Філософія - Щерба С.П. - 3. Соціально-політичні проблеми

Філософія Нового часу ні об'єктивно, ні суб'єктивно не могла обійти (ігнорувати) проблеми людини, суспільства, держави тощо. Саме життя ставило ці проблеми і вимагало від мислителів цієї доби відповідей на них.

Проблема людини посідає одне із чільних місць серед філософів цього часу. Щоправда, в багатьох із них людина тлумачиться механістично, як машина. Цікаві й роздуми Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку і лише мислення виводить людину за межі природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля, яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини від істини і від правильного життя. Близькі погляди на людину розвивав Спіноза. Щодо людини, стверджував він, то вона ще яскравіше та виразніше поєднання модусу тіла і модусу душі. При цьому модуси людського духу, на його думку, є абсолютно незалежними від модусів тіла.

Глибоку і своєрідну концепцію людини розробив відомий французький природодослідник і філософ Блез Паскаль (1623 - 1662 рр.). У праці "Думки" він змалював вражаючу картину людського становища в світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на порошинку, але, якщо рухатися у глиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами.

Людина - це "мислячий очерет", пише Б.Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже, - мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина, врешті-решт, повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.

Складнощі, з якими стикалися мислителі цієї доби у вирішенні проблеми взаємовідношення духа і тіла людини призвели до виникнення дуалістичних концепцій, що безпосередньо проявилося у концепціях оказіоналізму (І. Клауберг,А. Гейлінкс)та Нікола Мальбранш (1638 - 1715 рр.). Вирішення ними проблем здійснювалося з релігійно-містичних та ідеалістичних позицій. Апелюючи до Бога, посилаючись на безпосереднє втручання Бога у хід речей, вони вважали всяку причинну обумовленою Божим актом. Таким чином, заперечується об'єктивність "природних причин" і взаємодій між тілом (протяжністю) і мислячою субстанцією (мисленням, духом). Єдність цих атрибутивних субстанцій у людини досягається завдяки промислу Божому, втручанню Бога.

Яскраво ця проблема висвітлена у праці "Людина-машина" французького філософа Жюльєна Офре де Ламетрі (1709- 1751рр.). Розглядаючи людину як механізм, машину що мислить, він стверджував: "душа і тіло засинають одночасно", але ставив усі духовні переживання людини у залежність від стану організму. Досить яскраво говорив про людину, та її роль Дені Дідро (1713 - 1784 рр.). Мислитель стверджував, що якби людина зникла, то "світ став би німим". Людина - це той спільний центр, від котрого все повинно виходити й до якого все змушене повертатися.

У центрі уваги мислителів були проблеми суспільства.

Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.) вважав, шов природі та суспільстві існує всезагальна закономірність. Він був прибічником теорії "природного права", але не поділяв його трактувань як однаково можливого для усіх народів і держав. "Універсальність" цього права, за Монтеск'є, сумнівна, тому що кожен народ має специфічні умови свого існування, насамперед, географічні, а тому й потребує особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії чи монархії. Він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, як засіб виживання тут можлива лише демократія. Актуальними були і є слова Ш. Л. Монтеск'є про принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Чи можливо влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах намагався з'ясувати Ж а н - Жак Руссо (1712 - 1778 рр.). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти.

На захисті приватної власності був Вольтер (Франсуа Марі Аруе) (1694 - 1778 рр.). Він не допускав критики приватної власності і був противником егалітаризму. Вважав, що на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії. Царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гарантом яких є держава. На думку Вольтера, раціонально побудоване суспільство - це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "Я" і суспільного інтересу.

У філософському доробку Дені Дідро є багато спільного з думками попередників. Мислитель покладав надію на "освіченого монарха", але при цьому різко критикував деспотичне правління, зокрема абсолютну монархію. Навіть раціональні аргументи на користь конституційної монархії були піддані ним випробуванню критикою.

Д. Дідро був прихильником теорії "суспільного договору". Висловлював також думку щодо республіканської форми правління. Заперечував претензії церкви щодо управління державою і її втручання у політику. Пропонував ліквідувати станові привілеї.

Подібних поглядів дотримувався і Поль Анрі Гольбах (1723 - 1789 рр.), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в розум давала підстави віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Таж сама віра в розум, за П. А. Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як "великих", так і "маленьких" людей. Свобода, на його думку, ілюзорна. Незважаючи на це, мислитель не заперечував активності людей. При цьому відводив велику роль вихованню людини (суспільства), вірив у просвітницьку силу ідей, думок. Французькі філософи (Ф. Вольтер, Ж. Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск'є, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Ламетрі та інші), як влучно підмітив Ф. Енгельс, хотіли заснувати у суспільстві "царство розуму і вічної справедливості". їх погляди на історію людства, суспільства були ідеалістичними. Про історичні події вони судили відповідно до спонукальних мотивів окремих видатних діячів. Розвиток людського суспільства також пояснювали ідейними мотивами. Причини змін у суспільстві вони вбачали в характері свідомості, розумі людей. Звідси слідувало, - якщо в історії існує лише свідома людська діяльність, то "великі люди" неминуче є причиною історичного руху суспільства і людства взагалі. Таким чином, явища суспільного життя пояснюються ідеалістично. Історія розвитку суспільства ставиться у залежність від ходу розвитку ідей. На їх погляд "думки керують світом", і від характеру пануючих у суспільстві думок залежить характер самого суспільства.

З іншого боку, вони вчили, що середовище обумовлює характер, особливості, погляди окремої людини. Це характерно для філософії Ш.Л.Монтеск'є, що виявилося в концепціях "географічного детермінізму" (Т.Бокль). Досліджуючи роль суспільного середовища, вони констатували його залежність від законів, а закони - від законодавця, діяльність законодавця від досконалості його розуму. Таким чином, виникало замкнене коло, із якого французькі мислителі не знаходили логічного виходу, оскільки думки кожної людини залежать від середовища, а середовище, в свою чергу, є не що інше, як продукт думок (ідей).

Контрольні запитання:

1. В чому, на вашу думку, особливість філософії Нового часу?

2. Яке місце займає природничо-наукова проблематика в цій філософії?

3. Проблема випрацювання методу й методології дослідження у філософії Нового часу.

4. Проблема буття у філософії Нового часу.

5. Емпіризм та сенсуалізм як вияв метафізичності у гносеології.

6. Раціоналізм як вияв метафізичності у теорії пізнання.

7. Соціально-політичні проблеми філософії Нового часу.

Теми рефератів:

1. Особливості філософії Нового часу.

2. Природничо-наукова проблематика в філософії Нового часу.

3. Проблема метода й методології у філософії Нового часу.

4. Емпіризм, сенсуалізм і раціоналізм.

5. Вчення про субстанцію Б.Спінози.

6. Сутність монадології Г. Лейбнша.

7. Індуктивна методологія Ф. Бекона.

8. Дедуктивна методологія Р. Декарта.

9. Проблеми релігії та атеїзму в філософії Нового часу.

Рекомендована література:

1. Антология мировой философии: В 4 т. - М., 1970. - Т. 2,3.

2. Беркли Дж. Сочинения. - М., 1978.

3. Бэкон Ф. Сочинения. - Т. 1 - 2. - М., 1971.

4. Быховский Б.Э. Джордж Беркли. - М., 1970.

5. Гельвеций КЛ. Сочинения. - Т. 1 - 2. - М., 1973.

6. Гоббс Т. Сочинения. - Т. 1 - 2. - М., 1991.

7. Гольбах П. Избранные произведения. - Т. 1 - 2. - М., 1966.

8. Гусев В. Західноєвропейська філософія XV - XVIII ст. - К., 1995.

9. Декарт Р. Избранные философские произведения. Т. 1 - 2. -М., 1991.

10. Дидро Д. Избранные философские произведения. - М., 1941.

11. История диалектики XIV - XVIII веков. - М., 1974.

12. Кузанский Н. Сочинения. - Т. 1 - 2. - М., 1979.

13. Кузнецов В.Н. Французский материализм XVIII века. - М., 1981.

14. Лейбниц Г. Сочинения. - Т. 1 - 2. - М., 1982.

15. Локк Дж. Сочинения. - Т. 1 - 2. - М., 1989.

16. ЛяткерЯ.А. Декарт. - М., 1975.

17. Момджян Х.Н. Французское Просвещение XVIII века. - М., 1983.

18. Мееровский В.В. Гоббс. - М., 1975.

19. Барский И. С. Западноевропейская философия XVII века. -М., 1974.

20. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVIII века. -М., 1974.

21. Нарский И.С. Готфрид Лейбниц. - М., 1972.

22. Соколов В.В. Европейская философия XV - XVII веков. - М., 1984.

23. Спиноза Б. Избранные произведения. Т. 1 - 2. - М., 1957.

24. Субботин АД. Френсис Бэкон. - М., 1974.

25. Татаркевич В. Історія філософії. - Львів, 1999. - Т. 2.

26. Юм Д. Сочинения. - Т. 1 - 2. - М., 1965.