Філософія історії - Бойченко І.В. - ЛОКК Джон (1632—1704)

— англійський філософ, політичний мислитель, теоретик педагогіки. Основний філософський твір, над яким Л. працював майже 20 років, "Есе про людський розум" (1690), є, по суті, точкою вищого розвитку сенсуалізму і трансформації останнього у принципово протиставлену раціоналізмові систему емпіризму. Вже Гоббс систематизував учення Ф. Бекона, однак лише Л. докладно обгрунтував його наріжну тезу про сенситивне походження ідей та знань. Крім того, на відміну від Бекона, емпіризм якого має переважно методологічну спрямованість, для Л. специфічним є зміщення акценту на теорію пізнання, причому передусім — пізнання саме людської природи, а не природи як такої. Емпіричний характер гносеології Л. виявляється насамперед у тому, що він, всупереч картезіанцям (зокрема, Мальбраншу), кембриджським платонікам та університетській схоластичній філософії розвиває ідеї Ф. Бекона, П. Гассенді, Р. Бойля, І. Ньютона, доходить висновку про відсутність вроджених ідей і принципів. Усі людські знання, за Л., мають досвідне походження, грунтуючись не лише на зовнішньому (відчуття), а й на внутрішньому (рефлексія) досвіді, якому мислитель приділяє особливу увагу. Ідеї зовнішнього досвіду, того, який людина просто переживає, ми дістаємо, як зазначав Л., за допомогою наших органів чуття — нюху, зору, смаку, слуху тощо; ідеї ж досвіду глибинного, внутрішнього, що не тільки переживається, а й пізнається, усвідомлюються людиною — це її відчуття власної діяльності всередині себе, своїх вищих, духовних почуттів — гордості, любові, радощів тощо. Підвищена увага до зовнішнього досвіду дає підстави вважати Л. сенсуалістом. Оскільки ж філософ визначального значення надає не тільки й не стільки досвіду зовнішньому, скільки внутрішньому, то він постає не лише як сенсуаліст, а як представник емпіризму. Основу людських знань становлять, як вважав Л., прості ідеї, джерелом яких є не лише рефлексія, а й відчуття і навіть фантазія, оскільки він тлумачить як ідею "все, що є об'єктом мислення". Більше того, Л. наголошував, що безпосередньо існують саме ідеї, речі ж — вельми опосередковано. Означена теза, як це й довів подальший розвиток європейської філософії, відкриває простір як для ідеалістичних, так і для матеріалістичних тлумачень. Виникають прості ідеї, за Л., під впливом різних первинних і вторинних, якостей. До перших (протяжність, рух, фігура, непроникність) ці ідеї подібні; до других же (смак, звук, запах) — ні. Через порівняння, поєднання та абстрагування людина за допомогою розуму спроможна також продукувати складні та загальні (модуси, субстанції відношення), реальні й фантастичні, якісні й неякісні ідеї. Про істинність знань, зокрема, можна твердити або ж у разі відповідності ідей дійсності, або ж, якщо поєднання чи роз'єднання ідей та їх знаків є адекватним відображенням, відповідно — сполучення чи відокремлення позначених ними речей. При цьому Л., однак, був переконаний, що справжні носії первинних та вторинних якостей — субстанції — є непізнаваними по суті, а про тотожність номінальних сутностей реальним можна говорити лише стосовно простих ідей, що торкаються первинних якостей. Сукупність людських знань він поділяв за ступенем точності на три групи: інтуїтивне (самоочевидні істини), демонстративне, або доказове (математика, етика) та сенситивне (набуте завдяки відчуттям знання про окремі предмети). При всьому своєму емпіризмі Л. віддає все ж незаперечну перевагу інтуїтивним та демонстративним знанням, що утворюють разом клас знань умоглядних; сенситивні ж знання є, як вважав він, "лише вірою чи гадкою, а не знаннями, принаймні для всіх загальних істин", хоч і визнавав їх першорядну практичну та пізнавально-евристичну роль. Приділяючи чимало уваги релігійним питанням, Л. обстоював віротерпимість, релігійні свободи, був прибічником відділення церкви від держави і противником релігійного фанатизму. Існування Бога визнавав, відводячи йому функцію джерела руху матерії, яку вважав пасивною, та свідомості. Соціально-політичне вчення Л. доводить неспроможність феодально-патріархального устрою і обґрунтовує необхідність конституційної парламентарної монархії, по суті справи, "освячуючи" політичний лад, встановлений в Англії після перевороту 1688 — 1689 з позицій "природного права" та "суспільного договору". Щоправда, за концепцією Л. (на відміну від, наприклад, Гоббсової), урядові делегується лише певна частина "природних прав" (зовнішні зносини, правосуддя) з умовою дійового забезпечення свобод: власності, совісті, слова тощо. Нарешті, Л. чи не першим висунув ідею відокремлення законодавчої влади від виконавчої (разом із судочинством) та підпорядкування уряду законові при визнанні права народу як безперечного суверена не підтримувати і навіть скидати неспроможний уряд. Не розробивши доказової теорії моралі, Л. у своєму етичному вченні, попри тлумачення добра як такого, що робить можливим задоволення і мінімізує страждання (в чому й полягає щастя, прагнення до якого є умовою будь-якої свободи), все ж уникає евдемонізму і тим більше гедонізму, констатуючи підпорядкованість морального добра законові, вкоріненому у божественній волі як справжній основі моралі. Філософія Л. є істотною складовою скарбниці духовної культури людства. Конкретно-історичний же її вплив виявився не тільки у розвитку наступних концепцій у Великобританії (Толанд, Берклі, Юм) та Франції (Монтеск'є, Вольтер, Ламетрі, Гельвецій, Дідро), а й у теоретичних побудовах представників наукоцентричного напряму філософії XX ст. (Айер, Хайякава, Вітгенштейн).