Іншим шляхом пішли в розумінні предмета філософії історії та історичної науки представники наукобіжної тенденції, зокрема неокантіанської філософії історії (Генріх Ріккерт, Вільгельм Віндельбанд та ін.) та ті філософи історії, що репрезентують так звану філософію життя (Вільгельм Дільтей, Освальд Шпенглер та інші).
Ці мислителі, принаймні їх значна частина, — Віндельбанд, Ріккерт, Дільтей — теж ще виходили з поділу людського пізнання на "науки про природу" й "науки про культуру" (Віндельбанд, Ріккерт) або ж "науки про природу" та "науки про дух" (Дільтей). Вищим ступенем узагальнень наук про природу постає філософія природи, а наук, що вивчають розвиток людства, — філософія історії. Предметом наук першого напряму є природа, другого — культура або дух. Предметом філософії природи та філософії історії постає вже не тільки й не стільки природа як цілісність чи, відповідно історія як цілісність, скільки до того ж і сам спосіб осягнення: а) природи науками про неї; б) культури (духу) науками про культуру (дух). Та віднести до царини науки культуру та дух як предметів вивчення, в інтерпретації, яку запропонували ці мислителі, можна лише з дуже великими застереженнями. Адже, по-перше, і культура, і дух не тлумачаться ними об'єктно, що властиве науці. Віндельбанд і Ріккерт розглядають культуру не як область об'єктивної реальності, а як сферу людських цінностей, вважаючи, що головним предметом історії є не історичні процеси, події чи явища, а "душевне життя"28. А це, як зауважує Віндельбанд при визначенні своєрідності своєї філософської позиції, яку він позначає як транс це дентальний ідеалізм, означає не що інше, як "самосвідомість розуму", самостійно породжуючого свої предмети, а в них — царство своєї значущості. Саме в цьому й полягає основне вчення трансцендентального ідеалізму.
Ця філософія культури є іманентним світоглядом, оскільки за суттю своєю вона необхідно обмежується світом того, що ми переживаємо як нашу діяльність. Кожна область культури — наука, суспільне життя, мистецтво — означають для неї виокремлення, вибір, обробку безконечної дійсності за категоріями розуму: у цьому відношенні кожна з них становить собою лише "явище", у цьому саме виборі й у цій саме обробці, що існує виключно для розумної свідомості, яка створила собі в ній — свій предмет"'29.
Солідарний з ними і Дільтей. Підкреслюючи, що підхід Конта та інших позитивістів "спотворює історичну дійсність, щоб підігнати її під поняття й методи природничих наук"30, він визначає у ролі предмета історичних наук (або, як він їх називає, "наук про дух") людський досвід. Але не будь-який, п тільки внутрішній досвід. Більше того, саме цей, внутрішній, душевний і духовний досвід відіграє, зрештою, основоположну роль і щодо наук про природу. "Оскільки все, що існує для нас, — стверджував він, — тримається на цьому внутрішньому досвіді і все, що для нас має цінність чи є метою, дпне нам як таке лише у переживанні наших відчуттів і рухів волі, то в описаній вище науці (науці про дух. — І.Б.) закладені першопринципи нашого пізнання, що визначають, якою мірою існує для нас природа, і першопринципи наших дій, що пояснюють наявність цілей, інтересів і цінностей — основу будь-якого нашого практичного спілкування з природою"31.
Отже, першою принциповою відмінністю посткласичних філософів історії цього напряму від засновників позитивізму та марксизму є "поворот всередину", розгляд предмета історії та філософії історії не як зовнішнього об'єкта, а як елемента внутрішнього, душевного й духовного життя людини. По-друге, на противагу представникам традиційно наукоцентрично орієнтованої філософії історії, Віндельбанд, Ріккерт і Дільтей розглядають предмет історичної науки та філософії історії не у вигляді серійного, "тиражованого", однотипного чи багаторазової копії одного й того самого об'єкта, а як утворення неповторне, індивідуальне, унікальне. Тому традиційне наукове вивчення навколишніх речей, процесів і явищ через виявлення їх спільних ознак, рис, властивостей, відносин тощо та їх узагальнення у певних поняттях і законах проголошується цими мислителями природничо-науковим способом утворення понять, що продуктивний' лише у межах пізнання природи. Виявлення єдиних, загальних законів, що раніше теж тлумачилось як предмет науки в цілому, в тому числі й історичної, ці філософи також обмежують лише природознавством. Тільки тут, у царині дослідження речей, процесів і явищ природи можуть бути ефективно використані узагальнюючі, номотетичні (як називав їх Віндельбанд) чи генералізуючі (Ріккерт) методи. У сфері ж історичного пізнання через своєрідність його предметів мають використовуватися саме (і тільки) індивідуалізуючі (Ріккерт), інакше кажучи, ідіографічш (Віндельбанд) методи, спрямовані не на пошук загальних законів, а на виявлення й опис неповторності предметів історичного вивчення, розкриття їх особливої значущості, цінності для людини.
У розглянутих щойно концепціях філософи, навіть докорінно переосмислюючи питання про об'єкт і предмет історичного, в тому числі й філософсько-історичного пізнання, все ж прагнуть зберегти за ним статус наукового. Але вже Освальд Шпенглер, німецький мислитель, автор загальновідомого "Присмерку Європи", написаного напередодні першої світової війни й видрукованого після її закінчення, вважає
(саме на основі такого ж, по суті, розуміння об'єкта й предмета історії та її філософії) історичне пізнання ненауковим у принципі. Хід його міркувань такий самий, що й у згаданих його колег, однак Шпенглер, на відміну від них, йде до логічного кінця у своїх висновках, міркує послідовніше. Якщо предмет історичного та філософсько-історичного осмислення унікальний і не підлягає загальним законам, значить, він становить, як доводить Шпенглер, предмет не науки, а якісно іншої галузі пізнання, що користується логікою не механічною, розсудковою, понятійною, а інтуїтивною, органічною. Цю галузь німецький філософ історії називає, використовуючи термін Гете, морфологією, але морфологією не рослин, як у Гете, а всесвітньої історії. Або ж, по-іншому, — фізіогномікою.
У подальшому антисцієнтистська традиція трактування об'єкта й предмета філософії історії та власне й історії знаходить своє продовження у мислителів герменевтичного (Хайдеггер, Гадамер, Рікер), екзистенціалістського (Хайдеггер, Камю) та всього діапазону релігійного спрямування. Цей напрям сягає свого логічного завершення у різних формах містичного тлумачення — антропософії Рудольфа Штейнера, теософії Олени Блаватської тощо. Тут історична дійсність, що оточує людину, взагалі трактується не як реальний предмет осмислення, а як своєрідна мара, облуда; справжнім же предметом філософсько-історичного осягнення проголошується вища реальність, залучення до якої дарується лише небагатьом, та й тим лише у рідкісні моменти особливого, екстатичного стану.
2.1.3.7. Проблема об'єкта та предмета історичного пізнання у філософії історії часів постмодерну
2.2. Філософія, загальна соціологія, філософія історії та історична наука: особливості взаємозв'язку
2.2.1. Зміна місця та ролі філософії історії у системі філософського знання на різних етапах розвитку макроіндивідів історії
2.2.1.1. Філософія як вияв духовного життя історичних макроіндивідів
2.2.1.2. Філософія історії як пізня стадія філософського пізнання
2.2.1.3. Трагізм людської історії та його відбиття у філософії історії
2.2.2. Філософія та філософія історії: структурний зріз співвідношення
2.2.2.1. Гносеологічний зріз структурного співвідношення філософії й філософії історії
2.2.2.2. Загальносоціологічний зріз співвідношення філософії та філософії історії