Філософія історії - Бойченко І.В. - ФЛОРЕНСЬКИЙ Павло Олександрович (1882—1937)

— російський філософ, релігійний мислитель, вчений, священик, послідовник B.C. Соловйова. Основний твір — "Столп и утверждение истины" (1914). Інтерес до смисложиттєвої проблематики виникає у Ф. досить рано — влітку 1899 він пережив духовну кризу, розчарувавшись у можливостях фізичного знання про реальність. Внаслідок цього відбувається його навернення до релігії, а також зародження "математичного" ідеалізму як переконання в тому, що всі можливі закономірності буття вже містяться у чистій математиці, яка витлумачується тут як перше конкретне самовиявлення принципів мислення. Це ж у свою чергу зумовило "потребу побудувати собі філософське світорозуміння, спираючись на поглиблені основи математичного пізнання". Відтепер органічне поєднання філософських, релігійних і науково-технічних інтенцій стає відмітною рисою всієї його творчості. У царині філософії Ф. виявив себе як релігійний мислитель, у діяльності котрого конкретизація заснованих B.C. Соловйовим метафізики всеєдності і вчення про Софію здійснюються паралельно з розробкою, в дусі християнської філософської апологетики, оригінальної системи теодицеї й антроподицеї та створенням низки оригінальних освітніх курсів з історії античної філософії (передусім Платона й платонізму), філософії Канта, філософії культури тощо. Власну філософську систему, яку Ф. називав "конкретною метафізикою", він розглядав як щабель до майбутнього цілісного світогляду, що синтезував би інтуїцію і розсудок, розум і віру, філософію й богослов'я, науку й мистецтво. Вона репрезентує нелінійний тип філософування, некласичний світогляд, який, за характеристикою самого мислителя, не піддається короткому систематичному викладові, будується контрапунктно, з певного числа тем, пов'язаних діалектико-органічно, а не формально-логічно. Некласичним є й розуміння Ф. людини та її

світу. Мислитель відкидає універсалістськи-прогресистське тлумачення культури як єдиного у просторі й часі лінійно-поступального процесу, розглядає історію людства як множину окремих культур, підпорядкованих двом основним типам — культури середньовічної і культури Відродження, які ритмічно змінюють один одного. Перший тип, за Ф., відзначається "органічністю, об'єктивністю, конкретністю й самозібраністю", другий — розщепленістю, суб'єктивністю, абстрактністю й поверховістю. На початку XX ст., як гадав філософ, завершила своє існування в Європі ренесансна культура, з перших же років цього століття виникли паростки культури нового, середньовічного типу, до зразків якої він відносив і свій світогляд. При цьому культуру Ф. трактує як дериват культу: віра визначає культ, культ — світорозуміння, останнє ж — культуру. Постаючи, отже, як упорядкування всього світу за категоріями культу, культура є, за Ф., уособленням логосу, нерівності, життя і свідомим протистоянням ентропії, вирівнювання, що призводить до смерті, як закону хаосу в усіх сферах світобудови. Розглядаючи культове, символічне начало як вихідний пункт і рушій розвитку культури, Ф. вважав наріжним завданням і онтології, і гносеології виявлення та осмислення мов символіки. Отже, Ф. постає поряд з Касірером, Юнгом, В'ячеславом Івановим, Андрієм Бєлим, раннім Лосевим тощо, у ряду мислителів початку XX ст., які заснували свої побудови на понятті символу. Буття, як і розум, є, на думку філософа, наскрізь антиномічним. Буття в одному з вимірів визначається, з одного боку, спрямованістю всередину самого себе, з іншого ж — енергетичною виявлевістю назовні. Символи — імена та олова — філософ розглядає саме як форми цієї виявленості, носії енергій буття, зрештою, саме буття у його відкритості людині. Однак символи буття — не тільки енергія буття, а водночас і людська енергія — тобто роду людського і окремої особи. Тому слово як діяльність пізнання виводить розум за межі суб'єктивності й робить його причетним до світу, воно так само може стосуватися, на думку Ф., одкровення предмета у нас, як і нас у ньому. Тому пізнання тлумачиться мислителем своєрідним "шлюбом" буття, що пізнає з буттям, яке пізнається, взаємодією їх енергій. Подолання антиномічності світу на дорогах теодицеї (виправдання бога) він пов'язував з благодатною силою божою, подвигом віри й любові, беручи за основу церкву, живий церковний досвід, у якому людина випробовує бога за допомогою власного розуму й переконується в тому, що він насправді Бог, Суща Правда, Спаситель. Антроподицея ж (виправдання людини) постає у Ф. як подолання антиномії між тим, що людина, з одного боку, створена за образом і подобою божою, досконалою й розумною, з іншого ж — є істотою гріховною. Як і теодицея, антроподицея теж стає можливою, за Ф., лише силою божою і реалізується: а) у

створенні людини як образу божого; б) в одухотворенні людини та її перетворенні з грішної на праведну; в) у такій діяльності людини, за якої релігійно-культові дії є онтологічно первинними, визначають світогляд і життєдіяльність особистості. У царині естетики Ф. важливе місце відводить заснованій на вченні про ритмічне передування середньовічного й ренесансного типів культур концепції прямої й зворотної перспектив. Перша, лінійна перспектива, є похідною щодо ренесансної культури. Це, за Ф., менш змістовний і поверховіший, неспроможний автентично передати ієрархічність реальності спосіб художньої творчості, що відзначається однорідністю, неперервністю й безконечністю. Друга ж, зворотна перспектива, що відповідає середньовічному світорозумінню, — це такий спосіб мистецької творчості, який робить можливою відповідну реаліям символізацію усіх шарів дійсності в їх субординованості, подолання чуттєвої позірності й поверхневої полуди випадковості, розкриття духовної реальності як найглибиннішої, стійкої й загальнозначущої. Вищим символом такої духовної реальності є передусім, вважав Ф., ікона. Творча спадщина Ф., засудженого до страти "за проведення контрреволюційної пропаганди" й розстріляного у 1937, лише у наш час видруковується належною мірою й стає приступною для широкого читацького загалу.