Філософія - Щерба С.П. - 2. Особливості розвитку культури. Суспільство і культура

Розвиток культури детермінований процесом суспільного виробництва, економікою, соціальними відносинами, політичним життям. У свою чергу, він впливає на всі ці сфери, що виражається, зокрема, в таких проявах, як культура виробництва, політична культура, культура міжнаціональних стосунків тощо. Власне, всі види суспільної діяльності включені в систему культури.

Зрозуміло, що стан і рівень матеріальної культури, передусім, залежить від виробництва, економічних факторів. Щодо впливу економіки на духовну культуру, то він має опосередкований характер і не однозначний: періоди розвитку духовної культури не завжди збігалися з періодами економічного піднесення.

Необхідною передумовою початку культурного прогресу був суспільний поділ праці, особливо відокремлення розумової праці від фізичної. Істотний вплив на стан та динаміку культури справляють соціально-класові відносини, а також процеси і події політичного життя. На розвитку культури позначалася й взаємодія між якісно відмінними сферами та явищами самої культури.

Історично змінювалося розуміння культури та її співвідношення з природою. Це розуміння найбільше визначалось культурно-історичним фактором, який зумовлювався соціокультурними обставинами і, в свою чергу, впливав на них.

Для міфологічного мислення ще не існувало поділу на природне і культурне (хоча й культура вже зароджувалася).

В античному світорозумінні (греко-римська культура) природне начало осмислювалося як первинне стосовно людського; космос - як досконалість, гармонія, з якими людина повинна узгоджувати свої дії і вчинки.

Середньовіччя, навпаки, протиставило духовно-культурне начало (у релігійному його розумінні) природно-фізичному, плотському, яке вважалося джерелом гріховних потягів і спокус. Панівна, офіційна культура тієї доби мала підкреслено спіритуалістичний характер. Як реакція на це, в народній, так званій "сміховій" культурі, інтерес був спрямований на "гріховну" плоть і навіть на людський "низ".

Культура епохи Відродження (XIV - XVI ст.) відновлює (на новому рівні) античний космізм і підносить людину як істоту, що поєднує в собі духовне й тілесне начала, здатну не лише пізнавати, але й творити прекрасне - істоту, яка має право на всю повноту щастя.

Спрямованість на людину, утвердження самоцінності її буття, гуманізм, які були яскраво виражені вже в перший період Відродження (XIV - XV ст.), пізніше доповнюються, а почасти й відтісняються на другий план зростаючим інтересом до природи, її вивчення й оволодіння нею. Сама ж людина розглядається, насамперед, як природна істота, яку можна досліджувати методами природничих наук. Натуралізм певною мірою став протистояти виродженському естетизму, установці на милування красою природи і людини; народжувалося "технічне" ставлення до природи, в якому бачили вимогу висхідного розвитку людської цивілізації. У XVIII ст. виявляється розходження і певне протистояння поглядів "просвітників", безумовних прихильників ідеї прогресу, які в світоглядному плані стояли на позиціях метафізичного матеріалізму, і Ж.Ж.Руссо та його послідовників, які вважали, що цивілізація зіпсувала людину.

В епоху розвинутої індустріальної цивілізації (у її капіталістичній формі, коли почали виявлятися суперечності прогресу) протистояння позицій набуло нового характеру. З одного боку, захоплення досягненнями наукової і технічної культури, віра в її необмежені можливості, в те, що людина здатна панувати над природою, а з іншого - розчарування в технічному прогресі, страх перед ним, ностальгія по втраченій близькості до природи, прагнення відновити попереднє.

В наш час це виражається як протистояння технологічного оптимізму ідеям технократизму та технологічному песимізму і побоювання за долю людської культури. На думку деяких сучасних філософів (М.Хайдеггер та ін,), західна цивілізація дійшла до втрати розумного буття, до втрати почуття таємниці буття - тієї таємниці, яку не можна розкрити, не знищуючи її. І ця "втрата буття" почалася з тих пір, як з'явилася "метафізика", яка намагається раціональними методами осягнути сутність речей. Ці філософи роблять спробу повернутися до "досократичного мислення", тобто до того способу світорозуміння, який існував на початку культурної історії, до Сократа, Платона, Арістотеля - творців раціонально-філософського способу мислення.

Такі пошуки й повороти філософської думки є симптомом суперечності між нестримним науково-технічним прогресом і станом духовної культури.

У розвитку культури завжди наявна наступність, традиція (лат. - дослівно "передача"), хоча й кожне покоління чи соціальна група вибірково ставились (ставляться) до створеного попередниками. Проте небезпечно нехтувати традиціями, відкидати, а тим більше знищувати культурні цінності минулого. В історії (давній і недавній) прикладами такого знищення були наслідки вторгнення "варварів" у культурний античний світ (недарма слово "вандалізм" походить від найменування одного з "варварських" племен - вандалів), рух "пролеткульт" у перші роки після революції 1917 р., руйнування храмів, спалення ікон у ході антирелігійних кампаній, "велика культурна революція" в Китаї (60-х років XX ст.) і таке ін. "Заперечення" минулого повинне бути діалектичним, тобто поєднуватися із збереженням і засвоєнням усього цінного. Не слід поспішати і з "переоцінкою всіх цінностей".

Культурний процес - це неодмінно і творчість - створення нового, відхід від рутини. Живій культурі протипоказане топтання на місці, консерватизм, стереотипність. Співвідношення традицій і новаторства в різних суспільствах було неоднаковим: "традиційним"-в стародавньому світі й середньовіччі, динамічним - у суспільствах Нового часу і нинішньому. При на всі суспільні трансформації, справжні культурні . бігають не минуще значення, і в цьому розумінні є "вічними" є випробування часом і виявляє справжні цінності. Кожне нове покоління засвоює і осмислює їх по-своєму, включає в "живу", функціонуючу культуру і водночас створює нові культурні цінності. Так виникає ланцюг культурної спадкоємності, так відбувається культурний прогрес.

Культура - надзвичайно складне утворення: існують різні її типи, рівні, різноманітні етнічні, національні форми тощо. Кожен народ створює свою, в чомусь своєрідну, навіть унікальну культуру. Ця своєрідність культури, традицій, особливості мови Й навіть способу мислення і світорозуміння (того, що називається "менталітетом"), свого роду згусток історичного досвіду, відбиток долі народу - принаймні не менш суттєва ознака етносу, нації, ніж спільність економічного життя, яку звичним було завжди ставити на перший план.

Оскільки культура виражає, насамперед, родову сутність людини, те, що виділяє людину з природи, підносить її над тваринами, то в ній (культурі) завжди було й залишається загальнолюдське начало і відповідні цінності. Проте кожне суспільство (народ, нація) має свою внутрішню структуру, складається з різних соціальних груп, класів, прошарків. У ньому проявляються різноманітність, навіть розбіжність та протилежність інтересів, життєвих позицій, форм організації життя. І це не може не позначитися на структурі культури. Якщо суспільство поділене на класи, то існує культура "вищого" (панівного класу) і культура "нижчого" (підлеглого) класу.

Отже, у кожній національній культурі є не дві, як це вважалося, а більше культур (чи точніше субкультур), бо кожна соціальна група, відмінна від інших за своїми класовими, професійними, релігійними та іншими ознаками, створює в чомусь "свою" особливу культуру. Специфічні риси властиві, зокрема, молодіжній субкультурі, оскільки молодь відрізняється від інших вікових груп за своїми соціально-демографічними та психологічними характеристиками. При вираженому "конфлікті поколінь", в основі якого, звичайно, лежать соціальні суперечності, швидкість перебігу історичного часу, динамізм суспільного життя, різні якісні зміни, ця молодіжна субкультура може набути рис "контркультури", тобто виявитись протилежною офіційній культурі, відзначитись негативізмом стосовно панівних, а інколи - загально-цивілізаційних цінностей.

Розрізняють культури "елітарну" і масову. Ця протилежність, звичайно, відображає істотні соціальні відмінності між групами населення, які розрізняються за способом життя та рівнем освіти. Проте існування різних рівнів культури властиве будь-якому суспільству, і розуміти відношення між ними лише як антагоністичне було б неправомірним. Наука, філософія, високе мистецтво неоднаковою мірою доступні всім і кожному. їх сприймання й розуміння вимагають спеціальної підготовки та власних цілеспрямованих зусиль. Проте й буденні знання ("простий" здоровий глузд, народні звичаї й народна творчість, казки, пісні, частівки, "лубний" живопис і таке ін.) теж потрібні й становлять культурну цінність. Розрив між рівнями культури негативно впливає на кожен з них: елітарна культура замикається в собі, стає ніби "делікатесом" для посвячених, відривається від народних коренів, масова ж культура зазнає шкоди у своїй якості, орієнтується на примітивний смак, може стати просто вульгарною.

Культурне виховання слід спрямовувати так, щоб кожна людина мала потребу й можливість прилучатися до високої культури, але й не забувала народних витоків усієї культури, засвоювала ті загальнолюдські й національні цінності, які становлять її основу.

Оскільки на культурі позначається суперечливість суспільного життя, в ній звичайно проявляються як прогресивні, так і регресивні тенденції. Виявляючи їх і визначаючи своє ставлення до них, ми неодмінно керуємося певними світоглядними, ідейно-моральними та політичними критеріями. При цьому зовсім непотрібна однобічність, вузько-партійний підхід, який породжує нетерпимість і вносить розбрат. Між тим, найвищими, безумовними культурними цінностями є вся сукупність людських вимірів життя, свобода людини (свобода думки, переконань, совісті, слова, діяльності) з єдиним обмеженням: свобода одних не повинна перешкоджати свободі інших, щоб забезпечувався вільний самовияв і розвиток кожного зокрема і людства загалом.

Висока культурність виражається у взаємній повазі та взаємодопомозі людей, в умінні терпимо (толерантно) ставитись до "чужих" поглядів, позицій, думок. Нетерпимість повинна бути стосовно анти культурних явищ, тобто до всього, що загрожує життю й благополуччю людей, обмежує їхню свободу чи суперечить їй. Не все, створене людьми, є культурною цінністю. Зброя, засоби знищення людей, тюрми, інструменти для катування і таке ін. - це теж породження цивілізації, але якщо їх розглядати з точки зору функціонального призначення, то визнавати їх цінністю культури було б досить важко. Так само брутальні слова й вирази становлять елемент мови, але культурної функції вони не виконують. Цінностями культури є те й тільки те, що за своєю суттю і призначенням виражає людяність, туманність. Антигуманне не є культурною цінністю. Хоча й існує й інша точка зору, згідно якої все, що зроблено людиною (навіть якщо воно й не слугує прогресу), є проявом культури, оскільки характеризує рівень культури певної епохи, суспільства.

3. Цивілізація - соціальна форма буття культури
4. Проблеми сучасної культури
Тема 28. Наука
1. Наука і її роль у сучасному світі
2. Структура й динаміка наукового знання
3. Філософська концепція науки
4. Етика науки
Тема 29. Цінності та їх роль у житті
1. Природа цінностей та їх типологія.
2. Світ цінностей
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru