Філософія історії - Бойченко І.В. - 7.3.3. Різні форми становлення закономірностей історії та зміна уявлень про них

Незважаючи на всі претензії, реальний інтервал застосовності цього напряму номологічних досліджень становить той найзагальніший і водночас найповерхневіший шар історії, основні характеристики якого є спільними, а не специфічними для суспільства і природи. Тому саме в рамках такого Підходу найорганічнішим і повнокровним виглядає загальнонаукове за своєю суттю онтологічне визначення закону історичної реальності як об'єктивного, істотного і всезагального зв'язку суспільних процесів і явищ, що відзначається стійкістю і повторюваністю. Визначення закону історії як такого зв'язку ще не виявляє якихось специфічних особливостей саме і тільки такого закону. Адже і закон природи, розглянутий в онтологічному ракурсі, постає як подібний зв'язок, щоправда, явищ природних. Однак для того, аби навіть цей, найпростіший за своїм характером тип історичних закономірностей став предметом свідомої й цілеспрямованої пізнавальної діяльності, потрібен був тривалий і нелегкий попередній розвиток людського суспільства.

7.3.3. Різні форми становлення закономірностей історії та зміна уявлень про них

Першою історичною формою упорядкування хаосу, що оточував людину на етапі антропосоціогенезу, виступає міф.

7.3.3.1. Міфологія як форма вираження та осягнення закономірностей історії

Міфологія — це стадія первісного, елементарного, ще вельми викривленого і багато в чому ілюзорного відображення закономірностей природної і (ще лише такої, що формується) соціальної дійсності. Та й сама людина в цей час являє собою більше природну, аніж соціальну істоту. Суспільство в цілому тоді ще тільки формувалося, на відміну від природи, яка з появою людини досягає вершини свого розвитку, хоча аж ніяк не припиняє після цього свого розвитку взагалі, як марно доводив Гегель. Про особливу значущість намацуваних міфологічною свідомістю закономірностей природи як предмета цієї свідомості говорить і те, що до найдавніших належать міфи про тварин, а також про походження сонця, місяця, зірок, дещо пізніших — про виникнення світу, всесвіту (космогонічні міфи). І лише на рівні розвинених міфологічних систем у склад центральної групи входять міфи про походження людини (антропологічні міфи) і про культурних героїв.

Разом з тим було б помилкою недооцінювати роль міфів як найважливішого загальноісторичного етапу пізнання не тільки природних, а й суспільних законів. Адже міфологія — це (нехай ще примітивна і несвідома) перша, у певному сенсі засаднича, базова спроба зрозуміти природні та соціальні процеси як закономірні.

Характерно, що закономірна природа природних і соціальних процесів фіксується у міфологічній свідомості не тільки і не стільки окремо для кожного з даних двох видів процесів, а насамперед у їх взаємозв'язку. У цьому плані міфологія виступає і як форма відображення, і одночасно (що ще важливіше) як засіб найскладнішої трансформації речей природи у речі людської культури і формування дедалі сталіших і суттєвих, повторюваних, тобто закономірних соціальних зв'язків. Досліджуючи залишкові матеріальні продукти культових міфів, або, як їх ще називають, твори первісного мистецтва, "ми, — зазначав М.К.Мамардашвілі, — знаходимо предмети, які були особливим зображенням світу, символічним зображенням світу, а не відображенням його, особливим у тому смислі, що вони були явно конструктивними щодо людської істоти, тобто буди знаряддями переведення біологічних якостей, біологічних структур, біологічних реакцій і станів людської істоти в режим їх людського буття"1.

Фіксуючи закономірні природні і соціальні зв'язки, міфологічна свідомість не переносить на галузь життєдіяльності первісного суспільства закони природи, що лише вгадуються, а, навпаки, проеціює (нехай стихійно, неадекватно і в ілюзорній формі) закони формування і будови цього суспільства на природу. "Людині, яка жила в умовах первісного ладу, — писав О.Ф.Лосєв, — були зрозумілими і найближчими тільки общинно-родові відносини. На підставі цієї зрозумілої їй дійсності вона і розмірковувала про природу, суспільство і про весь світ. Найпереконливішим для неї поясненням природи було пояснення за допомогою родинних відносин. Ось чому небо, повітря, земля, море, підземний світ — вся природа уявлялися йому нічим іншим, як однією величезною родовою общиною, населеною істотами людського типу, які перебувають у тих чи інших родинних стосунках і які відтворюють первісний колективізм першої в історії суспільно-економічної формації. А це і є ніщо інше, як міфологія, яка зародилася і процвітала саме на ранніх ступенях первісного ладу"2.

Цілком зрозуміло, що вульгаризацією було б трактування міфології як механічного перенесення общинно-родових відносин на природу. Якби міфологія справді була простим повторенням соціальних зв'язків у галузі природи, які закономірно формуються, то неможливою, або непотрібною, була б навіть її поява. Виникнення міфології об'єктивно обумовлене саме тому, що вона (міфологія) є не простим, а узагальненим (звичайно, наївно і несвідомо) проеціюванням на природу суспільних відносин, які формуються, різних форм діяльності і спілкування людей. Завдяки цьому продукти подібного проеціювання являють собою (про що сама міфотворча свідомість не здогадується) узагальнення суспільних відносин, в них поступово і в перетворених формах починають проступати закономірності формування, будови, функціонування і розвитку суспільства. "Первісна людина, — зауважував О.Ф.Лосєв, — переносячи общинно-родові відносини на всю природу і світ, уявляла ці відносини дуже узагальнено. Але рід ще не постає тут абстрактно, тобто диференційовано-логічно. Рід є поки що нескінченним з'єднанням предків і нащадків. Перенесений у такому вигляді на природу і світ і одночасно відіграючи роль логічного загального поняття, він і є міфологією, тобто тим чи іншим богом, демоном чи раєм, які узагальнюють певну галузь дійсності і яким так чи інакше підкоряються всі приватні явища цієї галузі дійсності"3.

Таке узагальнення саме соціальної дійсності, фіксація (хай навіть наївна й неадекватна) сталих і суттєвих субординаційних і координаційних зв'язків певної галузі суспільного життя з іншими такими галузями, переноситься також і всередину самої галузі. Тому достеменний науковий аналіз навіть міфів про тварин (а міфотворчості не минув жоден з народів, що становлять людство) допомагає більше дізнатися не про справжнє походження якоїсь тварини або небесного тіла, про що тлумачать відповідні міфи, а про власне закони формування і суспільного буття певного народу у період створення ним своєї міфології.

Наступне, чіткіше усвідомлення законів суспільного життя, перехід від міфологічного мислення до логічного відбувається шляхом поступового розкладання міфології: не тільки через зруйнування останньої, а й через її подальший розвиток. Такий розвиток виявляється насамперед у тому, що боги міфології дедалі більше втрачають свою антропоморфність, дедалі частіше і послідовніше тлумачаться як найзагальніші закони природи, космосу, що предстають впорядкованим, закономірним й законовідповідним цілим. У класичній найчіткішій формі це явище знайшло своє вираження у давньогрецькій культурі. "Якщо ще у міфології можна було виявляти якусь різницю між богами і космосом, то в антропоморфній ранній класиці, характеризуючи дане явище на прикладі античності, де боги свідомо виставляються як узагальнення космічних стихій і космічних порядків, суттєвої різниці між богами і космосом немає'4 . Врешті-решт усвідомлення законів природної дійсності набуває поступово дедалі раціональнішого вигляду.

7.3.3.2. Доля як форма вираження історичної закономірності

Проникнення у суть суспільного життя і визначення соціальних законів виявилося справою набагато складнішою, ніж у міфології, набагато повільніше і важче просувалося до автентичності. Але вже в умовах зародження соціально диференційованого суспільства, у процесі розкладу міфології стійкі суспільні зв'язки і відносини, що повторюються, фіксуються дедалі раціональніше. Зокрема, в міру визрівання міфології, а пізніше й "перезрівання" її, з'ясувалася раніше невидима обставина, що боги не є найвищим узагальненням природного й суспільного життя, не є першообразами. Таким найузагальненішим рівнем, першообразом стає доля. "Можна сказати, що доля є першообразом для богів, а боги — наслідувачі долі"5 . Ще більшою мірою доля виступає першообразом для людини.

Доля людини у стародавні часи, як відзначав ще В.Г.Бєлінський, є переплетінням і результатом невідомих їй законів. Та, з іншого боку, погоджуючись з В.Г.Бєлінським, слід зазначити, що саме доля постає першою свідомою, хоч і вкрай далекою ще від відповідності і реальності, спробою виразити і сформувати закономірності людського життя. Адже доля виступає у вигляді уявлення про неосягненість інтуїтивно фіксованих тенденцій та закономірностей соціуму, починаючи з первісного суспільства.

Зрозуміло, чому доля (не тільки у тому вигляді, в якому вона осмислюється у період міфологічної, загальнонародної творчості, а й як вона постає з розкладом первісного суспільства) у творчості авторів індивідуальних постає не стільки логічним, скільки моральним законом. Чи йдеться про "логос" Геракліта, "дао" — Лао цзи і даосизму загалом, "карму" — індуїзму, буддизму і джайнізму, "фатум" — римських стоїків, "кисмет" — ісламу тощо, — у кожному з цих випадків перед нами закономірний "шлях людей і богів" або стосовно людини — шлях "божественний", тобто етично, морально наснажений та зорієнтований і водночас закономірний, наперед визначений.

7.3.3.3. Початкове розуміння суспільних законів

Характерно, що й саме поняття "закон" стосовно суспільства теж використовувалось спочатку як поняття закону морально-правового, а зведення законів, як своєрідний юридичний кодекс, започаткований ще у стародавньому східному суспільстві. Ще впритул до XVII—XVIII от. поняття "закон" тлумачилось переважно юридично, значення його як загально-наукового терміна на цей час ще не утвердилось"6 .