Філософія - Щерба С.П. - 2. Поняття метода й методології

Метод (грец. metodos) у широкому розумінні слова - "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій ЇЇ формі, а не лише і пізнавальній. Проте не слід зводити весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують ще й інші засоби та прийоми пізнання.

Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та наукової думки і обговорюється в рамках різноманітних вчень. Особливо питання методу й методології широко ставилось і розв'язувалось філософами Нового часу, діалектичного матеріалізму, феноменології, структуралізму, постструктуалізму, постпозитивізмута ін. Специфіка соціальної методології досліджується в сучасній герменевтиці, теорії інтерпретації текстів та інших філософських концепціях.

Таким чином, метод (у тій чи іншій формі) зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання і діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод - дисциплінує пошук істини, дозволяє зекономити сили і час, рухатись до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини.

Проте недопустимо впадати в крайнощі: 1) відкидати роль методологічних проблем ("методологічний негативізм"); 2) перебільшувати (абсолютизувати) значення методу, перетворивши його в "універсальну відмичку" до всього ("методологічна ейфорія"). В сучасних методологічних концепціях, зазвичай, намагаються не допускати вказаних крайнощів, хоча вони й зустрічаються.

Існує думка (Р.Фейман, лауреат Нобелевської премії, фізик), що метод "живого" дослідження такий індивідуальний і неповторний як і його предмет, чи особа дослідника. Таке розуміння пізнавальної діяльності призводить до методологічного релятивізму, оскільки методи, прийоми, що застосовуються в одному випадку (при вирішенні певної проблеми), не придатні в іншому. Це означає, що неможливо створити загальний метод пізнання, а необхідно, кожного разу шукати новий шлях дослідження, тобто кожне нове відкриття вимагає застосування нових методів і нової методології дослідження.

Зрозуміло, що така позиція має як свої позитиви, так і негативи, оскільки розвиток і ускладнення процесу пізнання вимагають все нових, досконаліших методів дослідження. Проте навколишній світ, і кожен об'єкт зокрема, є діалектичною єдністю індивідуального (неповторного) й загального (типового, повторюваного). Тому й методологія їх дослідження спирається як на традиційний арсенал методів, прийомів, засобів дослідження, так і на новітні. Більше того, практика наукового пізнання підтверджує цю методологічну тезу, оскільки об'єктивному світові притаманні не лише індивідуальні, одиничні властивості та характеристики, а й загальне, закономірне. У пізнавальному процесі постійно відбувається екстраполяція результатів, отриманих при дослідженні обмеженого числа об'єктів, на великі класи чи пласти природної й соціальної дійсності.

Кожний метод розробляється в межах певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії. У свою чергу, метод розгортається в систему і використовується для подальшого заглиблення й розгалуження знання та його матеріалізації.

У науковому пізнанні як зазначав К. Маркс, істинним має бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), але й шляхи, що ведуть до нього, тобто метод. Тому не можна "розводити" предмет і метод. Будь-який метод виникає із реального процесу життя і знову входить в нього. Метод не нав'язується предмету пізнання, а змінюється у відповідності з його специфікою. Отже, істинність методу обумовлена, насамперед, змістом об'єкта, предмета дослідження.

Метод не є безсуб'єктним, який існує окремо від суб'єкта і поза ним. Суб'єкт у процесі своєї життєдіяльності завжди спирається на методи й включає їх у свою діяльність. Будь-який метод є засобом, прийомом, "органоном" забезпечення й досягнення суб'єктом мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів людської діяльності. Інакше кажучи, "людина - центр всієї методології" (Л.Фейєрбах).

Метод існує, розвивається лише у взаємозв'язку суб'єктивного й об'єктивного при визначальній ролі останнього. В цьому плані кожний метод об'єктивний, реалістично змістовний, фактичний. Водночас він суб'єктивний (не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур) як продовження й завершення об'єктивності, на основі якої виростає.

Багатоманітність сфер людської діяльності обумовлює розмаїтий спектр методів, які можуть бути кваліфіковані за різними критеріями. Насамперед, слід виділити методи матеріальної і духовної (ідеальної, теоретичної) діяльності. Водночас, методи можна класифікувати: за масштабами (згідно з філософськими категоріями) на одиничні (специфічні) особливі й загальні (всезагальні).

Що стосується методів науки, то основ для їх поділу на групи, типи може бути кілька. Так, залежно від ролі і місця в процесі наукового пізнання методи поділяють на формальні й змістовні, емпіричні й теоретичні та методи викладання. Виділяють ще й якісні та кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні й довільні таке ін.

У сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. В зв'язку з цим метода наукового пізнання за ступенем загальності й сферою діяльності можуть бути поділені на кілька основних груп:

1. Філософські методи, серед яких найзагальнішими та історично першими є діалектичний і метафізичний. До їх числа відносяться й аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та ін.

2. Загальнонаукові методи (підходи) дослідження, що отримали широкий розвиток і застосування в науці XX ст. Вони виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових, найчастіше, відносяться такі теоретичні конструкції, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо.

Характерними рисами загальнонаукового інструментарію є, по-перше, поєднання і зняття в його змісті окремих властивостей, ознак і філософських категорій ; по-друге, можливість застосування формалізації, уточнень засобами математичної теорії тощо.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи та принципи пізнання, які забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософської методології із методами спеціально-наукових знань. До числа загальнонаукових принципів і підходів відносять системний і структурно-функціональний, кібернетичний, імовірнісний та принципи моделювання, формалізації тощо. їх роль полягає у тому, що в силу свого "посередницького" характеру вони забезпечують взаємозв'язок філософського й спеціально-наукового знання.

3. Методи міждисциплінарного дослідження, як сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів, що застосовуються на стиках науки, включаючи й групи наук, що функціонують в межах на основі вивчення певної форми руху матерії.

4. Методи спеціальних наук, тобто сукупність способів і принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, що застосовуються в тій чи іншій сфері окремої науки.

Таким чином, у науковому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система багатоманітних методів різних рівнів, сфер діяльності і спрямування, які реалізуються із урахуванням конкретних умов.

Методологія (від грец. metodos - шлях дослідження чи пізнання; logos - вчення).

1) Систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті, спостереженні тощо.

Практична діяльність може скеровуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об'єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо.

2) Галузь теоретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності. Тобто методологія, по-перше - це органон, систематизований арсенал методів, прийомів, засобів і таке ін., що забезпечують досягнення певної мети, а по-друге - це наука, вчення про методи пізнання та діяльності (теорія про теорії).

Осмислюючи теоретичний та соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура і взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об'єкта і зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності.

Методологія ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності та виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність його змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик та множинність рівнів - від філософських принципів до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування.

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод, зокрема, виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному відношенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системні вчення, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, в котрих вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з них не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій методології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, і самій методологічній теорії, як це мало місце з діалектико-матеріалістичною методологією. Тому дослідники в своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.

Вагомий внесок у розвиток філософської методології зробили Сократ, Платон, Арістотель та інші. Як систематизоване вчення методологія виникла в епоху Нового часу, зокрема, у філософії Ф.Бекона Р Декарта, Б.Спінози, Г. Лейбніца, пізніше - Г. Гегеля, марксизму та ін.

Своїм завданням методологія переслідувала й переслідує мету дослідження пізнавальної діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє загальні закономірності функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє загальнонаукові методи пізнання. Вважалося, що методологія досягла своєї вершини у формі марксистської (діалектико-матеріалістичної) методології. Вона поглибила існуючу тоді методологію науки і значно розширила коло проблем загальної методології. В ній піднімалась і вирішувалась вся сукупність логіко-гносеологічних проблем. Та час засвідчив, що претендувати на абсолютну істину вона не може, хоча й значна частина її положень "працює" й дотепер. Спираючись на загальнонаукові методи, з'явились вужчі методології, що проявляються, в сфері окремих методик. У відношенні до них філософська методологія стала загальною теорією методів.

Методолога (методологію) цікавить не безпосереднє відношення суб'єкта до об'єктивної реальності (природи, суспільства), а до теоретичних, духовних конструкцій, які відображають цю природну й соціальну дійсність. Образно кажучи, методологія розпочинається з того, чим закінчує теоретична діяльність. Тому не сама навколишня дійсність, а теорія про неї є об'єктом дослідження методології. Звідси, методологія прагне дати відповідь не на те, що є даний об'єкт, а як він є? Ще І.Кант запитував, як можлива математика? Як можливе природознавство? Що необхідно взяти (засоби, прийоми, методи) і як їх застосовувати, щоб виникла теорія математики чи природознавства. Тут філософія неначе роздвоюється. З одного боку, вона є світоглядом, а з іншого, - методологією. Звідси власне й філософський спосіб вирішення світоглядних проблем, а водночас, і теоретична передумова методологічного дослідження. Методологія як вчення про прийоми, засоби, принципи наукового дослідження, як найважливіша умова свого функціонування вимагає положень, які б вказували на те, що пізнавальний процес, в якій би сфері не здійснювався, має загальні моменти.

Нині одним із важливих різновидів методології є методологія науки. Вона вивчає комплекс явищ, що належать до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення й функціонування. Методологія науки досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки й особливості наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні знань. На цій основі вона формулює принципи, норми й правила, які організовують і спрямовують пізнавальну діяльність.

У рамках цієї методології внутрішньо структурованими виступають методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна та антропна методологія. Вагомий внесок у їх розвиток зробили Франкс, Рассел, Уайтхед, представники Віденського гуртка (Карнап, Фреге, Гільберт), Львівсько-варшавської школи (Айдукевич, Тарський, Лукасевич) та сучасні: Ла-катос, Кун, Фейєрабенд, Поппер. Нині обгрунтується думка про необхідність застосування альтернативного підходу в методології науки. На відміну від попереднього (стандартного) підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз несформованих структур та утворень, що стоять поза мовними виразами. Першими в цьому плані стали концепції Т.Куна та І Лахатоса.

І, насамкінець, стосовно типології методологій. Др останнього часу у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектико-матеріалістичну) і ненаукову (західну, буржуазну і таке ін.) методологію. Сьогодні ідейно-політичні "підпори" втрачають сенс. Нині все більше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво. Вітчизняні вчені, філософи, науковці прагнуть застосовувати методологію західних дослідників. Західні філософи, політологи, соціологи, як зазначає Х.Шахназаров, не цураються методології діалектичного та історичного матеріалізму.

Актуальним залишається і дослідження структури методології. З цієї проблеми можна виокремити два основних погляди: перший - намагання дати чітку класифікацію і виділити структурні елементи методології, і другий - прослідкується описовий, аморфний підхід.

З урахуванням раціональних положень, сформульованих сучасними авторами в філософській, соціогуманітарній та природничо-науковій літературі, -основними структурними компонентами методології наукового пізнання, на абстрактному рівні є: 1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні, дисциплінарні; 4) специфічні методи.

Проте така класифікація є надто загальною. Конкретизувати її методи слід у контексті розмежування принципів, законів, категорій та їх гносеологічної ролі. Якщо дотримуватись цієї вимоги, то основними її структурними елементами є перевірені нашим життям:

1) філософські принципи, до яких належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо;

2) закони діалектики, які виконують і гносеологічну, і методологічну функцію;

3) категорії діалектики, найважливішими з яких є сутність і явище, зміст і форма, причина і наслідок та ін.;

4) загальнонаукові принципи, до яких в першу чергу належать системний, структурно-функціональний, моделювання та ін.;

5) міждисциплінарні та дисциплінарні методи;

6) закони і категорії окремих наук які виконують і пізнавальну функцію і є інструментом дослідження.

Системи цих елементів можуть бути й іншими. Однозначно лише те, що чим ширший об'єкт наукового дослідження, тим повнішим буде арсенал методів пізнання.