Філософія історії - Бойченко І.В. - МАЛЬБРАНШ Ніколя (1638—1715)

МАБЛІ Габріель Бонно де (1709—1785)

— французький філософ-мораліст, історик, утопіст, політичний письменник. Брат Б. Кондільяка. Основні філософські твори: "Бесіди Фокіона про відношення моралі до політики" (1763), "Про вивчення історії" (1778). Світогляд М. заснований на теоріях суспільного договору та природного права і деяких інших ідеях Просвітництва, попри скепсис мислителя щодо філософської думки свого "віку Просвітництва" та переконання у неспроможності матеріалізму і деїзму. За давнини, зазначав М., суспільний лад грунтувався на колективній власності на землю, а люди були єдині з природою; джерелом же усіх наступних негараздів людства, вважав він, є перехід до приватної власності. Втім відновити відносини спільного володіння майном, незважаючи на їх відповідність принципам розуму, вже, за М., практично неможливо, тому слід прагнути хоча б до зменшення майнової нерівності шляхом боротьби з розкошами і обмеження потреб. У галузі соціально-політичній М. піддавав критиці феодально-абсолютистський лад, обстоював республіканські ідеї, вважаючи, не без впливу Локка, Монтеск'є та Руссо, народ носієм верховної влади й визнаючи його право виступати проти можновладців, якщо вони порушують його "природні права", насамперед на щастя і волю. У трактаті "Про вивчення історії" на основі розгляду історії народів давнини й нового часу він доводить, що саме зловживання владою були однією з основних причин чисельних страждань величезних мас людей. Історичний підхід реалізує М. і з'ясовуючи інші — економічні, правові, моральні і пізнавальні проблеми, будучи переконаним, що без автентичного осмислення минулого, засвоєння його уроків і опертя на багатство історичного досвіду їх ефективне вирішення неможливе. З іншого ж боку, ЯК наголошував він у своїй пращ "Про те, як писати історію", це висуває чималі вимоги перед істориками, й досить докладно їх аналізує. Ідеї М. у подальшому використовувалися ідеологами й політиками різної, передусім ліворадикальної, орієнтації, вони сприяли, зокрема, ідеологічній підготовці французької революції кінця XVIII ст. На комуністичні ідеї М. посилалися Бабеф і Буонарроті.

МАЛЬБРАНШ Ніколя (1638—1715)

— французький філософ і релігійний мислитель, головний представник окказіоналізму. Основний твір — "Розшуки істини" (1674—1675). Після вивчення (вельми критичного) схоластичної філософії в College de la Marche і богослов'я у Сорбонні в 1664 прийняв сан священика і вступив до Конгрегації Ораторіан, де й залишився аж до смерті. В особі М. поєднались філософ-вчений і глибоко віруючий християнин, а його система є спробою синтезу філософії й релігії у єдиному світорозумінні. На формування його світогляду помітно вплинула традиція августінівсько-неоплатонічного християнського мислення, що панувала на той час у Конгрегації. До філософії ж та науки у перші роки перебування в Конгрегації М. був не тільки байдужий, а й цілковито упереджений. Докорінний переворот у його світорозумінні відбувся, коли 26-річний М. випадково натрапив на "Трактат про людину" Декарта і прочитав його з захопленням. Відтоді він навернувся до філософії, ретельно вивчаючи праці Картезія. Прагнення синтезувати картезіанство і християнський неоплатонічний августінізм визначило весь подальший філософський розвиток М. Як і Декарт, М. також виходить з дуалізму матерії та духу, протяжності й мислення, тіла та душі, причому розглядає ці дві субстанції як цілком незалежні, неспроможні взаємодіяти чи впливати одна на іншу. В людині ж єдність і взаємодія означених субстанцій досягається лише завдяки богові, волею якого між модифікаціями обох субстанцій встановлюється відповідність. Вважаючи відносним чуттєве пізнання, здійснюване через органи чуття людей і навіть однією й тією ж особою в різний час, М. власне пізнанням проголошує, по суті, лише розумове пізнання, чисте мислення, бо лише воно характеризується всезагальністю й необхідністю, без яких немає знання у справжньому сенсі цього слова. Досягається ж всезагальність знань завдяки узагальнюючій діяльності розуму, предметом якого (тут М. одностайний з Декартом) є ідеї речей, а не самі речі. Ми пізнаємо, за М., лише ідеї, бо лише вони досяжні для нашого розуму самі по собі, речі ж залишаються для нього недосяжними, "бо вони не можуть ані впливати на нього, ані поставати перед ним". Тому всі речі, які ми сприймаємо, є, за М., нічим іншим, як ідеями і лише ідеями. Саме в ідеї речі розум узагальнює ознаки, що виражають її сутність, незалежно від мінливих умов її плинного існування. Узагальнення відбувається двома способами: неясно, невиразно, непевно, задля зручності — через створення суто логічних понять; ясно, чітко, згідно із справжньою природою речей, коли осмислює єдність множинного, осягаючи річ у її сутності, тобто в богові. Започатковуючись у Богові як універсальній і безконечній субстанції, в архетип і і вмістилищі будь-якого буття, ідеї як сутності речей характеризуються певними властивостями, що розрізняють їх між собою: вони незалежні щодо матеріальних речей і, на відміну від них, незмінні, не піддаються, зокрема, нашим намаганням модифікувати їх; вони вічні й безконечні. Речі такі, якими вони можуть бути, якими вони споглядаються вищим розумом і це вічне споглядання богом речі і є її ідеєю. Сукупність же цих ідей (тут М. протистоїть Спінозі, на думку якого, бог існує у світі) є світом у богові, світом, яким його споглядає і творить бог. У цих міркуваннях М. вже певним чином прозирає ідея над індивідуального, суспільного характеру людського пізнання. Гірше, ніж природу речей, ми знаємо, гадав М., природу власної душі, бо, на відміну від речей, які ми пізнаємо через їх ідеї в богові, знань про душу через її ідею в богові ми не маємо. Знання про неї ми можемо набувати, за М., лише на основі певного "внутрішнього почуття". Останнє ж сповіщає нам, що ми існуємо, мислимо, маємо вподобання і бажання, але в жодному разі воно ("внутрішнє почуття") не дає ідеї чи архетипу духовного. Своє етичне вчення М. теж прагне вибудувати як частину раціональної і водночас релігійної філософії. Моральні засади тлумачаться ним одночасно як істини і як закони. В ролі істин вони становлять зміст божественної субстанції, як закони ж вони теж беруть начало від бога, який споглядає відносини досконалості як обов'язкові. Вищими цілями людини як істоти розумної й вільної є те, внутрішньою запорукою чого є голос її розуму й совісті і що притаманне їй як істоті, створеній богом, її устремлінням бути праведною, пізнавати, любити бога, прагнути до

єдності з ним. Це і є умовою її щастя та блаженства. Зло ж у світі, має, за М., позірний характер; воно є наслідком принесення часткового в жертву загальному, оскільки, виявляючись злом для окремої особи, воно, однак, постає благом і необхідністю для вищих, спільних цілей. У М. було кілька послідовників (Ламі, Лавіон, Лелевель, Норріс), але школи у власному сенсі слова він все ж не заснував. М. передбачив окремі ідеї, докладніше розроблені Спінозою, у відповідних ракурсах його система де в чому аналогічна з теоретичними побудовами Берклі та Юма. Опосередкованіший вплив його філософії простежується не лише на сучасниках (Лейбніц, Боссюе, Фенелон, Бурсьє), а й на мислителях XVIII (кардинал Жерділь) та XIX ст. (французька та італійська школи онтологів).