Філософія історії - Бойченко І.В. - 7.5.3.4. Версія Сковороди

Сприймаючи бога переважно як безособового, як порядок, як вищий закон, як внутрішню природу живого і неживого світу, суспільства і людини, Шефтсбері об'єктивно постає попередником Г.С.Сковороди. Якщо Шефтсбері це питання розглядає досить епізодично і фрагментарно, зосереджуючи свої зусилля на естетичній розробці проблеми єдності прекрасного у макрокосмі і в людині — мікрокосмі, то "нерв" проблеми (смисложиттєву природу законів єдності макро- і мікрокосму історії) він зачіпає лише остільки, оскільки це йому потрібно для розкриття відповідності краси людини красі макрокосму. У Сковороди ж цей "нерв" переноситься з периферії у центр розгляду і стає постійним предметом системного аналізу упродовж всього його життя.

Філософія Сковороди діалогічна за самою своєю суттю. І не так, а можливо, й не тому, що основною формою викладення своїх ідей мислитель взяв філософський діалог, скільки через те, що всі його твори (діалоги, трактати, притчі, байки, вірші) — це свого роду відкриті системи, що замикаються на читача, передбачаючи його співтворчість.

Наріжна проблема, до розв'язання якої Сковорода невтомно запрошує свого співбесідника — це висунутий ще в античні часи принцип — "Пізнай самого себе". Саме крізь призму реалізації цієї вимоги філософ розглядає проблему смисложиттєвих законів людини.

На різних етапах свого філософування Сковорода тлумачить цю вимогу неоднаково. Спочатку і досить довго — аж до створення діалогу "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира" — самопізнання як осмислення вищого закону історичного за самою своєю суттю буття людини Сковорода трактує у найзагальнішому плані. А саме: як осмислення людиною єдності себе, мікрокосму, з макрокосмом. Інакше кажучи, осягнення себе, людини як істоти особливого роду, що на відміну від усіх інших істот, пуповиною пов'язана з богом, є богодухновенною, духовною. І ця духовність подається ним як краплина, у якій фокусується і віддзеркалюється макрокосм природи і суспільства, або ж, за характеристикою Сковороди, — бог. Мислитель невтомно твердить і доводить, що бог — не надістота, не щось зовнішнє щодо людини, що він внутрі неї, її власне осердя, її вищий закон. "Что компас в корабле, то бог в человеке. Компасная в сердце корабельная стрела есть тайный знак, закон, глава, око и царство корабельное... А что ж есть бог, если не вечная глава и тайный закон в тварях? Истину сказует Павел: "Закон духовен есть"53. Так підбиває філософ основний підсумок попереднього етапу роздумів у діалозі "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира", що започатковує якісно новий етап творчості Сковороди. Мислитель доходить висновку, що жити людині за законами справді людського буття, у згоді з богом, — значить, знайти себе, своє місце, місце людини серед інших живих істот, жити за власною натурою. А такою власною, суто людською, автентичною для неї натурою Сковорода вважає духовність, що відрізняє людину від тварин і саму людину від тлінної, зовнішньої, неавтентичної ії природи.

"Закон же сей, — зауважує він, — что есть, если не владеющая тленіем господственна природа"54 . Починаючи з "Алфавіта", Сковорода йде далі. Жити за законом людини і водночас бога, говорить він, справді значить жити відповідно до власної справжньої натури. Але справжня власна натура як закон історичного за природою буття людини тлумачиться ним, починаючи з цього діалога не тільки як натура людини, що є істотою нетваринного роду, це водночас і справжня натура саме цієї людини як істоти неповторної й унікальної, як спорідненість її до певної діяльності. Відповідно переосмислюється й вихідна регулятивна максима Сковороди — "Пізнай самого себе". Самопізнання вже не зводиться до усвідомлення себе як істоти роду людського, вищим законом існування якої є духовність. Воно конкретизується до розуміння своїх специфічних особливостей як індивідуальності, що не підлягає і не піддається наслідуванню. Тим самим закон існування людини взагалі індивідуалізується і постає законом існування саме цієї людини — індивідуальності з притаманною їй спорідненістю. Суспільний же закон — є взаємоузгодженням цих спорідненостей. "Моя речь, — наголошує Сковорода, — единственно точно касается до человекоподобных душ, до честных званий і до благословенных промысла родов, коих божий и человеческий закон вон из сожительства не изгонит, а составляют они плодоносный церкви, яснее сказать, общества, сад, так, как часовую машину свои части. Она в то время продолжает течение, когда каждый член не только добр, но и сродную себе разлившийся по всему составу должности часть отправляет. І сіє — то есть быть щасливым, познать себя или свою природу, взяться за свою долю и пребывать с частию, себе сродною, от всеобщей должности. Сій должности участия есть благодеяніе и услуга"55.