Філософія історії - Бойченко І.В. - 2.3.4.4. Розширення сфери дії методології історії

В ході наступних методологічних розробок поняття методології істотно збагатилося за своїм змістом ще в одному аспекті. Виявилося, що тлумачення методології як галузі, що вирішує проблеми створення і використання методів пізнання, не будучи в принципі хибним, є водночас занадто вузьким за своїм значенням. Адже воно обмежується лише сферою пізнання, тоді як розвиток науки і якісна зміна її положення за умов сучасного науково-технічного прогресу роблять дедалі нагальнішою потребу в розширенні сфери впливу методології Й на царину практичної, предметно-перетворюючої діяльності людей.

Одним з перших, якщо не першим, хто подібним чином підійшов до переосмислення змісту й функцій методології, був засновник Київської школи філософів П.В. Копнін. На відміну від попередніх методологів Колнів охарактеризував метод як систему принципів і прийомів формування не тільки пізнання, а й перетворення дійсності у процесі людської діяльності. "Метод, — писав він, — спосіб досягнення певних результатів у пізнанні та практиці. Довільний метод (чи то метод пізнання чи промислового виробництва) включає в себе пізнання об'єктивних закономірностей, на основі яких виникають прийоми або їх системи для пізнання і практичної дії... Самі по собі об'єктивні закономірності не становлять методу, методом стають вироблені на їх основі прийоми, котрі слугують для подальшого пізнання і перетворення дійсності, для досягнення нових результатів"80. Від методу необхідно відрізняти методологію як систему формування й застосування методів, а також — сферу їх інтерпретації. Саме у цій сфері здійснюється осмислення та оцінка методів, їх вірна чи, навпаки, неадекватна характеристика.

В руслі цієї, започаткованої ще Копніним, традиції можна дати сучасне визначення методології як системи принципів і прийомів розробки та використання методів осягнення історії та перетворення історичної реальності у життєдіяльності людей.

2.3.4.5. Два шляхи реалізації методологічної функції філософії історії

Філософія історії у системі сучасного методолого-історично-го знання посідає вищий щабель, виконуючи роль загальної методології історії. Цю свою функцію філософія історії реалізує, виходячи з наведеного вище визначення методології не тільки щодо всіх інших рівнів і форм історичного пізнання, а й щодо реальної історичної життєдіяльності людей. Методологічна функція філософії історії щодо означеної життєдіяльності реалізується при цьому двома шляхами — опосередковано, через мережу зазначених вище субординованих форм і рівнів осмислення історичної дійсності та безпосередньо. Розглянемо кожний із цих шляхів докладніше.

2.3.4.6. Безпосередній методологічний вплив філософії історії

Як ми вже переконалися, і історична наука, і методологія історії — утворення багатошарові, з чималим переліком рівнів. Ця багатоповерховість є похідною багатошаровості самої реальної історичної життєдіяльності людей, відповідно кожному шарові цієї життєдіяльності відповідає, зрештою, певний методологічний рівень історії. Це стосується і вищого, філософсько-історичного рівня останньої, який з різними окремими сферами чи різновидами людської життєдіяльності пов'язаний опосередковано через відповідні галузеві історичні теорії чи форми позанаукового осягнення історичної життєдіяльності, а ті зі "своїми" сферами чи різновидами історичного життя людей пов'язані безпосередньо. Та й у філософсько-історичного рівня методології е теж "свій" шар історичної життєдіяльності людей, на якому ця життєдіяльність виступає вже як певна цілісність. Саме стосовно цього шару найзагальніший рівень методології історії виконує свою роль вже не опосередковано, а безпосередньо. І навпаки, з'ясування місця, значення та ролі того чи іншого зрізу, сфери чи різновиду життєдіяльності людей у контексті певної історичної цілісності вимагають опосередкування від спеціально-історичних наук, що їх вивчають, через звернення до філософсько-історичного рівня методології, пов'язаного з цією цілісністю безпосередньо.

Генетично безпосередність методологічного зв'язку філософії історії з певним історичним макроіндивідом (суспільством, культурою, формацією, цивілізацією тощо) виявляється, зокрема, в тому, що вже на ранніх етапах існування цих макроіндивідів у них вже закладаються і виявляються ті форми практичної діяльності великих мас людей, які пізніше на зрілих стадіях розвитку відповідних суспільств, культур, формацій, цивілізацій тощо набувають статусу всезагальних і трансформуються в основоположні форми мислення та наріжні всезагальні поняття (категорії) філософії історії. Зрозуміло, що на ранніх етапах ступінь загальності й розвиненості цих форм діяльності ще не достатній для набуття ними основних мислительних значень, а тим більше понятійних форм, за допомогою яких людина осмислює історичну реальність. Тому хоча згадані форми життєдіяльності людей вже існують і на ранніх етапах, визначаючи тією чи іншою мірою поведінку, взаємини, спілкування і свідомість людей, ці функції виконують понятійні форми ще "анонімно", полишаючись "за спиною" свідомості, на яку вони впливають. Щоправда, з позицій сучасності, коли означені форми життєдіяльності людей вже усвідомлено як всезагальні понятійні, вже перші спроби (хай навіть дуже наївні й неадекватні) їх осмислення можуть бути виявлені, при бажанні, на дуже ранніх етапах поступу суспільств, культур тощо. Сьогодні ми можемо, наприклад, виявити такі спроби у мислителів, які й самі ще не підозрювали, що їх здійснюють, бо свідомо ставили перед собою зовсім інші цілі.

У ролі засобів безпосереднього методологічного впливу філософії історії на історичну життєдіяльність людей як певну цілісність філософсько-історичні категорії' "повертаються" до нас не логічною чи гносеологічною, а передусім своєю предметною, онтологічною іпостассю. Вони при цьому часто-густо взагалі не відокремлюються від тих сторін історичної життєдіяльності суспільства, культури чи цивілізації, відображенням яких (сторін) є, і функціонують як всезагальні форми безпосереднього бачення історичної реальності. Але при цьому (навіть неусвідомлювані в логіко-гносеологічному аспекті) вони тим не менше "працюють" вже на категоріальному рівні (звичайно, за достатньої зрілості відповідної культури, суспільства тощо), постаючи як всезагальні і основні форми практичної життєдіяльності великих мас людей і відповідно як всезагальні характеристики самої історичної дійсності. Для того ж, щоб ці категорії змогли стати формами свідомого безпосереднього сприйняття історичної життєдіяльності, що виступає певним цілісним утворенням, ними необхідно спочатку духовно оволодіти, інтериоризувати, виробивши у себе певне розуміння історії. В ході такого процесу вони, та й філософія історії в цілому, набувають вже свідомого світоглядного значення.

Коли філософія історії, її поняття і закони виконують світоглядну роль, реалізується і їх найзагальніше методологічне призначення. Адже світогляд, за відомою афористичною характеристикою Копні-на, — це методологія в дії. Основи ж для реалізації цієї світоглядної функції закладаються вже на перших етапах існування людської істоти у процесі так званої первинної соціалізації індивіда. Ще задовго до своєї суспільної зрілості, наприклад, вченого-історика, у ранньому дитинстві індивід несвідомо вбирає з оточуючої духовної атмосфери панівні уявлення про особистість і суспільство, про великі групи людей, що утворюють історичну цілісність, у якій формується нова особа, про характер взаємин різних груп людей тощо. Тим самим у нього постійно усталюються найзагальніші неусвідомлені мислительні форми —- певні філософсько-історичні, соціально-філософські та загальнофілософські категорії. Вони стають своєрідними, інстинктоподібно діючими формами "інтелектуального споглядання" історичної дійсності.

Тому не можна уявляти собі справу таким чином, що, скажімо, майбутні суспільствознавці, історики чи філософи історії можуть виробити у себе автентичне розуміння історичного руху людства виключно через навчання, завдяки лише підручникам із суспільствознавства, історії, філософії історії тощо. Категоріальний лад історичного світогляду людини розпочинає формуватися, як уже зазначалося, набагато раніше, ще у дошкільний період. У період навчання цей процес продовжується вже цілеспрямовано і систематично завдяки опрацюванню відповідної освітньої літератури, прослуховуванню курсів лекцій тощо.

Та навіть для фахівців — істориків, суспільствознавців — філософсько-історичні категорії, будучи істотним компонентом їх світогляду, нерідко залишаються не тільки змістовно не проаналізованими, а й навіть неусвідомленими як інструменти їх дослідницької діяльності. І хоч ці категорії є серцевиною методологічної культури вчених, характеризуючи їх загальнокультурний рівень та виконуючи спрямовуючу, еврістичну, селективну, синтезуючу й організуючу функції у дослідницькій роботі науковця, вони навіть ним можуть використовуватися або ж неусвідомлено, "інстинктоподібно", або ж як щось наперед задане, саме собою зрозуміле, у вигляді загальновідомих, зовнішніх передумов, що не впливають на внутрішню структуру тієї чи іншої галузі історичної науки, органічно не вплітаються у тканину спеціально-наукового історичного дослідження.

Коли ж у період ломки усталених понять, створення нової фундаментальної історичної теорії і переходу від однієї фундаментальної теорії до іншої перед фахівцем із спеціальної галузі історичного пізнання, для якого філософсько-історичні категорії були або взагалі неусвідомленими, або він сприймав їх як азбучні істини чи зовнішні передумови, раптом виникає гостра необхідність свідомого використання цих категорій як основних, знаряддєвих пізнавальних засобів, то виявляється, що він ці азбучні істини не здатен автентично осмислити і ефективно застосувати. Як правило, у таких випадках відбувається шарахання в іншу крайність, і ці самі категорії не менш несподівано починають трактуватися вже не як правильні до банальності уявлення, а навпаки, як взагалі неспроможні, застарілі, неадекватні сучасному рівневі історичної думки, що гальмують її розвиток. Відбувається подібне насамперед тому, що насправді азбучними уявленнями про філософсько-історичні категорії обмежувався і вдоволь-нявся — до певного часу — сам фахівець-галузевик, а тепер почав заперечувати свої ж уявлення. Насправді ж категорії та теорії філософії історії є підсумком і квінтесенцією надто тривалого, інколи багатовікового, культурного досвіду певного суспільства, історичної культури тощо, до азбучних істин, які можна мимохідь прийняти і так само легко відкинути, вони аж ніяк не належать.

Подібну метаморфозу у вітчизняній історичній науці переживає нині формаційний підхід, який донедавна беззастережно і з ентузіазмом визнавався, а тепер не менш беззастережно, категорично і повністю відкидається як цілком неспроможний.

Зрозуміло, що невпевненість дослідників-галузевиків (фахівців у якійсь одній галузі історичного пізнання) пояснюється, зокрема, невисоким рівнем їх світоглядно-методологічної "тренованості", відсутністю належної методологічної свідомості. Однак навіть за оптимальних умов, якщо представник певної галузі історичної науки чи будь-якої іншої спеціально-наукової галузі загалом вільно володіє усім сучасним арсеналом методологічних засобів, уникнути світоглядно-методологічних криз, на зразок тієї, яка відбувається нині у вітчизняній історичній науці, неможливо через природу самого спеціально-наукового пізнання, з одного боку, і центрованості (якщо не "зацикленості") на проблемах власної науки — з іншого. І природознавець у цьому відношенні нічим не відрізняється від історика. А дарма. Адже, як доречно зауважував П.В. Копнін" "сам природознавець на основі свого досвіду й досвіду своєї науки може виробити світогляд, а отже, й філософський метод пізнання, але він буде обмеженим і не зможе зрівнятися з світоглядом, заснованим на підсумках розвитку всіх наук і всього людства"81. Те саме можна сказати і про представника будь-якої спеціальної галузі суспільствознавства, зокрема історичної науки.