Філософія історії - Бойченко І.В. - 1.3.1.2. Світоглядна обмеженість історичної науки

Певна обмеженість у з'ясуванні своєрідності історичного процесу притаманна не тільки наукам про природу, а й будь-якій науці загалом, у тому числі й історичній науці. Останній це властиво вже тому, що вона репрезентує науку як специфічний щодо, скажімо, релігії, філософії чи мистецтва спосіб осягнення історичної дійсності. Адже наука (в цьому і сила її і, можна навіть сказати, призначення, але водночас і вразливе місце) намагається у поступі від явища до суті виявляти сутнісні й разом з тим детермінаційні (умова—зумовлене, випадкове—закономірне, можливе—дійсне, причина—дія тощо), тобто за своїм характером зовнішні зв'язки між речами, процесами і явищами історичного світу. "Історична наука дає нам знання про те, яким шляхом і під впливом яких зовнішніх умов розвивалось людство, писав Л.О. Тихомиров, і з цим його твердженням загалом можна погодитися. — Але саме зовнішнє пізнання зовнішнього ходу явищ не здатне задовольнити наших запитів щодо такої еволюції, в якій виявляє себе людський дух, свідомість, особистість"41.

Справді, всемогутня у розв'язанні конкретних, визначених зовнішнім чином, через просторово-часові параметри (хай при цьому і глобальних) проблем наука виявляється, зазвичай, безпорадною перед питаннями смисложиттєвими, історичними. Питання: "Хто я?"; "Що таке світ людей, в якому я живу, тобто історія?"; "В чому сенс мого буття?"; "Що я можу пізнати у світі природи і в світі історії ?"; "На що я можу сподіватися?"; "Що таке мої життя і смерть?" ; "Чи існує безсмертя як особисте, так і історичне?"; "Де сфера мого справжнього, автентичного існування — історія людства, історія мого народу, моя національна держава, моє суспільство, моя сім'я чи мій внутрішній світ?" тощо, хай по-різному, але ставлять, і саме на них кожного разу також по-своєму відповідають найрізноманітніші за масштабами індивіди історії — від людства в цілому до окремої людської істоти.

1.3.1.3. Релігійне осягнення історії: єдність стихійної та свідомої складових

Неоціненна заслуга релігійного осмислення історичного процесу якраз і полягає у тому, що саме в його рамках подібні питання вперше починають формулюватися і вирішуватися не стихійно, у несвідомій формі, а цілеспрямовано й осмислено. Адже міфологічне бачення історії, як уже зазначалося, є принципово нерефлек-сивним. Міф закінчується там, де починається рефлексія, самоусвідомлення. Міфологічне сприйняття історії не може зробити своїм предметом самого себе. Тому міфологічна свідомість (в цьому полягає один з її основних парадоксів) ставить і розв'язує навіть найголовніші історичні, смисложиттєві питання несвідомо, "за спиною свідомості" (за висловом Гегеля), інстинктоподібно, а отже, й неадекватно, у перетворених формах.

Релігійне осягнення історичної реальності, на відміну від міфологічного, вже не є суто нерефлексивним, лише стихійним. Воно реалізується через єдність стихійної й свідомої складових. Щоправда, особливо на перших етапах формування й розвитку релігійного осмислення історії, з переважанням стихійного начала. Пізніше поступово зростає роль свідомого начала у релігійному розумінні історичного світу людей.

Від свого виникнення й до сучасного етапу існування релігійне сприйняття історичної реальності (подібно до міфологічного) розглядає відношення "людина—світ історії" не у його чистому вигляді, а через посередництво інших, незвичайних істот — богів, духів, ангелів, демонів тощо.

Особливо рельєфно ця особливість виявляється у релігійному, зокрема християнському, історичному світоставленні. Так, ще один з "отців християнської церкви", Оріген, вважав, що автентичне, належне самовизначення особистості у навколишньому плинному, історичному світі не є чимось таким, що людина може здійснити самотужки. Воно обов'язково передбачає сприяння вищої доброї сили, неможливе без Божої благодаті. При цьому, як підкреслював він, "переважне сходження Святого Духа вниз до людей виявляється після возне-сіння Христа на небеса більше, ніж до пришестя його. Раніше дар Святого Духа подавався одним тільки пророкам і небагатьом із людей, хто заслужив його"42. Способом же, яким людина залучається до цієї благодаті, постає, як доводив уже значно пізніше, у Середньовіччя, Фома Аквінський, є не тільки й не стільки людський розум ("адже істина про бога, віднайдена людським розумом, була б доступною для небагатьох, до того ж з домішкою численних заблуджень, тоді як від володіння цією істиною повністю залежить спасіння людини, яке набувається в богові"43); скільки божественне одкровення, через яке людина отримує можливість здобути те необхідне для власного спасіння знання, яке вислизає з-під її розуму'4. Нарешті, уже в двадцятому столітті необхідність залучення до Бога для автентичного (й не лише релігійного, а й філософського) розуміння історичної дійсності обстоює, наприклад, Л.О. Тихомиров, якого ми вже згадували раніше. "Якщо ми не лише припускаємо існування Бога або можливість бути з ним у зв'язку (релігія), то ми повинні, — вважав він, — безумовно, відмовитися від будь-якої філософії історії. Предметне знання вказує лише на зовнішній зв'язок явищ. Цілі ж можна пізнавати загалом лише у волі та свідомості. Тому цілі історії та її філософії ми не можемо пізнавати іншим способом, ніж увівши для вирішення питання свідчення релігійного знання' 45.

Таким чином, релігійне осягнення історії має також риси, що єднають його з осмисленням міфологічним та філософським. Наявність таких рис пояснюється передусім тим, що всі три форми мають світоглядний характер. Але означена подібність аж ніяк не може розглядатися як повна, абстрактна тотожність. Вона включає в себе і досить істотні відмінності.

1.3.1.4. Історичний світ релігійної свідомості

Однією з найважливіших серед цих відмінностей є така. У міфологічному сприйнятті означені надлюдські істоти — боги, духи, демони — є органічними складовими того самого світу, в якому живе і сама людина. І це цілком зрозуміло, бо для міфологічного світогляду світ єдиний і один однісінький. Водночас він однаковий і багатомірний, історичний і природний, мінливий, плинний і нерухомий, вічний. У релігійному ж тлумаченні світ постає вже по-іншому. І цим також міфологічне освоєння історичної дійсності чималою мірою відрізняється від релігійного. У міфологічному (внаслідок його синкретичності) ще відсутній поділ навколишнього світу на природний та історичний, зовнішній і внутрішній. У релігійному ж світобаченні, де означена синкретичність якщо й не зведена повністю нанівець, то виражена вже набагато слабкіше й відіграє другорядну, підпорядковану роль, такий поділ наявний і вельми значущий. Але й він є похідним відносно іншого, наріжного у релігійному осмисленні історії поділу, який є критеріальним щодо розрізнення міфологічного й релігійного усвідомлення історичності. Це основоположний для релігійного тлумачення історії поділ світу на поцейбічний і потойбічний.