“Культура належить до об'єктів і є феномен світу… Об'єкт культури є ним до тієй міри, до якої він є довговічний”

(Г. Арендт)

Переведемо погляд від ознаки та симптому до сутності, від морфологічної строкатості до осягнення фундаментальних констант культури.

Той, хто претендує на глобальне пояснення феномену культури, має наважитися здійснити попередній поділ широкої сфери, яку він собі привласнює. Адже задля того, щоби понятійно в мисленні відтворити цілісність культури (як і будь-яку іншу цілісну конкретність), необхідно, аби ця жива цілісність розділилася на абстрактні однопорядкові моменти й тим самим дала змогу зафіксувати себе в абстрактних визначеннях. Якщо феномен культури не витримує членування і його сутність полягає в неподільності цілого, то будь-який аналітичний підхід слід вважати засадничо помилковим. Тоді єдиний спосіб проникнути у простір культуротворення — звернення до інтуїції. Чималою є спокуса змиритися з тим, що інтуїція з властивою їй нестрогістю аналізу стане повновладною володаркою дослідження. Інтуїтивні судження, певна річ, мають позитивні властивості, бо передбачають знятий образ культурно-історичного процесу в усій його сукупності, підсумковий образ його внутрішніх нашарувань, особливе бачення динаміки культури й співвідношення між її різними епохами. За такого бачення всі епохи здатні немовби оживати, утискаючи одна одну на стиках. Проте відмова від формальних схем і, головне, від того, щоб довести своє "бачення" культури до прозорості тези й навіть до певної спрощеності (або суворішої організації, за концепцією Ю. Лотмана) через теоретичне осмислення й об'єктивування, веде також до певного догматизму.

Хоча культура як суща даність є щонайвищою цілісною єдністю, вона втім має істотно структурний характер, тобто, за висловом Г, Шпета, самий "дух" або культура — структурні. Й на підставі того, що кожна частина структури конкретна, чи не можна на початковому етапі її аналізу розкласти її на деякі (хоча й не відособлені, а такі, що взаємоперетинаються) специфічні порівнювані елементи? У цьому підручнику пропонується "розділити" цілісність культури, передусім, на такі універсальні модуси її буттєвості, як архетипно-традиційне, міфічне і символічне, для того, щоб потім їх синтезувати, умовно кажучи, в динамічному та статичному аспектах за допомоги концептів "діалог" і "текст". Без існування цих універсальних чинників і без урахування кінцевих, цільових причин (на відміну від причин рушійних, за арістотелівською термінологією), культура як складна телеологічно організована система прийшла б до самознищення. Щоб уникнути цього, будь-яка культура відтворює механізми саморегуляції та самокорекції, що передбачають і усувають небезпеку.

3. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ АРХЕТИПНО-ТРАДИЦІЙНОГО

"Культурні традиції — носії суспільного смислу, й як будь-яке знання постійно відтворюються, зберігаючи свою імперативну силу" (Ю. Габермас)

Константні моделі духовності, що виражають і закріплюють засадним і властивості певного типу культури, є базовими елементами культури, її архетипами. Певна річ, "константа" припускає не непорушність незмінного, а перебування того самого культурного первня в постійній мінливості, безнастанному збільшенні енергії, збагаченні духу щоразу новими набутками, але не відступництві. Будь-яка культура потребує прошарку текстів, які виконують функцію архаїки, й чим важливіше культурне звершення, тим більше воно проростає в історичний ґрунт цивілізації й постає перед нами як традиція.

Бувши протилежним типологічному, "традиційний" ракурс є доповнювальним щодо першого, він утворює з ним методологічну цілісність у межах єдиного культурфілософського підходу. Тільки така цілісність, що спирається на конкретні історико-культурні знання, дасть змогу створити адекватну картину внутрішньої синхронної та діахронної диференціації культури, вірно зрозуміти своєрідність і межі її типів, а також різноманіття форм просторово-часового взаємовпливу їх.

Традиція й минуле — це не те саме. Традиція, як висновує Є. Шацький, може бути розглянута також як особливий різновид цінностей, захист (чи критика) яких не потребує посилання на їхнє давнє походження (29).

Традиція не вимагає іншого обґрунтування, ніж констатація, шо це є традиція. Вона — головний інформаційний елемент культури як організованого способу життя. Наслідування традиції сприяє надбанню необхідного престижу повноправності, що забезпечує функціонування того чи іншого тексту на "вселенських" культурних висотах. "Без традиції (яка добирає і називає, яка передає і зберігає, яка вказує, де саме перебуває скарб і чого він вартий), — пише Г. Арендт, — мабуть, не може бути спадкоємності в часі й відтак, говорячи по-людському, — ані минулого, ані майбутнього, а можуть бути лише віковічні зміни, властиві нашому світу, та біологічні цикли живих істот у ньому" (3, 9).

Ми не можемо не визнати, втім, що не-традиційність — це також тенденція, здатна "самопоглиблюватися". І проблема захисту культурно-історичних традицій з боку філософії культури постає особливо нагально в ситуації сучасної цивілізації, з притаманним їй принципом "тотального" заперечення, абсолютної новизни, безоглядного прориву в майбутнє. Прямий спадкоємний зв'язок (вертикально-смисловий, такий, що нехтує поступовість і строкатість часів) може триматися не на міцному канаті, а на тонкій ниточці, оскільки все одно залишається солідний запас культурних констант. Проте якщо культура, осмислюючи свої засади, відривається від традиційної культури (через примусове руйнування або сторонні впливи), вона втрачає провідну нитку, шо впевнено вела крізь безкраї простори минулого й була ланцюгом, що єднав кожне наступне покоління з певним аспектом минулого. Без надійно вкоріненої традиції (як і без суперечливо-напруженого взаємододавання культурної традиції й нових імпульсів історизму) культурі загрожує втрата пам'яті й виміру глибини людського існування. Втратити традицію — це майже те саме, що втратити релігію; поняття традиції й релігії взаємопов'язані.

Традиція, розглянута в динаміці, постає як історія культури в її нерозривному триванні, в статиці ж може бути осмислена як цінність. Тому звернення до філософської рефлексії з приводу традиції передбачає водночас і можливість аксіологічних сюжетів у філософії культури як філософії цінностей.

Народження суспільних наук може бути віднесене до того часу, коли всі речі, й "ідеї", й матеріальні об'єкти, прирівнювалися до певних цінностей. Термін "цінність" завдячує своїм походженням соціологічній тенденції. Цілком природно, що проблемне питання, яке особливо турбувало всі "філософії цінностей" (як відшукати єдину найвищу цінність, щоб нею вимірювати всі інші?), вперше виникло в економічних науках, які за словами К. Маркса, намагаються "квадратизувати коло" — знайти ідеальну незмінну цінність, що правила б за еталон для інших. Культурні цінності розглядалися нарівні з будь-якими іншими й були тим, чим завжди була цінність, тобто засобом обміну. Культурні об'єкти, перетворившися на те, що почали називати "цінністю" (яка перебуває в обігу, переходячи з рук у руки, й зношується, як старі монети), втрачали властивість, яка "первісно притаманна всім об'єктам культури, властивість притягати нашу увагу й хвилювати нас" (3, 212). Коли це сталося, почали говорити про "девальвацію цінностей".

Особлива "філософія цінності" не випадково виникає саме в "сторіччі дев'ятнадцятому залізному" (0. Блок); вже у Г. Лотце вона була реакцією на позитивізм, що абсолютизував роль природничона-укового знання. Розробку "філософії цінностей" не могла не стимулювати, за висловом Ф. Ніцше, "переоцінка цінностей", що здійснилася в цьому сторіччі й у соціальному світі, й в ідейному його осмисленні. Саме термін "цінність" як ключове поняття застосовує Ф. Ніцше в своїй боротьбі з традицією, проголосивши, що він відкрив "нові й вищі цінності". Ніцше став жертвою ілюзії, якої намагався позбутися, внісши релятивність та обмінну спроможність цінностей у ті сутності, абсолютну вартість яких стверджував, — могутність, життя й любов людини до свого земного існування. "Вчення про загаль-нозначущі цінності" в баденській школі неокантіанства прагнуло затвердити "вічні цінності", які, в її інтерпретації, ширяться над суб'єктивними й мінливими інтересами, бо "вмотивовані вищою духовною дійсністю" (В. Віндельбанд), мають значення-смисл, що лежить "понад усім буттям" (Г. Рікерт).