ЧАС ВІСЬОВИЙ

— термін, запропонований К. Ясперсом для характеристики історичних процесів, перебіг яких відбувався між 800 і 200 рр. до н.е., коли, на думку німецького мислителя, відбувся най-кардинальніший поворот в історії і з'явилась людина такого типу, який зберігся і донині. Визначальними для своєрідності Ч.в. є, за Ясперсом, зникнення великих культур давнини, що існували протягом тисячоліть і передували Ч.в., передусім тих, що виникли у Єгипті, Месопотамії, долинах Інду та Хуанхе. Ч.в. розчиняє їх у собі, дає їм загинути, незалежно від того, чи є носієм нового народ стародавньої культури та інші народи. Стародавні культури зберігають своє існування лише у тих своїх елементах, які ввійшли до Ч.в., але все, навіть найвеличніше, створене до Ч.в. сприймається як щось дрімотне, оскільки людина тих часів ще не сягнула справжньої самосвідомості. Новим, що зумовило самобутність Ч.в. і відбулося у трьох великих культурних регіонах — Китаї, Індії та Заході (куди Ясперс, крім Європи, зараховує і культури Передньої Азії), якраз і було усвідомлення людиною буття в цілому, самої себе і своїх меж шляхом рефлексії й пізнання абсолютності у глибинах самосвідомості та ясності трансцендентного світу. Саме в цю епоху, як вважав філософ, було розроблено основні категорії, якими ми мислимо і сьогодні, закладено основи світових та інших філософських та релігійних вчень, що дійшли крізь тисячоліття до нашого часу: в Китаї — вчення Конфу-ція, Лао-Цзи, Менцза, Чжуая-цзи, Лецзи та ін.; в Індії — Упанішади, буддизм; в Ірані — зороастризм; в Палестині — пророцтва Ілії, Ісайї, Ієремії тощо; в Греції — духовний злет від Гомера до Арістотеля. Всі витвори духовного багатства, пов'язані з цими та іншими іменами, виникли майже одночасно протягом небагатьох століть і незалежно один від одного. Однак, попри всі відмінності інтенцій змісту, структури і форм опредметнення спільною атрибутивною характеристикою сьогочасних духовних пошуків є те, що людина тут з одного боку виходить за межі свого індивідуального існування, усвідомлюючи своє місце у розмаїтті цілісного буття; з іншого ж — уперше стає на шлях, який вона покликана пройти саме як конкретна особистість, неповторна індивідуальність, спроможна при потребі навіть внутрішньо протиставити себе всьому світові як самітник, пророк, філософ, законодавець тощо.

Ш

ШЛЕГЕЛЬ Фрідріх (1772—1829)

— представник і теоретик німецького романтизму, філософ, критик, філолог. Незадовго до смерті так підсумував свій життєвий шлях: 1788—1798 — нечіткі погляди й пошуки; 1798—1808 — прагнення до оформлення філософських і естетичних поглядів, котре привело до філософії всеохоплюючого "Я"; 1808—1818 — перехід до католицизму, покора і підпорядкування розуму церковним істинам; 1818—1828 — містичне особисте життя, послух церкві. Формувався під впливом Вінкельмана, подібно до нього у статтях 90-х років розглядав давньогрецьку поезію як прообраз справжнього мистецтва, втілення "об'єктивно-прекрасного", на відміну від мистецтва нового часу, у якому панує манірність, переплутання жанрів, постійне прагнення до нового, пікантного й вражаючого. В кінці 90-х років, формулюючи основні проблеми, ідеї й поняття йєнського кола романтиків, навпаки, вже "сучасне" романтичне мистецтво протиставляє "класичному", античному, зараховуючи до вершин першого Данте і Шекспіра, Сервантеса та Гете. Висунув ідеал нової, універсальної системи знань, принципово незавершеної, відкритої назустріч безконечній повноті універсуму; синтезуючої мистецтво, філософію, релігію й науку як своєрідну нову міфологію, прообраз якої вбачав у міфології стародавній; постійно рефлексуючої до себе й власних витворів. Розробив одне з наріжних понять романтизму — іронії, яке є у Ш. водночас онтологічним і суб'єктним принципом. Як онтологія іронія постає породженням й водночас подоланням окремих, конечних сутностей, речей, ідей і смислів, що спонукає творця до самопіднесення над обмеженістю свого "Я", з одного боку, свого предмета і засобів його осягнення (у вченого) і зображення (у митця) — з іншого; тобто як вираження безупинної й незамкнутої процесуальності людини, світу та їх взаємодії. Іронія як принцип життєдіяльності суб'єкта вторинна щодо "іронічної природи світу, є ЇЇ різновидом і являє себе у кількох іпостасях: як пізнавальний, етичний і естетичний принцип, як принцип поведінки і, нарешті, іронія як сваволя. При цьому, за Ш., лише той суб'єкт здатен на іронію, який вже "містить у собі множину інших свідомостей, цілу систему людських індивідуальностей, всередині якої виросла й визріла світобудова". Як принцип пізнання іронія , за Ш., є нескінченною низкою взаємодій "Я" і "не-Я" у процесі асимптотичного наближення до істини. Автентичне пізнання, як вважає Ш., є своєрідним вбиранням пізнаваної речі в себе, постаючи як любов. Розглядаючи її як сутність життя, Ш. розумів весь універсум у вигляді гри визначеного й невизначеного, їх еротичного злиття у ході магнетичного одухотвореного устремління речей до взаємопізнання. При цьому людина, на відміну від, скажімо, тварини з її "певною спрямованістю", є "невизначеною визначеністю", яка має сама визначити себе; тобто людина має, гадав Ш., здійснити свідомо іронічне подолання відчуженості себе від себе самої ж. У своєму першому систематичному викладі ідей — кельнських лекціях з філософії (1804— 1806) — мислитель вже тлумачив світ як множину конечних "Я", вторинних щодо вихідного "пра-Я", "до якого прямують усі промені філософії", що взаємодіють з ним та поміж собою, "не-Я" розглядається тут лише якимось "супроти-Я", або "ти". У лекціях міститься також загальний критичний огляд основних, за ПІ., філософських типів світогляду — матеріалізм, скептицизм, пантеїзм, дуалізм та ідеалізм, — трактованих як послідовні ланки розвитку світової філософії.

Після переходу до католицької віри Ш. у деяких своїх працях обґрунтовує ідеї універсальної християнської філософії, яка, на відміну від попередніх філософських систем, є не формою розщепленої свідомості, а заснована на внутрішній цілісності людської свідомості в єдності її душевних і духовних здатностей (розсудку, розуму, волі, фантазії тощо). Вплив ідей Ш. виявився у найрізноманітніших галузях гуманітарного знання: філософській антропології й філософії історії, естетиці, мистецтвознавстві, літературознавстві, класичній філософії, поетиці, мовознавстві й санскритології. Його погляди стали своєрідним збудником творчості А.В. Шлегеля, Ф. Шлейермахера, Ф.В.Й. Шеллінга та Г.В.Ф. Гегеля. В XX ст. його ідеї теж виявилися затребуваними, передусім у філософії життя і герменевтиці.