Філософія історії - Бойченко І.В. - П

ПАРМЕНІД із Елеї (за Аполодором, акме — 504—501 до н.е.)

— давньогрецький філософ, засновник елейської школи, вчитель Зенона Елейського. Учень Ксенофана, завдяки якому ознайомився, очевидно, й з ученням Анаксімандра та піфагорійця Амінія. Крім філософії, не цурався й законодавчих проблем, за свідченням Спевсіпа, був законодавцем рідного міста. Про філософію П. можна судити за його філософською поемою "Про природу" (назва пізніша, збереглося близько 160 рядків) і насамперед містично-алегоричним вступом до неї, що поділяється на дві частини — "Шлях істини" (алетейї) і "Шлях гадки" (докси). За П., і світ істини, і світ гадки — це один і той самий світ, який по-своєму сприймає або ж досконалий (божественний), або ж недосконалий (людський) суб'єкт. У першому випадку він постає нерухомим й непорушним одним (єдиним), у другому ж — як мінливе і плинне розмаїття. Залучення до світу алетейї, істини, здійснюється через містичне видіння, втаемничення юнака (відгомін ініціації), який звільняється від оманливого світу почуттів, уяви та людського досвіду й сягає сакрального світу чистої, божественної думки. Богинею Правди (Діке) відкривається при цьому все — як "непогрішне серце переконливої істини, так і гадки смертних, у яких немає незаперечної вірогідності". З двох шляхів пошуку, які тільки й можуть мислитися, тільки перший — "що дещо є і що неможливо не бути" — постає шляхом переконання, що супроводжує істину, тоді як другим, за яким — "дещо не є і за необхідністю має не бути" — йти недоречно, бо це "стежка неосяжного й невимовного". Перший шлях грунтується на визнанні буття й мислення, оскільки без буття чогось не може бути й думки про нього, тому "одне й те ж — мислення й те, про що думка"; або ж, інакше — "мислити й бути — одне і те саме".

З іншого ж боку, саме тому неможлива й пустота; адже думка ніколи не ? порожньою, повноті ж мислення має відповідати повнота буття, наповненість універсуму сущим. Атрибутивними ж рисами цього справді сущого, невловимими для органів чуття й пізнаваними лише для логосу, розуму, є те, що воно неподільне й однорідне, єдине, непорушне й нескінченне; воно непороджуване й незнищенне, позбавлене будь-яких чуттєво фіксованих якостей і змін, нічого не потребує і перебуває весь час в одному місці, куди його помістила Доля-Мойра (Ананке-Необхідність та Правда-Діке), у рамки ідеальної сфери, зусебіч врівноваженої щодо центру. На відміну від світу алетейї, світ докси суціль зумовлений людською мовою, яка свавільно встановила для єдиного сущого множину імен. Втім, і світ гадки не є, за П., чимось суто позірним, він поєднує буття й небуття, істину й хибу, потребуючи відповідно для свого осягнення не тільки чуттєвого, а й раціонального мисленого осягнення.

У світі явищ буття й небуття постають як світло й темрява, активний дух і пасивна матерія; їх поєднанням у різних пропорціях утворюються і всі фізичні протилежності (на кшталт "легке — важке", "гаряче — холодне", "розріджене ^— ущільнене" тощо). І все розмаїття чуттєво сприйманих речей, процесів, подій, і різноманітні вияви духовного й душевного життя, і, зрештою, життя та смерть. Те, що у світі гадки, у контексті народної міфології й релігії, має іпостась богів, є насправді, за П., алегорією космічних сфер, світил, стихій тощо. Істинна ж, раціональна, теологія має бути сакральною і монотеїстичною. Відповідно чуттєвим насолодам чисельної юрби П. протиставляє незворушність і аскетичну мораль мудреця, байдужого як до болю, так і до чуттєвих задоволень. П. уперше здійснив чітке і послідовне протиставлення буття й становлення, істини та гадки, чуттєвого й умосяжного, яке у тій чи іншій мірі і набуло розвитку у багатьох пізніших філософських течіях, традиціях і школах. Ймовірно, саме цим пояснюється те, що дехто з сучасних мислителів (починаючи з К. Райнгардта) тлумачать П. як ключову постать у розвитку ранньогрецької філософії, що її поділяють відповідно на допарменідівську й післяпарменідівську. Особливої ваги надають П. також окремі представники аналітичної філософії та екзистенціальної феноменології.