Філософія - Подольська Є.А. - Історична генеза соціальних спільнот. Соціальне та етнічне в нації

Соціальні спільноти виникають природничо-історичним шляхом, тобто під впливом об'єктивної необхідності. Історично першими спільнотами людей були рід, плем'я, сім'я, громада. Саме вони забезпечували функціонування та розвиток виробництва засобів до існування, форм їх обміну, розподілу та споживання, спільну взаємодію з природою. Пізніше на підґрунті родоплемінного суспільства з'явились класи та народності, а пізніше соціальна структура суспільства поповнилася ще одним елементом - нацією.

Сім'я існує з найдавніших часів і до наших днів, бо грунтується вона на споконвічній потребі людини у безпосередньому відтворенні життя, вихованні дітей, догляду за престарілими членами родини. Кровні родичі в сім'ї пов'язані між собою спільністю побуту, взаємодопомогою та відповідальністю.

Група кровних родичів, що ведуть своє походження по одній лінії (материнській чи батьківській), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного), мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання як рід. Визначальними рисами родових стосунків є: рівність усіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами, суворе дотримання екзогамії, тобто заборона шлюбу в межах однієї родової групи.

Плем'я охоплює декілька родів, визначається спільністю території, економічними стосунками співплемінників, єдиною племінною мовою, культурою, самосвідомістю й традиціями. Якщо рід не мав майнових стосунків, то плем'я вже не могло без них обійтися. Змінився характер діяльності, на стосунки між людьми вплинув розподіл праці, що дало поштовх розвиткові виробництва, підйому продуктивності праці, обміну, нерівномірності концентрації власності у різних членів племені.

На руїнах родоплемінних стосунків виникають народності та суспільні класи, потреба у регуляції стосунків між ними породжує такий інститут, як держава.

Народність виступає як спільність людей, що живуть на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкуються однією мовою, мають спільні традиції, звичаї, риси характеру. Приватна власність руйнувала цю єдність. На руїнах народності виникає така спільність, як нація; класові ж стосунки між людьми набувають все більш стійкого вигляду, зумовлюють характер суспільно-історичного процесу. Характер світосприйняття та направленість практичних дій багато в чому визначають національні ознаки. З 1000 різноманітних етносоціальних груп (націй, народностей, етнічних спільнот) насьогодні лише 170-175 народів піднялись у своєму розвитку до рівня нації. Зі 160 існуючих нині держав близько 9/10 є багатонаціональними.

Через складність і багатомірність поняття нації неможливо охопити якимось одним визначенням; існують географічні, біологічні, психологічні трактування нації. Американський соціолог Г. Кон пов'язує націю з інтегративною особливістю ідей, його співвітчизник В. Сульцбах - з національною самосвідомістю, австрійський соціальний філософ О. Бауер - зі спільністю характеру людей та єдністю їх історичної долі. Історик та соціальний філософ Л. Гумільов вважав за націю-етнос "біофізичну реальність, завжди втілену в ту чи іншу соціальну форму" [11].

Націю можна трактувати як спільність людей, що формується завдяки єдності таких засад:

♦ територіальних, бо кожна нація має свій "життєвий простір", втрачаючи який, вона втрачає і організуючу, єднальну енергію;

♦ етнічних (самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдності історії, традиції);

♦ економічних, бо спільність господарських зв'язків універсального рівня консолідує людей, пов'язує єдиною справою;

♦ загальнокультурних (мова, традиції, звичаї, обряди);

♦ психологічних, до яких входить спосіб діяльності, взаємос-пілкування.

Ці засади органічно взаємопов'язані, взаємозумовлені, абсолютизація якоїсь з них призводить до викривленого розуміння нації.

Усі критеріальні ознаки нації - територіальні, етнічні, економічні, загальнокультурні та психологічні - відбиваються у специфіці національних стосунків. Специфіка національних відносин зумовлена такими чинниками:

♦ національні відносини вплетені в систему матеріальних та ідеологічних відносин і водночас виступають як відносно самостійні;

♦ центр уваги зміщується в галузь надбудови (мова, свідомість, культура, психологія);

♦ важливу роль відіграє національний характер;

♦ неадекватно оцінюється позитивне і негативне у своєї нації та в інших;

♦ історично зумовлені дружні стосунки або агресивність між різними народами.

Складність та суперечливість національних відносин потребують делікатності, такту, зваженості та терпимості. Найефективніший шлях розуміння національного - через культуру.

Суспільні відносини складаються в процесі багатогранної життєдіяльності людей як її суб'єктів. Ці відносини охоплюють усі сфери суспільного життя та діяльності - економічну, соціально-політичну, духовну, культурно-побутову.

Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти. Суспільні відносини є відносинами індивідів як особистостей, індивідуальностей і одночасно як представників класових, національних, етнічних, політичних, релігійних соціальних груп, до яких індивіди належать внаслідок історичного розмежування і об'єднання інтересів, потреб, діяльності та праці.

У соціальній філософії здійснювалась як індивідуалізація суспільних відносин, так і їх соціалізація. Так, спираючись на праці М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Паретто, представник структурно-функціонального напрямку у соціології Т. Парсонс спробував представити суспільство як систему соціальної взаємодії індивідів. Певна індивідуалізація суспільних відносин спостерігається також у теоретиків філософії життя та екзистенціалістів. Марксизм же, навпаки, подавав суспільні відносини виключно як відносини між соціальними спільнотами, надаючи перевагу суспільному.

Долаючи зазначені абсолютизації, сучасна соціальна філософія наголошує на індивідуально-соціальному характері й природі суспільних відносин.

Серед різноманітних суспільних відносин соціальна філософія виділяє насамперед відносини з приводу власності (відносини власності); влади (владні відносини); соціальних і культурних цінностей, морально-правових норм тощо.

Відповідно до умов розподілу праці, форм власності й типів влади суспільні відносини можуть розглядатися в контексті альтернативи: антагоністичні (конфлікт між соціальними групами, їх протистояння) - неантагоністичні (гармонійне поєднання соціальних інтересів, соціальна злагода).

Соціальна філософія знає багато спроб теоретичної систематизації суспільних відносин. Якщо марксизм поділяв їх на первинні і вторинні, матеріальні та ідеологічні, то М. Вебер взагалі не визнавав такої альтернативи. Т. Парсонс усі суспільні відносини структурував як міжособистісні.

У сучасній систематизації суспільних відносин за провідний критерій беруться різноманітні сфери суспільного життя:

♦ матеріальна (виробничі, технологічні відносини, обмін, розподіл);

♦ соціально-політична (класові, національні, етнічні, соціально-групові відносини);

♦ духовна (наукові, моральні, релігійні, художньо-естетичні відносини);

♦ культурно-побутова (родинно-сімейні, приятельські, подружні, побутові тощо).

Усі вони взаємопов'язані, і в різних життєвих ситуаціях визначальну роль відіграють різні групи суспільних відносин. Спроба ж наголосити на визначальності певних відносин економічних (К. Маркс), духовних (Г. Гегель, М. Вебер), релігійних (Е. Дюркгейм, Е. Кассірер), сексуальних (3. Фрейд) об'єктивно створювала теоретично-абсолютизовану систему соцIVму. Необхідно піднятися над крайнощами абсолютизацій, підійти до суспільного життя як взаємовідносин людей з точки зору реалій життя в історичному просторі й часі. Факт наявності класів Платон та Арістотель пов'язували з майновим розшаруванням людей. Англійські економісти кінця XVIII - початку XIX ст. підійшли до пізнання економічної анатомії класів. Французькі історики та соціалісти-утопісти наблизились до розуміння специфіки історичного процесу як боротьби класів. Марксистська філософія розкрила взаємозв'язки і зумовленості існування класів певними історичними фазами розвитку виробництва, визнала межі розвитку класової боротьби до встановлення диктатури пролетаріату як засобу знищення класів взагалі. "Класами називаються, - писав В.Ленін у "Великому почині", - великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, а значить, за способами одержання і розмірами тієї частини суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні" [38].

Класи виникають у процесі розкладу первіснообщинного ладу внаслідок суспільного поділу праці й появи приватної власності на основні засоби виробництва. Проте в сучасній соціальній філософії є й інші точки зору. Так, представники соціал-дарвіністського напряму (О. Аммон, Дж. Хакслі, С. Дар-лінгтон) пояснюють існування класів боротьбою за виживання людей, Р. Сентерс виводить класове розшарування з відмінностей в ідеях, психології, рівня морального та інтелектуального розвитку людей, Е.Рос підкреслює рівнозначність класів з іншими соціальними групами. М.Вебер виділяє порівняно самостійні групи людей за їх інтересами у сфері виробництва, політики, суспільного життя. Звичайно, щоб досягти багатобічного визначення класів, потрібно враховувати всі ці характеристики та критерії, безпідставно не абсолютизуючи деякі моменти методології класового аналізу.

Поряд з поняттям класів у сучасній філософії вживається термін "страта". Теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності виникли на противагу однозначності класового аналізу марксизму. Один з родоначальників цих теорій російсько-американський філософ П. Сорокін обгрунтував потребу ширшого, ніж класовий аналіз, підходу до соціальної структури та її динаміки. Пізніше С. Ліпсет, Т. Боттомор, Р. Дарендорф стверджували, що суспільство поділяється на верстви-страти, різницю між якими слід шукати в розмірах прибутку, стилі й способі життя, різниці рівнів культури, освіти, житла, одягу.

Суспільство поділяється на вищі, середні й низькі страти, а процес переміщення людей з однієї страти в іншу описується в теоріях соціальної мобільності, що висувають ідею про "ліфт", "ескалатор", на якому можна піднятися до вищої страти: економічний ліфт, політичний, армійський, церковний, науковий, шлюбний. "Ліфт" - це своєрідний шанс піднятися завдяки досягненням у певній сфері.

Історичне життя - це процес постійного виникнення й вирішення різноманітних суперечностей, зіткнення інтересів, суспільних цінностей, відносин. Завершальною ланкою механізму виникнення суперечностей у системі суспільних відносин є конфлікт, що виступає як форма встановлення або заміни пріоритетів у системі інтересів, потреб, суспільних відносин взагалі.

Своєрідну теорію конфлікту розробили в кінці XIX - на початку XX ст. з позицій соціал-дарвінізму Г. Спенсер та М. Вебер, Г. Зіммель, Р. Дарендорф та ін. Умовно можна вирізнити три відносно самостійні концепції соціального конфлікту: позитивно-функціонального конфлікту Л. Козера (США); конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорфа (Німеччина); загальна теорія конфлікту К. Боулдінга (США).

Люїс Козер намагався довести, що конфлікт є продуктом внутрішнього життя суспільства, виявом нормальних стосунків між людьми. Рольф Дарендорф вважає, що будь-яке суспільство несе в собі соціальний конфлікт і спирається на насильство певних його членів над іншими. Суспільству, на думку Дарен-дорфа, потрібне відмінне від марксистської парадигми бачення майбутнього: не революційна боротьба, а досягнення цілей різних соціальних груп шляхом угод, погоджень, толерантності, еволюційних змін. Каннет Боулдінг обгрунтував дві моделі соціального конфлікту - статичну (сторони конфлікту та стосунки між ними) і динамічну (інтереси як спонукальні сили конфлікту). Він пропонує долати і вирішувати конфлікти засобами маніпуляції реакціями, цінностями, нахилами, не вдаючись до радикальних змін суспільного устрою.

Звичайно, кожен конфлікт має специфічні причини й корені і в той же час дещо спільне, повторюване на кожному новому витку історії. Італійський соціальний філософ Н. Макіавеллі основу соціального конфлікту вбачав у матеріальному, майновому, економічному інтересі людини. Англійський економіст А. Сміт вказує на економічне суперництво класів як основне джерело соціального конфлікту. К. Маркс теж обгрунтував теорію соціального конфлікту (війн, революцій, класової боротьби, суспільних рухів) як детермінованого економічними чинниками. У той же час у середні віки джерелом хрестових походів та релігійних війн була розбіжність пріоритетів віри, а не матеріальний чи соціальний інтерес.

Історія свідчить, що в основі конфлікту може бути територія, майнові претензії, духовно-релігійні пріоритети, соціально-політичні прагнення, етнічні відмінності народів та інші чинники. Головну причину зіткнення культур Е. Тайлор вбачає в розбіжностях таких пріоритетів, як знання, традиція, вірування, правові і моральні норми, мистецтво тощо [35].

Отже, світова культура і наука виявили і обгрунтували основну причину та джерела соціального конфлікту -розбіжність соціального та індивідуального інтересів індивідів та соціальних груп, що охоплює усі сфери людських стосунків і насамперед економічних, соціально-політичних, духовних, культурно-побутових та особистих.

До умов вирішення конфлікту відноситься насамперед глибоке розуміння його суті, причин виникнення, визначення учасників та можливих наслідків.

Аналіз суспільних відносин як конфліктних дозволяє дійти висновку про їх процесуальний характер. Суспільні відносини -це динаміка соцIVму, його рух, процес постійної зміни одного соціального стану іншим.