Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - 3.2.1. Історична довідка

3.2.1. Історична довідка

До наших часів збереглося досить мало документальних історичних джерел, які б засвідчували економічні відносини цього періоду історії України. Головними писемними джерелами є літописи: "Повість минулих літ" (початок XII ст.)" Київський (XII ст.) та Галицько-Волинський (XIII ст.) літописи, чотири редакції "Руської правди" — "Коротка", "Скорочена", "Просторова" і Володимира Мономаха, — "Повчання Володимира Мономаха", "Закон судний людям", "Статут Великого князя Київського і всієї Русі", князівські земельні грамоти тощо.

В останні роки наука почала використовувати також і берестяні грамоти, графіті на стінах давніх соборів та археологічні знахідки. Суттєвим доповненням до свідчень давньоруських писемних пам'яток є розповіді іноземних джерел m візантійських історичних творів і хронік (наприклад, Хроніка Георгія Амартола), праць арабських географів і мандрівників, численних творів західноєвропейської історії та географії XI—XIII ст.

В історичному плані Київську Русь можна розділити на три періоди:

Княжа доба Х—XI ст.

Князівська роздробленість XII ст.

Період міжкнязівських війн, які й призвели до її занепаду.

Адміністративне управління. Розглянемо схему адміністративного управління в Київській Русі X—XI ст. (рис. 3.2.1.1).

Самоуправління було притаманне племінним об'єднанням слов'ян, але вперше згадка про віче подається в літописі від 1024 р.

У Києві віче не мало таких форм повноважень, як у Новгороді, оскільки воно не мало чітко окреслених повноважень і збиралось або стихійно, або його скликав князь. Князем міг бути лише член роду Володимира Святославича (Великого, Святого). Черговість князів та роки, коли вони займали київський княжий престол, подана нижче:

Рис. 3.2.1.1. Схема адміністративного управління в Київській Русі X—XI ст.

Ізяслав І Ярославич (уперше) 1054—1068

В'ячеслав І 1068—1069

Ізяслав І (син Ярослава Мудрого, вдруге) 1069—1073

Святослав II Ярославич 1078—1076

Ізяслав І (утретє) 1076—1078

Всеволод І Ярославич 1078—1093

Святослав II Ізяславич 1093—1113

Володимир II (Мономах) Всеволодович 1113—1125

Мстислав І Мономахович 1125—1132

Ярополк П Мономахович 1132—1139

В'ячеслав Мономахович 1139

Всеволод II Олегович 1139—1146

Ігор Олегович 1146

Ізяслав II Мстиславич 1146—1149

Юрій Довгорукий (уперше) 1149—1150

Ізяслав II Мстиславич (удруге) 1150

Юрій Довгорукий (удруге) 1150

Ізяслав II і В'ячеслав Мономахович (разом) 1150—1154

Ростислав І Мстиславич (уперше) 1154 Ізяслав III (син Давида Святославича, вперше) 1154—1155

Юрій Довгорукий (утретє) 1155—1157

Ізяслав III (удруге) 1157—1158

Ростислав І Мстиславич (удруге) 1159—1161

Ізяслав III (утретє) 1161

Ростислав І Мстиславич (утретє) 1161—1167

Мстислав П Ізяславич 1167—"1169

Гліб (син Юрія Довгорукого) 1169—1171

Володимир III Мономахович 1171

Роман Ростиславич (уперше) 1171

Михайло Юрійович 1172

Рюрик Ростиславич (уперше) 1173

Ярослав П Ізяславич 1174

Роман Ростиславич (удруге) 1175—1176

Святослав III Всеволодович (уперше) 1176—1180

Рюрик Ростиславич (удруге) 1180—1181

Святослав III (удруге) 1181—1194

Рюрик Ростиславич (утретє) 1194—1200

Інгвар (син Ярослава Осмомисла, вперше) 1200—1202

Рюрик Ростиславич (учетверте) 1203

Ростислав II Рюрикович 1204—1205

Рюрик Ростиславич (уп'яте) 1205—1206

Всеволод Ш Святославич (уперше) 1206

Рюрик Ростиславич (ушосте) 1206

Всеволод III (удруге) 1207

Рюрик (усьоме) 1207—1210

Всеволод Ш (утрете) 1210—1212

Інгвар Ярославич (удруге) 1212

Мстислав III (Романович) 1212—1228

Володимир IV (Рюрикович, уперше) 1223—1234

Ізяслав IV Мстиславич 1285

Володимир IV (удруге) 1236

Ярослав II Всеволодович (уперше) 1236—1238

Михайло II Всеволодович (уперше) 1238—1239

Ростислав II Мстиславич 1239

Данило Романович (Галицький) 1240

Михайло II (удруге) 1241—1246

Ярослав II Всеволодович (удруге) 1246

Схематичний родовід основних історичних осіб Київської Русі VI—XIII ст. подано на рис. 3.2.1.2.

Роль представницьких органів влади виконували княжі з'їзди (снеми), де крім князів були присутні найбільш впливові бояри та вищі церковні чини. Роль цих з'їздів у суспільному житті була незначною, скликались вони нерегулярно.

До боярської ради входили дружинники, землевласники і церковні ієрархи. Погодження з боярською радою найважливіших державних рішень було моральним обов'язком князя. Так, відомий випадок, коли Володимир Мстиславич, задумуючи похід на Мстислава Ізяславича, не порадився з боярською радою, — дружина відмовилась брати участь у цьому поході. У "Повчанні Володимира Мономаха дітям" є згадка про наради з дружиною.

І все-таки ця рада була дорадчим органом, оскільки князь довільно вибирав членів ради, і скликалася вона за його вказівкою.

Були і постійні посади в адміністрації князя: канцлер-печатник, який завіряв печаткою державні документи, виконував дипломатичні доручення; тисяцький — головний урядовець князя, соцькі й десяцькі, які обирались від населення і виконували військово-адміністративні і частково фінансові функції.

Соціально-господарський устрій. За різними підрахунками в межах тодішньої Київської Русі проживало від 3 до 12 млн населення на території 800 тис. км2 (майже половина її — в межах сучасної України) і вона була найбільшою державою Європи.

Київська Русь як самостійна держава мала багато відмінностей в господарському розвитку. Обумовлювалися вони насамперед тим, що від первісно-общинного ладу вона відразу перейшла до феодального, минувши стадію рабовласництва.

Причина такого явища полягала в тому, що в IX ст. на час створення Київської Русі в більшості сусідніх держав вже склався феодальний спосіб виробництва, хоч окремі елементи рабства ще проявлялись у господарській діяльності. На відміну від країн Західної Європи, де феодальне землеволодіння пов'язувалося зі службою своєму сюзерену, на Русі бояри користувалися правом спадкового володіння маєтками (вотчинами), зберігаючи його навіть з переходом від одного князя до іншого. Багато бояр проживали в містах, здаючи свою землю в оренду селянам, за що брали частину їхньої продукції та продавали її на ринку.

Трохи нижче від бояр стояла міська знать. Серед знаті були великі купці, що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв'язки з боярами і домінували у міській політиці. Порівняно з бюргерами Західної Європи тих часів міська знать Київської Русі була могутнішою і численнішою.

До менш впливових і бідніших городян належали дрібні торговці, крамарі, ремісники високої майстерності, зокрема зброярі, каменярі, гончарі, ювеліри, що гуртувалися у ремісничі корпорації (цехи). Найнижчу сходинку соціальної драбини міста займала "чернь" — ті, хто нічого не мали і наймалися на "чорну роботу".

Переважну більшість населення становили селяни, або смерди. Відомостей про селян дійшло до нашого часу небагато, оскільки історичні джерела зосереджували основну увагу на вищих класах. Більшість селян були відносно незалежними, хоча уже в XII—XIII ст. з'являються ознаки закабалення їх феодалами, що набувало різних форм. Вільний селянин мав право передавати землю у спадщину синам, якщо ж у нього були лише дочки, то на його землю мав право претендувати князь.

За оцінками сучасних учених, 13—15 % населення Русі мешкало у містах, яких налічувалося близько 240. Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли собою укріплені поселення напівземлеробського люду. Населення Києва в першій третині XIII ст. налічувало близько 50 тис. мешканців. Для свого часу то було велике місто. У давньоруському Чернігові й Галичі було по 25 тис. жителів, у Переяславі й Білозері — по 10—12 тис. Населення цих міст переважно складалося з дрібних торговців та ремісників. У Києві налічувалось від 40 до 60 різних ремесел, найважливішими з яких були теслярство, ковальство, гончарство та кожум'яцтво.

Значного розвитку досягло землеробство, де застосовувались дво- і трипільна системи сівозміни, вирощувались пшениця, овес, жито і ячмінь, та скотарство, що забезпечувало населення не лише м'ясом і молоком, а й шкірою для одягу та взуття.

Міжнародні договори. Значних зусиль докладали київські князі для забезпечення миру і спокою в державі, укладаючи договори про мир та торгівлю з іншими князівствами і державами. Інколи укладенню таких договорів передували військові дії.

У договорах Олега згадується найдавніший договір, можливо Аскольда, 865 р., який не зберігся. З греками Київська Русь мала договори 907, 911, 945 та 971 pp. Ось як описується укладення договору князя Олега з греками 907р.: "І погодились на те греки і стали просити миру, щоб не воював грецької землі. Олег же трохи відступивши від міста почав мир укладати з грецькими царями. І заповів Олег давати данину руським містам".

У "Повчанні Володимира Мономаха дітям" також вказується: "Уклав я мирів з половецькими ханами без одного двадцять при батькові і без батька".

Згадку про торговельні договори знаходимо також у літописах 880 p., де згадується про русів, яким надавалось право вести торгівлю на берегах Дунаю, а також у Ротелі та Рідуархі зі сплатою певного мита і право продавати віск, рабів, коней. Першим фіксованим статутом Київської Русі був Рафельштетський митний статут 906 р. У1180 р. герцог Фрідріх Саксонський звільнив від мита руських купців, а в 1190 р. Леопольд Австрійський видав грамоту, якою підтверджував торгівлю між німцями та Руссю. В історичних джерелах знаходимо відомості про торгівлю Київської Русі також із Чехією, Моравією, Польщею, Угорщиною.

Ще в IX ст. головною торговельною артерією для Київської Русі став шлях "із варягів у греки" від Балтійського до Чорного моря.

Отже, Київська Русь, використовуючи свою могутність у військовому плані, розвиненість галузей господарства, вигідне геополітичне становище, забезпечувала стабільність держави.

Галицько-Волинське князівство. Наприкінці X — у першій половині XI ст. адміністративним центром Волині і Прикарпаття був Володимир — місто, засноване князем Володимиром Святославичем. Пізніше він передав управління своєму синові Всеволодові. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі в 1136—1142 та 1146—1154 pp. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами — Романом, Володимиром, Святославом і Всеволодом. На Прикарпатті в 1084 р. утворилися три князівства, де правили брати Ростиславичі — правнуки Ярослава Мудрого — Рюрик, Василько, Володар.

Син Володаря Володимир (Володимирко) об'єднав прикарпатські землі — Перемишльську, Теребовельську і Звенигородську в складі єдиного князівства і в 1144 р. зробив князівським містом Галич над Дністром.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у "Слові о полку Ігоревім" Ярославни. Його володіння простягались уздовж Дніпра далеко на південь, навіть землі в нижній течії Пруту і Дунаю опинились у певній залежності від галицького князівства.

Незважаючи на міжусобні князівські війни, Галицька та Волинська землі традиційно підтримували тісні економічні взаємини, що й стало передумовою об'єднання Волині й Галичини.

Це зробив у 1199 р. Роман Мстиславич. Незадовго до смерті (1205 р.) Роман зайняв також і Київський престол. Після його смерті галицькі боярські угруповання чинили перешкоди Романовій вдові та його малолітнім синам Данилу і Васильку. У результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось остаточно укріпитися в 1237—1238 pp. у Галичі. Його брат Василько був князем Волині.

Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і посадовив там тисяцького Дмитра, який і організував оборону Києва. За наказами Данила і Василька були збудовані міста-замки — Данилів, Кременець, Угровеськ та інші, що було досить важко, оскільки вже наближались воїни Золотої Орди. Столицею князівства Данило обрав Холм.

У 1241 р. Батий спробував взяти Кременець і Данилів, але не зміг. Через деякий час, коли ординці відступили, був збудований Львів (на честь сина Данила — Лева), відбудовані й інші міста.

Князь Данило намагався організувати сильний союз проти ординців. Однак це йому не вдалося. Будучи не в змозі самостійно протистояти переважаючим силам ординців, Данило Галицький змушений був поїхати на переговори до Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги), де було досягнуто мирної угоди. Саме тимчасове перемир'я дало змогу зібрати нові військові сили та побудувати укріплення. У 1253р. князь Данило був увінчаний королівською короною, яку він отримав від папи Інокентія IV.

Після смерті Данила в 1264 р. його син Шварно на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович, який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, приєднав ще Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. На початку XIV ст. син Лева Юрій знову об'єднав Галицьке і Волинське князівства в одне. Скориставшись внутрішніми суперечками в Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство розширило свої володіння аж до нижньої течії Дністра і Південного Бугу.

У1308—1323 pp. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев П і Андрій, які орієнтувались переважно на союз із Тевтонським орденом. Це пояснювалося інтересами розвитку торгівлі з Балтикою, а також тим, що дедалі могутнішим ставав натиск Литви на північні окраїни князівства. Отже, хоча формально Галицько-Волинське князівство і залежало від Золотої Орди, воно проводило самостійну політику. Польський король Владислав Локетко навіть називав своїх сусідів князів Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені татар".

Однак внутрішні конфлікти в Галицько-Волинському князівстві не припинялися, і цим скористалися сусідні держави. Коли помер князь Юрій II, польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку, але змушений був відступити, і правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, а на Волині — князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович.

У1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, і король польський Казимир проголосив себе правителем Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х роках XIV ст. підпорядкував собі Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства. У 1372—1378 і 1385—1387 pp. тут правив онімечений князь Володислав Опольський, однак з 1387 р. Галицька земля і західна частина Волині (Холмщина) були знову надовго захоплені Польським королівством. Землі між Дністром і Прутом, які раніше належали Галицько-Волинському князівству, в тому числі і територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке формувалось на той час.

Отже, більше ніж сто років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності, перейнявши частку київської спадщини і запобігаючи захопленню українських земель з боку Польщі та Литви.