Філософія історії - Бойченко І.В. - О

ОРТЕГА-і-ГАССЕТ Хосе (1883-1955)

- іспанський філософ, публіцист і громадський діяч, творець раціовіталізму. Його вчення є своєрідною версією синтезу філософії життя та екзистенціалізму; впливовий представник філософії історії та теорії еліти, автор відомих досліджень з соціології, культурології, естетики, літературо- та мистецтвознавчих есе. Народився у Мадриді, в сім'ї головного редактора газети "Ель імпарсіаль" ("Неупереджений"). Закінчив коледж єзуїтів у Мірафлорес дель Пало; 1808 - - вступив до Мадридського університету, познайомився з Мігелем Унамуно; 1902 — складає іспити на звання ліцензіата Мадридського університету; 1904 — захищає докторську дисертацію; 1905—1907 — навчається в університетах Лейпцига, Берліна та Марбурга (учень Когена; знайомство і дружба з Миколою Гартманом) ; 1908 — професор Вищої педагогічної школи; 1910—1936 — завідувач кафедри метафізики у Мадридському центральному університеті; 1930 — один із співзасновників Спілки захисту республіки; 1931 — учасник повалення монархії; 1936—1948 — еміграція; 1945 — повернення до Мадрида; 1948 — співзасновник Інституту гуманітарних наук; 1953 — відставка з поста мадридського професора. Основні праці: "Тема нашого часу" (1921—1923), "Дегуманізація мистецтва" (1929), "Що таке філософія? " (1929; опубліковано у 1957), "Положення науки та історичний розум" (1934—1935), "Роздум про техніку"(1939), "Історія як система" (1941), "Ідея начала у Лейбніца та еволюція дедуктивної теорії" (1947), "Людина та люди" (1956). Плідну дослідницьку і викладацьку роботу О. поєднує з журналістською та видавничою діяльністю. Друкуючись спочатку в журналах "Ель Імпарсіяль", "Фаро", "Еспанья", "Ель-Соль", він у 1923 засновує свої власні — "Ревіста де Оксиденте" та "Ель Еспектадор", єдиним автором котрого був він сам; здійснює низку серійних видань перекладів найновітніших праць з філософії (утому числі — з філософії історії), економіки, соціології, психології, біології тощо. Погляди О. формувалися під впливом: у молоді роки, з одного боку, — Е. Ренана, що виявилося у притаманній зрілому О. романтичної, відкритої й вільної форми філософування; з іншого боку, — неокан-тіанської школи витонченого і водночас строгого аналітичного філософського мислення; дещо пізніше, у 10—20-ті він захоплювався Ге-гелем, Ніцше, Бергсоном, Зіммелем, Шпенглером, Дільтеєм, Шелером, Гуссерлем; у 30—40-ві — Лейбніцем, Прустом, Тойнбі, Хейзінгою, Хай-деггером тощо. У центрі уваги О. — філософсько-історичні та соціальні проблеми, посилений інтерес до котрих є, за О., відмітною рисою сучасної філософії загалом. Пропонований іспанським мислителем підхід відрізняється від властивого традиційній, класичній, філософії не тільки сферою тематизації, а й ракурсом розгляду трактованих тем. Класичний, насамперед декартівський, раціоналізм він критикує за інтерпретування тим особистості вкрай абстрактно, лише в іпостасі мислячого суб'єкта саме (і лише) пізнання, а не як актив ного, мислячого і вольового багато рольового учасника розмаїтого процесу індивідуально-масової людської життєдіяльності. Характеристики означеного процесу О. розглядає у контексті парадигми вже нелінійного, некласичного філософського мислення, з світоглядно-методологічних позицій комплементарності, взаємодоповнюваності: суспільства, культури, маси, розуму, з одного боку, і відповідно людини, життя, особистості, чуттєвої інтуїції — з іншого. Самобутність власних ідей філософ чітко усвідомлював і, по можливості, тематизував. Так, власне вчення про взаємозв'язок суспільства та людини О., на противагу традиційній соціології, називав "філософською соціологією". У його філософуванні екзистенціалістські та феноменологічні підходи набувають свого подальшого обгрунтування і конкретизації; разом з тим мислитель виступає як проти крайнощів догматизму та релятивізму, інтуїтивізму й раціоналізму, так і проти перебільшення реального значення філософії життя. Незважаючи на це, категорія "життя" у О., так само, як і у, скажімо, Дільтея чи Шпенглера, теж є своєрідним ядром філософської системи (втім, про наявність такої системи у О. можна говорити лише з істотними застереженнями, оскільки він був націлений не на її створення, а на сократичний діалог, на процес безпосереднього, "живого" філософського спілкування). При цьому життя філософ трактує не у значенні суто біологічного феномена, а передусім — як власне людське існування індивіда. Людському життю як цілісності властивий, гадав він, життєвий розум, а не, скажімо, "чистий розум", з одного боку, хаотичний потік відчуттів життєвого світу з іншого. Якраз цей, життєвий, розум і має бути, на думку мислителя, по-перше, дійовою й усвідомлюваною засадою дослідницької позиції фахового філософа, спрямованою на осмислення життя людини як певної культури, вияву внутрішніх, спонтанних здатностей і сил особистості та, водночас, її єдності з іншими людьми, по-друге ж, — єдиною справді надійною основою життєвої позиції будь-якої пересічної людини загалом. Трактуючи у ролі справжньої лише "живу" культуру, тобто таку, котру людина робить власним надбанням, залучаючись, створюючи й відтворюючи її через внутрішню потребу, мислитель наголошував, що ідеї й істини справжньої культури є органічною складовою людської життєдіяльності, тоді як ідеї то істини масової культури та науки відсторонені від людини. Саме ж людське життя, взяте у своїй цілісності, постає, за О., справжньою дійсністю, що розглядається ним у всьому спектрі можливих значень — від волюнтаристично до фаталістично тлумачених. З позицій обстоюваного О. "перспективізму" світ постає як специфічна "сума наших можливостей", а кожна людина — як самобутнє уособлення світу в якомусь одному, неповторному ракурсі. Звідси акцентованість О. на автономності й спонтанності індивідуального життя, котрому відповідають міжіндивідуальні взаємини та їх протиставлення соціальним відносинам як неавтентичним щодо людської індивідуальності, відчуженим, примусовим і часто навіть неусвідомленим, інстинктоподібним. Філософ трактував людину як істоту, що складається з кількох "зрізів", основними з котрих є "життєва сфера", "особистісна сфера" та "індивідуальна сфера". Відмінності у співвідношенні цих сфер роблять можливими, на його думку, виникнення різнотипних народів та різних за своїм характером епох. Замикаючи життя передусім на біографії, життєвому циклі людини, 0. тим самим фактично (попри свої суб'єктивні наміри) трактує його (тобто життя, яке насправді є, принаймні чималою мірою, й цариною передумов і взаємин), подекуди як своєрідну капсулу. Індивіда ж 0. уявляє як "людину у футлярі", оскільки інтерпретація правильної самої по собі тези про нерозривність, органічність зв'язку людини та світу дещо однобічно тлумачиться О. у тому сенсі, що людина несе цей світ у собі. По суті, саме до констатації цієї точки зору зводиться відомий його вислів: "Я — це Я і мої обставини". Сучасний же період людської історії характеризується ним (на відміну від попередньої культури безпеки та турботи про неї), як час неспокою й небезпеки, як трагедія, причому така, де на лаштунки замість героя вийшов хор, тобто місце людини-особистості, всі сфери життя, в яких раніше порядкувала еліта, всі її можливості та пільги, займає "людина-маса". Трагічність же устрою, за котрого маса стає панівною, провідною силою, зумовлюється, як гадав мислитель, тим, що маса, за самою своєю природою, не володіє внутрішніми, вольовими, ініціативними характеристиками навіть для того, щоб діяти самостійно, не кажучи вже про те, щоб вести за собою все суспільство. Тому, як доводив О., вихід маси на перші ролі неминуче призводить до її протистояння еліті, — до формування "масового суспільства", а, отже, й до властивого такому суспільству загального соціального хаосу, оскільки активність маси може мати тільки руйнівний характер. Вважається, що значною мірою саме 0. заклав підвалини концепції "масового суспільства", розвиваючи водночас й засадничі положення теорії еліти. У пізній період своєї творчості, котрий сам мислитель позначав "філософією історичного розуму", філософському осмисленню історичного процесу він приділяє ще більше уваги, намагаючись конкретизувати його через поглиблену розробку ідеї історичної перспективи. Як останню він розглядає не тільки історичну ситуацію, у котрій, попри власні бажання та волю, перебуває та чи та людина; але, у певному сенсі, й саму людину, тією мірою, якою вона уособлює, в одному із вимірів, історію як певну цілісність. У цьому плані людське життя 0. трактує як особливу, незвичайну, "радикальну" реальність, з котрою співвідносяться й у якій виявляються всі інші, дійсні чи можливі, реальності. Однак зрозуміти своєрідність історичного процесу як живої естафети таких людських реальностей можна, на думку О., не протиставляючи розум історії, а навпаки, лише відшукавши у самій історії її оригінальний, самобутній розум — "історичний розум". Перший за талантом і значущістю серед іспанських філософів XX ст., О. впевнено увійшов і до плеяди тих мислителів, що репрезентуватимуть це століття у золотій шерензі вічних супутників людства.