Філософія історії - Бойченко І.В. - 1.3. Релігійний світогляд як форма світосприйняття історичної дійсності

1.3.1. Загальна характеристика релігії як форми світосприйняття історії

Релігійний світогляд постає наступною відносно міфології стадією в осягненні історичним суб'єктом (в усіх його масштабах і різновидах — від окремого індивіда до людства загалом) своєрідності історичного процесу — його генези, сутності, єдності та розмаїття виявів. Величезною заслугою релігії є передусім те, що вона прагне не збагнути всесвітню історію як просто обширнішу у просторі й тривалішу в часі череду нескінченних перетворень, а виявити та зрозуміти внутрішній смисл історичного процесу. У цьому, зокрема, полягає її відмінність від численних інших форм і галузей людського пізнання, що розбруньковуються й автономізуються у процесі поступового розкладу первісної міфології.

1.3.1.1. Світоглядна обмеженість наукового осмислення історії

Уже в античній культурі, починаючи з Арістотеля, виокремлюється як усталена й відносно самостійна сфера природничо-наукового пізнання, яке й само внутрішньо диференціюється в подальшому на чисельну сукупність окремих галузей. Предметом цього пізнання відтоді й донині можуть бути не тільки ті чи інші витвори природи, а й людська історія, яка й справді певною мірою у одному з ракурсів виступає, зокрема і як частина природи. Такий, природничо-науковий, підхід є прийнятним, а у ряді випадків і необхідним. Наприклад, тоді, коли йдеться про спеціально-наукове антропологічне, етнологічне чи синергетичне вивчення історичного процесу, глобально-сферний підхід до нього, розв'язання питань глобальної історичної хронології, математичне моделювання історичних реалій тощо. Однак за всіх достоїнств і переваг, цей підхід до з'ясування самобутності світу історичних подій має і свої, досить вузькі межі, зумовлені, зрештою, чи не тими самими чинниками, які визначають і переваги означеного підходу. З одного боку, специфіка природничо-наукового підходу робить можливою об'єктивність розгляду історичних процесів, елімінацію суб'єктивних прагнень, інтересів, цілей, смаків та інших суб'єктивних чинників при вивченні історії. Та водночас ця об'єктивність неминуче зумовлює й об'єктність розгляду історичних явищ, його дистанційованість, безсторонність, що межує з байдужістю, а то й заступає в неї. Скажімо, вивчаючи зоряне небо чи земну поверхню та надра, рослинний чи тваринний світ, ми виявляємо, фіксуємо й узагальнюємо у певних тенденціях і закономірностях особливості існування, взаємодії, функціонування та зміни різних формоутворень неживої й живої (рослинного та тваринного світу) природи, простежуємо історію їх виникнення, існування, деградації та розпаду. Однак при цьому в нас навіть не зароджується питання про сенс цієї історії, розглядаючи історію природи загалом чи історію її класів, видів і різновидів з суто природничих позицій, ми сприймаємо її як щось стороннє, навіть чуже людині.

З природничо-наукових позицій подібним же чином може досліджуватися й власне людська історія. Як зазначав Л.О. Тихомиров, вивчаючи історію людства так само зовнішнім чином, як і процес рослинного царства, що обіймає Землю, ми й тут відповідно до свого розуміння явищ змушені обмежуватися лише з'ясуванням причин і наслідків: чому виникло таке-ось явище, як воно виникло, під впливом яких умов? Питання, навіщо потрібне було дане явище — не постає; кому воно потрібне було — невідомо. Але якщо ми миримося з таким "агностицизмом" стосовно природи, яка нам чужа, то стосовно людської історії ми не можемо з ним змиритися, бо в ній самі ж постійно ставимо перед собою цілі і для їх досягнення докладаємо свідомих зусиль40. Тому, повною мірою використовуючи пізнавальний інструментарій природничих і точних наук для вивчення історичних процесів (у тому інтервалі, в якому цей інструментарій виявляється результативним), не варто, проте, вважати, що при дослідженні історії методи природознавства будуть такими ж продуктивними, як і при аналізі явищ природи.