителі. Тут і уявлення про людину як мікрокосм, і думка про двоїстість психічної сфери людини, і уявлення про те, що знання породжуються душею із самої себе. Звісно, джерело цих думок - святе писання і антична філософія.

Отже, можна з упевненістю зробити висновок, що в XVI ст., якщо ще не в XV, в Україні відбулося зародження професійної філософії. Однак, на думку дослідника історії філософії в Україні Д. Чижевського, "... самостійної філософської творчості цей період не надав. Але саме засвоєння хоч якихось засад філософської науки, традицій філософської освіти, філософського мислення самого по собі є велика цінність" [39].

Такими є основні риси українського Ренесансу XV-XVI ст.