Філософія історії - Бойченко І.В. - 4.2.3.16. Культура і доля, цивілізація та каузальність

Спираючись на гомологію історичних явищ, Шпенглер докорінним чином переосмислює таке загальновідоме поняття, як "одночасність". Він подає його як характеристику не фізичного, а культурно-історичного часу.

Одночасними Шпенглер називає факти, процеси, явища, події, епохи, що постають відповідно у своїй культурі чітко однаково за положенням і, отже, мають строго відповідне значення. Тобто — перебувають на одному й тому самому щаблі розвитку, але в різних культурах. При такому розумінні одночасності сучасниками постають Піфагор і Декарт, Архімед і Гаусе, Полігнот і Рембрант, Поліклет і Бах. Одночасними для різних культур є й епохи повороту до цивілізації. Відповідно сучасниками він вважає Філіпа і Олександра — в античній культурі, Наполеона — у західній, одночасно будуються Александрія, Багдад і Вашингтон тощо.

Одночасними у подібній мережі координат є діонісійський рух і протестантизм, англійський пуританізм на Заході та іслам — в арабській культурі.

4.2.3.16. Культура і доля, цивілізація та каузальність

Співвідносячи світ як історію з світом як природою, Шпенглер наголошує, що становлення є основою сталого. Тому світ як історія є основою світу як природи. Зокрема, цивілізація — це свого роду природа, якою стала історія, культура.

Подібно до цього почуття долі становить основу пізнання зв'язків причини і дії. Сама каузальність — не що інше, як дезорганізована, заціпеніла у формах розсудку доля, простір — так само заціпенілий час, а смерть — заціпеніле життя.

4.2.3.17. Історія як галузь автентичного осягнення історичного процесу: чи може вона бути наукою?

Отже, світ як історія — це світ становлення. Звідси історія як галузь людських знань про світ становлення повинна: 1) адекватно відображати світ становлення; 2) мати для цього відповідні пізнавальні засоби, спроможні осягнути світ становлення. Такі засоби входять до органічної логіки.

Якщо це так, то історія, робить висновок Шпенглер, не може бути наукою. Адже наука користується засобами логіки неорганічного, чи неорганічної логіки. Іншими словами, наука, за Шпенглером, — це завжди наука природнича, наука про природу, або, ще ширше, — наука про світ як природу. Наукове знання — це знання каузальне, яке стосується сталого, протяжного, пізнаного. Осягнення ж історії як становлення передбачає не встановлення причинно-наслідкових зв'язків чи законів, а співпереживання, для якого знання фактичного матеріалу є лише допоміжною умовою. Цей допоміжний матеріал і забезпечує для історії переднаука.

Інакше кажучи, справжня історія — це принципово ненаукова за своєю природою галузь. А те, що традиційно іменується історичною наукою чи історією як наукою, насправді є лише допоміжним, попереднім щаблем до дійсного, адекватного осмислення історії.

Ця пропедевтична, наукова історія, як і автентична історія, має своїм предметом суспільний процес. Але в науковій історії цей процес розглядається за аналогією з процесами природними й береться як щось стале, опредметнене, відчужене, протяжне, повторюване. Історичний процес розглядається тут об'єктно, як частина зовнішньої, незалежної від людини реальності. Цей процес відображається не фізіогномічно, а систематично, у вигляді системи істинного знання. Варто підкреслити при цьому, що істинність аж ніяк не оцінюється в даному разі Шпенглером як щось позитивне. Про істинність може йти мова тільки там, де історія залишається для людини чимось чужим, неавтентичним. Адже істина — це показник неподоланності дистанції між людиною й історичним процесом, це відповідність двох сфер, що залишилися байдужими одна до одної — знань про історичну реальність самій цій реальності. Такий підхід набуває більшої значущості і стає автентичнішим з переходом до цивілізації як скам'янілої, сталої культури.

Автентична ж, справжня, історія, на відміну від історії як переднауки, грунтується на врахуванні особливостей історичного процесу як вияву органічного життя, неповторності його явищ і процесів. Історія осмислюється тут фізіогномічно, в її унікальних конфігураціях і не відображається у системі знання, а акумулюється у живому досвіді індивіда67.