А

АВГУСТИН Аврелій (854—430)

— християнський мислитель теолог і філософ, головний представник патристики, тобто найвизначніший із батьків стародавньої християнської церкви, визнаний у православ'ї блаженним; у католицтві — святим і вчителем церкви. Пасіонарна могутність і геніальна самобутність його унікально обдарованої духовної особистості, глибина, обшир, етична насиченість та піднесеність його вчення справили величезний вплив на формування, утвердження й подальший поступ християнсько-католицької догматики (зокрема вчення про божественне напередвизначення, благодать і загробну відплату) та просвітництва. Є одним із найплодотворніших письменників світової літератури — 93 твори у 282 книгах. Основні (якщо йдеться про філософію) — "Про місто Боже" та "Сповідь". Загальною тенденцією зрушень невичерпно багатого внутрішнього, духовного світу А., просякнутого боротьбою й поєднанням двох глибинних екзистенційних протилежних устремлінь є: буяння чуттєвих пристрастей і водночас — гранично напружених та інтенсивних духовних пошуків; інтелектуальної, теоретичної відстороненості, споглядальності і разом з тим — вольової, життєво-практичної цілеспрямованості; обширу й щирості переживань — і самозреченої рефлексивності; поступове й нелегке зміщення у бік одухотвореного начала. В молоді літа зазнав впливу маніхейства, скептицизму та неоплатонізму; у 387 р. прийняв хрещення; з 395 р.— єпископ Гіппону.

Історизм є наріжною відмітною рисою всього вчення А. Вже його загальна онтологія та вчення про бога як абсолютне буття постають спробою переосмислення основних питань платонізму, виходячи із самодостатності людського мислення, з суб'єкта, а не з об'єкта. Чільне місце у філософсько-історичній системі А. посідають дві теми, які, до того ж, уперше саме у нього набувають особливого звучання. Це, по-перше, індивідуальний ("Сповідь") і, по-друге, всесвітньо-історичний ("Про місто Боже") розвиток людини, тлумачені ним через призму духовності як основоположного, визначального начала особистісно-го й історичного існування та поступу людей.

Щодо першої теми, то А. здійснив, по суті, піонерну, початкову спробу розбудувати долісну, особистісну історіософію, точкою відліку у якій поставала індивідуальна людська істота. Вже А. (хай ще значною мірою у латентній формі, без послідовного виявлення можливих наслідків) висловлює задовго до, скажімо, Р. Декарта ідею про те, що можна сумніватися в усьому, крім існування самого суб'єкта сумніву, тобто певного конкретного людського індивіда, котрий і проголошується на цій підставі відправною точкою і самого історичного процесу, і релігійно-філософського осмислення цього процесу. Така особлива роль людської індивідуальності, за А*, обумовлена тим, що якраз (і лише) людина спроможна поставати істотою не тільки минущою в часі, такою, що перебуває у часовому потоці, спрямованому від минулого через теперішнє у майбутнє, а й вічною, тобто такою, що існує поза і над цим потоком, ще точніше, — такою, яка завдяки своїй одухотвореності знімає відмінності між минулим, теперішнім і майбутнім, а тим самим і часові межі як такі. Однак таким джерелом Історичності й водночас уособленням вічності людина може предста-вати, як вважав А., лише у значенні не матеріальної, предметно-чуттєвої, а духовної, більше того, — богодухновенної істоти, такої істоти, якою бачить її Бог.

У контексті ж другої, глобальної теми А. створив релігійно-філософську концепцію всесвітньо-історичної історії. Остання, подібно до життєвого циклу окремої людини, теж тлумачиться мислителем не як щось самодостатнє й самоцільне, а як провіденціальний процес, перебіг котрого підпорядкований реалізації Божественної мети. Спрямованість історії людства визначається при цьому, за А., двома катастрофами світового значення, що є своєрідними полюсами силового поля історичного процесу: гріхопадінням Адама і Єви та Страшним судом. Усе, що відбувається між цими двома подіями, і становить зміст всесвітньої історії, яка є реалізацією початкового божественного задуму. Відповідно до реалізації завдань цього божественного проекту історію А. поділяє на сім віків, або "днів" сотворения: перший — від Адама до всесвітнього потопу; другий — від потопу до Авраама; третій — від Авраама до Давида; четвертий — від Давида до Вавилонського полону; п'ятий — від Вавилонського полону до народження Христа: шостий — від народження Христа до його розп'яття з наступним воскресінням; сьомий, коли Бог відпочиває, — від сходження Христа на небо до страшного суду. І ця періодизація, і вся філософсько-історична побудова А. в цілому грунтується на матеріалах біблійної історіографії.

Божественна мета історії реалізується, вважав А., у протиборстві двох великих спільнот людей, що змішані в реальному історичному процесі. З одного боку, — це спільнота земна, чи місто (царство) земне, прототипом котрого була для А. Римська імперія, з іншого боку — спільнота небесна, або місто (царство) боже. Першу представляють ті, що живуть за людськими законами і будуть покарані посмертно, другу — ті, що узгоджують своє життя з божою волею і будуть залучені до царства Божого. Створюючи вчення про принципову відмінність світського і духовного об'єднань людей, світської та релігійної властей, А. все ж не заперечував і певної позитивної ролі світської держави, а при нагоді — і необхідності використання її засобів в інтересах церкви.

Філософсько-історичні ідеї А. відіграли роль основи формування та розвитку теологічної філософії історії — від тих часів аж до сьогодення. Але особливо великим значення його філософсько-історичної концепції було в епоху середньовіччя. В цей час європейські філософи історії та й історики не могли не рахуватися з методологією тлумачення й загальною моделлю історичного процесу, запропонованою А.