Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - 4.2. Бюджетні відносини

Бюджетні відносини є складовою соціально-економічних відносин, й оскільки останні були досить різноманітними на окремих частинах українських земель в різні періоди, розглянемо їх окремі прояви.

Державний устрій

Центральні органи влади. Головною особою у державі був Великий князь, який концентрував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову владу, був вищим командувачем військових формувань, провадив дипломатичні зносини з іншими державами. Його становище зазнало певної еволюції. Спочатку він був монархом, але здобував престол на змішаних підставах наслідування: обрання одного з синів Великого князя, якого призначав князь-батько, не обмежувалося правами старшинства, тобто він міг передати престол і молодшому синові. У1440 р. уперше було обрано проти волі батька короля Казимира. Під кінець правління Казимира частину його повноважень у разі його відсутності виконувала Великокняжа Рада. Після Кревської унії титул володаря Польщі й Литви, куди ввійшли українські землі, мав назву "король".

Центральна адміністрація складалася спочатку з урядовців Віленського князя, що прийняли справи всього князівства Литовського. Першою особою був маршалок земський, який за відсутності князя головував на зборах Панів-Ради. Його заступником був маршалок двірський, канцлер відав державною канцелярією, а його заступником був підканцлер. Земський підскарбій та його заступник — двірський підскарбій завідували фінансами. Гетьман земський (пізніше — великий) та гетьман двірський (чи польний) командували військом.

Роль представницького органу виконувала Пани-Рада.

Спочатку в радах брали участь тільки Гедиміновичі, бояри, урядовці та міщани при вирішальному голосі Гедиміновичів, але за Вітовта з 1401 р. рівне право участі отримали службові князі й магнати — маєткова аристократія, на яку опирався Вітовт. Роль Ради була дорадчою, і Великий князь міг сам приймати важливе рішення. У1492 р. було визначено правове становище Ради, її склад та компетенцію. Спочатку до неї входили чотири католицькі єпископи, деякі з удільних князів, намісники великих земель, з урядовців — канцлер, маршалок, підскарбій земський. У XVI ст., коли вже не було удільних князів, загальне число провінційних і центральних урядовців досягло 80 осіб.

Велике число членів Ради робило її негнучкою, її важко було скликати, і тому Великий князь користувався Таємною Радою з 8—10 осіб, серед яких були латинські єпископи, воєводи, каштеляни, великокняжі урядовці. Наприкінці XV ст. Пани-Рада, за привілеями 1492 та 1506 pp., поділяє з Великим князем зверхні права, позбавивши його права самостійно вести дипломатичні відносини, видавати закони, призначати головних урядовців.

Після Люблінської унії 1569 р. Вольний Сейм перемагає Панів-Раду і всі права переходять до нього. Це тривало практично до занепаду Польсько-Литовської держави. Сейми породили привілеї шляхти, які звільнили її від обов'язків платити податки. У XVI ст., коли війни стали частішими, потрібно було питати поради шляхти і згоди її на сплату податків на війну. Перший Люблінській статут 1529 р. вже визначав сейм як державну установу.

За Люблінською унією, сейм Великого князівства Литовського зливається з сеймом Речі Посполитої. "Тоді виявилася потреба порозуміння литовських депутатів перед загальним сеймом Речі Посполитої, і так виник "головний сеймик Слонімський", який скликався перед загальним сеймом".

Місцеві органи влади. У структурі Литовсько-Руської держави значну роль відігравали удільні князі. Нащадки українських князів, а пізніше — Гедиміновичі були зверхниками своїх земель до 1434 p., де вони були найвищим адміністратором, суддею, командувачем війська, збирачем податків. Великий князь не мав права втручатись у внутрішні справи удільного князя. Згідно з привілеєм 1434 р. вони вже стають підданими Великого князя і втрачають свої державні права.

Місцева адміністрація з'явилась після ліквідації удільних князів, яких змінили у великих волостях намісники-старости. У великих містах — Вільно, Троках та Києві — були не старости, а воєводи, але з дещо іншими функціями, ніж староруські воєводи. Намісники менших міст називалися державцями. Ще нижче стояли тіуни. Територія старосте (повітів) була неоднаковою: менші повіти були в Литві, більші — в Україні. Намісник, або староста, був не лише урядовцем з державними функціями, а й виконував окремі господарські функції: управляв державними доменами — великокняжими дворами. Старости збирали податки, стежили, щоб не пустували селянські землі, виконували судові функції, пильнували за обороною своєї території. Серед помічників старости, що мали староруські назви — тіунів, детських, з'явилися нові: возні, що виконували судові рішення, приводили підсудних на суд; хорунжі, городничі, що наглядали за замком; мостовничі тощо.

В обов'язки старости входили також і поліцейські функції. У складі Корони Польської українські землі поділялись на воєводства, на чолі яких стояли воєводи з широкими повноваженнями. їхніми помічниками були каштеляни.

У селах існували сільські громади. Очолював сільську громаду "старець", "отаман", або "староста", при ньому функціонувала громадська рада — "добрі люди", або "мужіє". Старосту та раду обирали на рік. Громада відповідала за сплату податків та видачу злочинців. Старець з "добрими людьми" мав право суду, який відбувався на громадському вічі, або "копі", тому і суд мав назву "копний суд". Окремі громади на підставі привілеїв були вилучені з адміністрації панських і навіть державних урядників2.

Юридична база. У перших десятиліттях існування Литовсько-Руського князівства основою було законодавство Київської Русі, у тому числі звичаєве право. До речі, елементи звичаєвого права збереглися на українських землях до кінця XV ст. Досліджені джерела, які дійшли до наших днів, можна поділити на чотири групи.

1. Міждержавні й міжнародні договори.

2. Привілейні грамоти.

3. Земські устави.

4. Збірники законів.

Ці юридичні акти регламентували тогочасні економічні й соціальні процеси, включаючи бюджетні.

Міждержавні й міжнародні договори. Тут потрібно відзначити договори Литовського князівства з Прусським і Ливонським орденами, з Новгородською і Псковською республіками, Московським князівством та Польщею. Кревський акт 1385 р. установив унію, а Віленська угода 1401 р. визначила взаємні обов'язки щодо охорони. Городельськаунія 1413 р. привертала персональну унію, а Люблінська унія 1569 р. установила її фактично. На виконання цих угод, особливо на військові цілі, необхідно було виділяти кошти.

Привілейні грамоти. їх почали видавати з кінця XIV ст., і це тривало до середини XVI ст. Вони заміняли закони, які регламентували окремі процеси, або уточнювали їх. Ці грамоти не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Інколи привілейні грамоти суперечили звичаєвому праву. Вони могли бути у вигляді дарчих грамот, мати охоронний характер тощо. Дарчі грамоти підтверджували факт дарування нерухомого майна, землі або пожертвування десятини на церкву. Окремі з них підтверджували право на певні символи. Так, Свидригайло дарував право мати свою хоругву, а князеві Острозькому — право друкувати листи червоним воском.

Привілеї у вузькому розумінні ("прівата лекс") — приватний закон. Цими грамотами князь надавав різні пільги окремим особам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, впливу центральної адміністрації.

Відомі випадки, коли такими привілеями князь перекладав на певну особу частину своїх функцій — право суду, збирання податків тощо. Так, грамота князеві Жеславському передбачала передання йому міст Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами тощо з повною зверхністю над ними. 1354 р. Казимир надавав польським купцям привілеї, які забезпечували їм монопольне право на продаж товарів, і тому шльонські, вроцлавські та німецькі купці мусили купувати українські товари тільки через польських купців. Лише з 1466 р. прусські міста дістали свободу торгівлі з українськими землями.

У 1506 р. Великий князь звільнив Волинь від поволовщини, Київ — від підвід та тіунського суду. Окремо існували грамоти загального характеру, які поділяли на грамоти шляхті, містам та євреям.

Грамот, що надавали шляхетські привілеї, збереглося до наших днів шість: Ягайла — 1387 р., Городельський — 1413 p., Казимира — 1437 p., Олександра — 1492 р. та два привілеї Сигізмунда — 1506 та 1522 pp. Вони підготовляли матеріал для загальношляхетських станових прав. Найважливіший з них — привілей 1437 p., який поширював права попередніх привілеїв на всю шляхту без будь-яких обмежень, без урахування віросповідання, звільняв маєтки від оподаткування, забороняв селянам переходити зі шляхетських маєтків і встановлював домініальні суди над селянами.

Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підпорядкування загальнодержавним законом.

1188 р. архієпископ Віхман надав грамоту на самоврядування Магдебургові. У XIII ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі, на міста Польщі, Литви, Чехії, Сілезії, Угорщини.

Згідно з цим правом міста не підлягали управлінню великокнязівського або королівського намісника, а управлялись міським самоврядуванням на чолі з війтом (суд у кримінальних справах) і ради з бургомістром (адміністративний орган і суд у цивільних справах). Цим правом регулювались суспільно-правові відносини у місті, у тому числі судові, виробничі, податкові.

Уперше в Україні це право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 р. ним користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. У інші міста це право було принесено через Польщу і діяло через застосування в самоврядуванні та суді норм міського права, сформульованих польськими юристами Павлом Щербичем та Бартошем Троїцьким. Міста Правобережної України отримали це право протягом XIV— XV ст.: Санок (1339), Львів (1366), Кам'янець-Подільський(1374), Луцьк (1432), Кременець (1439), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494—1497). Міста Лівобережної України отримали це право тільки наприкінці XVI — на початку XVII ст. — Переяслав (1586), Стародуб (1620), Ніжин (1625).

У містах Правобережної України також широко застосовувалося "хелмське", або "хелмінське", право, що являло собою авторизований переклад магдебурзького права на польську мову з використанням звичаїв та юридичних норм польського міста Хелм. Цей переклад, який дістав назву "Право цивільне Хелмінське", здійснив у 1646 р. П. Кушкевич.

За надання магдебурзького права міста сплачували певну суму грошей до казни Великого князя, але потім населення звільнялось від натуральних повинностей і сплачувало лише внутрішні податки — з торгівлі та промислів.

Але магдебурзьке право в українських містах повністю не дотримувалось. Королівські намісники досить регулярно втручались у внутрішні справи міста, примушували міщан виконувати різні повинності, війта призначав Великий князь, чи король і лише мешканці м. Львова робили це самостійно. Привілеї охоронні видавалися на прохання населення про збереження старих прав. Якщо надходили скарги про порушення таких прав, Великий князь іноді видавав "охоронну" грамоту, якою заборонялося порушувати звичаєве місцеве право.

3. Земські устави. Вони відігравали роль конституційних норм для окремих земель і регламентували взаємовідносини населення як з місцевими органами влади, так і загальнодержавними. Видавати земські устави було обов'язком князя. Окремі положення цих земських уставів містили регламентацію бюджетних відносин. До нашого часу збереглося 13 грамот. Найдавніші з них — грамоти Ягайла 1424 р. або 1430 р. Луцькій землі, якою він надає давні права — одинакові для всього населення, без урахування віросповідання. Решта грамот пізніших часів — Великого князя Олександра, Сигізмунда І, які підтверджують старі права Волині (1501 р. та 1509 p.), Київській землі (1507 р. та 1529 р.), одна — Белзькому повітові Подільської землі, дві — Вітебській землі, Полоцькій і Смоленській. На думку М. Чубатого, грамоти з'являлися тоді, коли відбувалися зміни, наприклад при усуненні удільних князів і заміни їх намісниками Великого князя.

1. Збірники законів. Як уже зазначалося, на перших порах існування Литовсько-Руської держави за основу юридичних норм була прийнята "Руська правда", але з плином часу з'явилась потреба зафіксувати нові норми, у тому числі для вживання їх у судах. Спочатку це був Судебник Великого князя Казимира IV, підготовлений чиновниками княжої адміністрації і прийнятий у Вільно 1468 р. У ньому було багато запозичень з "Руської правди", і його зміст включав 25 статей: маєткові права, порушення меж угідь, наїздів, уникнення рабів, крадіжок, судові процедури тощо.

Важливе значення для впорядкування землеволодіння мав специфічний закон — "Устав на волоки" від 1528 p., який чітко встановлював розмір волок (землеволодінь) — 33 морги на дворище, або 19,5 десятин; решту землі, тобто згідно з цим законом "зайву", переведено на шляхту. На цих "зайвих" землях пани влаштовували фільварки, вважаючи відібрані землі своєю власністю. "Устав на волоки" значно обмежував права селян, установлював для них низку натуральних повинностей.

Подальше регламентування соціально-економічних відносин відбулося в Литовському статуті в трьох його редакціях: 1529, 1566 та 1589 pp. Перший Литовський статут (перша редакція) виник тоді, коли дрібна шляхта почала вимагати встановлення зрозумілих правил соціально-економічного устрою, оскільки магнати досить часто ці питання вирішували на свою користь. Зважаючи на думку доволі чисельної верстви населення, Сигізмунд І на сеймі 1522 р. окремим декретом заповів, що буде установлено загальнобов'язуюче право. Кодифікаційна праця була виконана у великокнязівській канцелярії, і в 1529 р. статут було санкціоновано. Ця редакція зрівняла шляхту в єдиному стані. У статуті 1529 р. було 13 розділів, які налічували 282 статті.

До нашого часу дійшли чотири списки І Литовського статуту, які написані мовою оригіналу (російсько-українською, окремі історики вважають, що білоруською) — Фірлейський, Замойський, Дзялинський і Слуцький, а також з перекладених — Лаврентіївський, Пулавський (латинською мовою) та Ольшевський (польською).

Перша редакція віддавала перевагу інтересам великих магнатів, поважала права селян. Оскільки це не зовсім задовольняло інтереси дрібної шляхти, була підготовлена друга редакція. Вона дістала назву "Волинської", бо саме волинська шляхта найбільше вимагала змін до чинного статуту.

Друга редакція була ухвалена в 1566 р. і містила 14 розділів та 367 артикулів і збільшувала права дрібної шляхти, певною мірою обмежуючи права селян. Але після Люблінської унії виявилось, що ці дві редакції не задовольняють потреб адміністративних та судових органів. Спеціальна комісія, що її організував литовський підканцлер Лев Сапега, підготувала третю редакцію, де шляхта була зрівняна в єдиний стан і обмежувалися права селян. Права міщанства, духовенства не порушувалися. У 1588 р. цю редакцію, яка містила 14 розділів і 488 статей, було ухвалено, надруковано у Вільно в друкарні Мамоничів, із 1589 р. статут набрав чинності. Він діяв у Литовсько-Руській державі, а також на українських землях, що відійшли до Польщі. На початку XVII ст. його було перекладено польською мовою з додатком польської конституції. За своїми якостями Литовський статут був досконалішим від багатьох тодішніх західноєвропейських кодексів, і в Україні мав правове значення до першої чверті XIX ст.1

Сплата податків у сільській місцевості регламентувалась руським, німецьким, молдавським та волоським правом.

Руське право було основним, яким користувалися в сільській місцевості в XIV—XV Ст. Селяни користувалися правом вільного переходу, щоправда один раз на рік на Різдво.

Громади згідно з руським правом розподіляли між своїми членами повинності, розглядали спори, що виникали між ними, мали судові функції: на чолі громад стояли тіуни та отамани. Повинності поселенців за руським правом визначалися на підставі звичаєвих норм.

Німецьке право зародилось у першій половині XIV ст., коли на землях Литовсько-Руської держави почали селитись німці, які, природно, користувались німецьким правом. Німецьке право полягало в тому, що пан, який мав дозвіл завести село за цим правом, знаходив осадчого — людину, що бралась "оселити" (заснувати) село. Цей осадчий мав право бути солтисом (підприємливим селянином). За договірно встановлену плату феодалові солтис отримував право заснувати село на його землях та управляти ним1. При цьому пан визначав, скільки ланів виділялося на спільний загін, скільки чиншу мають давати нові поселенці тощо. Солтис отримував певну кількість ланів для себе, йому призначалася певна частина прибутків від млинів, ставків, лісів, він мав право полювати в лісі. Крім того, йому надходила 1/3 всіх судових оплат. Але він мусив відбувати на заклик пана військові обов'язки.

Становище селян по цих селах було порівняно неважким, але невигідним їм було те, що згідно з німецьким правом селянин втрачав право власності на землю, ставав чиншовиком. (Тому зрозуміло, що у старих селах це право не було поширеним.) Право, за яким судилося населення, також було німецьким. Починаючи з XVI ст. права солтисів у цих селах почали обмежувати.

Різновидністю німецького було молдавське право, яке набуло поширення у Карпатах, де переважало тваринництво і села сплачували феодалові лише натуральний оброк (як правило, вівцями).

Польське право вводилось там, де дрібна шляхта одержувала незайняті ділянки землі, зазвичай за виконання своїх військових обов'язків. Шляхтичі організовували на них сільськогосподарське виробництво і на підставі польського права виводили свій маєток з-під влади держави, тобто самі володіли ним на підставі домінальної васальної влади2.

Волоське право з'явилось в Галичині у 1378 p., коли Владислав Опольський надав своєму слузі Ладомиру Волошинові поле на Сяніцькому підгір'ї з правом "оселити село" за волоським правом. У селах, заснованих за волоським правом, не було панщини, селяни випасали овець і ними платили чинш. Осадчими цих сіл були українці, і судилися вони тільки за "руським правом".

База оподаткування. Основу економіки України XIV—XVI ст. становили землеробство, скотарство, різні промисли та торгівля. Досить розвинутими галузями були скотарство і промисли — соляний, деревообробний, мисливство, рибальство, бортництво. Велике значення мали ліси, що були основою лісових промислів, у тому числі виробів з дерева, а також деревний попіл, який експортували за кордон, де його переробляли на поташ, потрібний для виготовлення пороху. Значне місце займали соляні промисли, організовані на родовищах солі на Підкарпатті. Німецькі колоністи запровадили очищення солі на досконалому німецькому обладнанні. Сіль продавали не тільки по всій Україні, а й за кордон.

З XVI ст. починають будувати в панських маєтках водяні млини, які стали прерогативою шляхти.

У XV ст. відбулися перші зміни в сільському господарстві — підвищились ціни на худобу в Західній Європі, що дало поштовх для її масового розведення в Україні, особливо там, де не було лісів. Так, у 1534 р. через Городок перегнали 12 тис. волів, через Ярослав — 18 тис. У1560 р. лише міщани, без шляхти, перегнали через Перемишль 20 тис. волів. Українська худоба користувалась попитом, і вже в XVI ст. агенти Баварського курфюрства закуповували волів у Галичині2.

Протягом XIV ст. землеробство було у досить занедбаному стані, що пояснюється наслідками монголо-татарської навали і відносно незначним внутрішнім і зовнішнім попитом.

Населення міст було незначним. Так, на початку XV ст. найбільшим містом в Україні був Львів, що налічував близько 10 тис. мешканців. До речі, Київ, що виявився беззахисним перед наскоками татар і через який уже не проходили важливі торговельні шляхи, налічував близько 3 тис. мешканців. Стримувала розвиток міст полонізація українського населення. Доводячи, нібито міські закони стосуються виключно католиків, полонізована міська верхівка витісняла православних українців з установ та судів. Вона також обмежувала число українців, що мали право жити в місті. Зокрема, у Львові 30 українських родин мали право жити під захистом міських мурів, причому тільки на Руській вулиці1.

Протягом XVI ст. у багатьох західноєвропейських державах пожвавилась господарська діяльність. Населення міст зростало, що вело до збільшення споживання харчових продуктів, зокрема хліба. На це відреагували землевласники польських центральних регіонів Речі Посполитої. Власники земель почали перетворювати свої володіння на комерційно орієнтовані господарства, які називались фільварками. Почалось поступове закріплення селян з метою мати гарантовану робочу силу.

Протягом XIV—XVI ст. українські землі традиційно відігравали роль торговельного партнера, хоча й були досить значні перешкоди. Важливу роль відігравав Дніпро, обслуговуючи транзитну "московсько-ординську" торгівлю, з'єднуючи Крим і Північне Причорномор'я з Північно-Східною Руссю.

Торгівля в XIV—XV ст. була переважно суходільна. Серед внутрішньої торгівлі переважали продукти рільництва, тваринництва та ремісничих виробів. Крім торгів, де продавали й купували певні товари у відведені дні, з XVI ст. починають створюватись постійні крамниці. Так, у середині XVI ст. у Крем'янці було 70, у Луцьку — 40, а у Холмі — 20 крамниць2.

Українські землі торгували, обмінюючись товарами із Московією, Пруссією, Угорщиною, Польщею, Венецією, Моравією, Шльонськом, Австрією, Волощиною, Англією, Чехією, Кримом.

Значне місце в південному експорті належало невільникам, яких татари брали в полон і продавали переважно у Каффі. У XV—XVI ст. в Італії платили за українських невільників, а особливо за невільниць, більше ніж за інших. У XVI ст. вивіз українських невільників до Італії зменшується, проте до XVI ст. вивозять їх ще до Туреччини, Малої Азії.

Починаючи з XVI ст. економіка Галичини, Волині, Поділля поступово переорієнтовувалась на потреби зовнішнього ринку.

Бюджетні процеси. У XIV—XVI ст. вони характеризуються багаторівневістю, мінливістю і певною хаотичністю, що пояснюється тими соціально-економічними процесами, які мали місце в цей період. Але певна впорядкованість все ж простежується. Цьому сприяло запровадження нових юридичних норм, поступовий відхід від звичаєвого права, зміцнення адміністративного впливу на економічні процеси.

Рівнів зборів податків було кілька — загальнодержавний, окремого князівства (пізніше — воєводства), повіту, села, окремого пана і, насамкінець, осадчого. Розглянемо рівень збору платежів, що їх сплачували платники, за тими джерелами, які дійшли до наших днів.

Платниками державі були міста, села, окремі власники майна. Міста до 1480 р. платили мито за право здійснення торговельної діяльності на користь уряду в таких розмірах: Берестя — 1100, Київ — 950, Володимир — 150 кіп; наприкінці XV ст.: Київ — 750, Луцьк — 500, Берестя — 430, Володимир — 60 кіп; на початку XVI ст.: Луцьк — 800, Київ — 700, Берестя — 500, Володимир — 60 кіп1.

Власники маєтків, через які проходили торговельні шляхи, зобов'язувались стягувати мито з торговельних караванів на користь держави. Для контролю за стягненням мита всі шляхи були переділені митними кордонами.

У сільській місцевості збиралися податки, які називались порізному: в Україні — "подимщина", у Білорусі — "посощина". Грошовий податок, що його збирала держава, називався "серебщина". Пани платили державі, стягуючи з населення податок ("дякло" та "стації") натурою: сіном, збіжжям, медом, худобою тощо. В окремих землях ці податки називалися "поволовщина", а загалом — "стація". Це був податок, пов'язаний з обов'язком годувати князя, коли він перебував у певній землі.

У XIV—XV ст. селяни проживали здебільшого "дворищами", що охоплювали переважно родичів, хоч там могли бути і сторонні люди; вони вибирали голову і членів, які називались "поплечники", або "поплужники". У всіх офіційних справах урядовці рахувались тільки з головою. Дворище налічувало кілька хат, вони для держави були як одна одиниця оподаткування — "тягло".

Земельне володіння дворища було неоднаковим: від 33 до 500 моргів. Кілька дворів об'єднувались у село, кілька сіл становили волость — адміністративну одиницю.

Частину доходів держави становили певні відрахування від здійснення судових дій.

Окрема частка податків і платежів, що збиралась на користь держави, залишалась у державних чиновників як плата за службу.

Крім податків і платежів, на користь держави стягувалося мито з власників сіл, доріг, полів, фільварників тощо. Воно могло бути в грошовій, натуральній, відробітковій формі. Так, власники землі, по якій проходив торговельний шлях, збирали мито в грошовій формі на свою користь. Мито на користь держави і власника землі було значним, оскільки є чимало відомостей про те, що купці часто користувались "незаконними" шляхами, хоч там і була загроза пограбування.

Селяни залежно від виду платежів поділялись на три групи.

1. Тяглі селяни. Вони працювали у пана на віллі зі своєю худобою, і це спочатку була найчисленніша група. Спочатку вони працювали на пана 8—10 днів на рік, потім 2—4 дні на тиждень, а в XVII ст. панщина зросла до 100 днів на рік. Коли пани отримали право на селян, вони стали щороку збирати "стації" — курей, качок, гусей, яйця тощо. Крім того, була особиста служба селян: повіз — підвідна, ремонт шляхів, мостів; сторожівщина — обов'язок відбувати сторожем у степах, замках; пригін — особиста служба на панському дворі.

2. Ремісники і службові селяни. Цілі села мали певну специфіку — колісництво, ковальство, пекарство. Вони створювали сотні, якими керував сотник. З цих промислів сплачувались визначені податки. Біля замків проживали службові селяни — рибалки, бортники, конюхи.

3. Чиншові селяни. Вони ще називались данниками і платили збори (чинш) зі своєї власної землі медом, збіжжям, шкірою тощо. Чиншовики селились переважно там, де пани не потребували праці на ріллі, але з поширенням фільварків чиншовики поволі зникають. Окрему систему збору запроваджували в селах з німецьким чи волоським правом. У селах із німецьким правом осадник організовував збір платежів на користь пана і собі.

У селах із волоським правом селяни сплачували чинш вівцями. Крім обов'язкового характеру платежів, досить поширеною була система пільг, яка надавалась містам, селам або окремим платникам податків. Робилося це на певних юридичних підставах, хоча в окремі періоди на вільних землях податки також не сплачувались. Так, вже починаючи з другої половини XVI ст. деякі міста звільнялися від державного мита: Львів, Київ, Луцьк, Межибож, Тернопіль.

Після Люблінської унії почалось широке роздавання землі польським панам, що, у свою чергу, викликало стихійні втечі селян. Щоб заохотити селян залишатись на землі, польські пани оголошували "слободи" — звільнення від сплати податків на панщині на 20—40 років. Ці слободи досить швидко залюднювались, але після закінчення строку в 1570—1590 pp. і відновлення сплати податків поширилися протести і повстання.

Грошово-кредитні відносини. Розвиток виробничих сільськогосподарських відносин сприяв торгівлі, що, у свою чергу, вимагало чітких грошових відносин. З 50-х років XIV ст. і до другого десятиріччя XV ст. у Львові карбувались місцеві монети — великі срібні руські півгроші з гербом Галицької Русі — левом, а також мідні денарії.

Князь Володимир Ольгердович у 60—90-х роках XIV ст. у Києві карбував свої монети. Але вітчизняні гроші не мали значного поширення, оскільки основне місце в XIV—XV ст. займали чеські, угорські, татарські, литовські, польські, італійські, молдавські, генуезько-кримські монети. Вагоме місце посідав празький гріш, випущений при чеському королі Вацлаві (1278—1305 pp.). Це були великі монети виготовлені зі срібла. Поширена також була польська гривна, що дорівнювала 48 грошам, а також лічильна одиниця — копа, що дорівнювала 60 грошам. Використовувався також польський півгрош (срібна монета вартістю 1/2 гроша) і литовський денарій. Були в той час і золотоординські дірхеми.

Після Люблінської унії в результаті грошової реформи С. Баторія в 1578—1580 pp. була створена єдина грошова система для Речі Посполитої. Карбування півгроша і денарія припинились, а основними монетами стали шеляги (соліди), грош, триі шестигрошовики, півторагрошовики, в 1580 р. був введений в обіг польський злотий, або таляр (30 грошів, або 60 півгрошів). Випускались легкі таляри (12,5 г чистого срібла) і важкі, або імперські (25,2 г чистого срібла). В обігу були також західноєвропейські таляри і дукати. З 1627 р. срібні монети не карбувались, а лише таляри (90 грошів), півталяри, дукати (180 грошів), але у зв'язку з кризою економіки Речі Посполитої у середині XVII ст. почали випускати мідні монети (боратиники) і неповноцінні золоті з міді та срібла — тимфи. Починаючи з 70-х років XVIII ст. з обігу були вилучені боратиники, тимфи й основними грошовими знаками були польський злотий (4 срібних і 30 мідних грошей), дукат (133 злотих), таляр (8 злотих).

Починаючи з XV ст. товари почали продаватись у кредит, під заставу, почали використовуватись векселі, зароджувалась іпотечна система. Розвиток лихварства призвів до створення "банківських торгових домів", де відсоткові ставки були дуже високими — 50—100 %. Окремі торговельні угоди регламентувались державним законодавством. Так, у 1347 р. було заборонено брати більше одного гроша з гривни за тиждень.

Висновки

1. Ослаблена держава — як Київська Русь, так і Галицько-Волинське князівство — без розвиненої економіки і міцного державного управління стає легкою здобиччю не досить сильних держав — Литви та Польщі.

2. Держава, яка стала підвладною іншим державам, хоч і не відчуває значних утисків, все ж поступово втрачає атрибути державності — мову, звичаї, закони, державну символіку, релігію, суд, податки, і, відповідно, її бюджетні надходження обслуговують інтереси іншої держави.

3. Іноземні держави, які окупували українські землі, передусім дбали про захист своїх інтересів, не приділяючи достатньої уваги обороні, соціально-культурному розвитку України.

4. За часів перебування під владою литовських, польських, угорських правителів, національний розвиток хоч і не призупинився, але був досить обмеженим і знаходив свій прояв у містах з магдебурзьким правом.

5. Асиміляція корінного населення із завойовниками сприяє зникненню політично свідомої національної еліти. У випадку із Річчю Посполитою перейняття чужоземних норм поведінки притупляє почуття національної приналежності, втрачається ідея відродження незалежної держави.

6. Входячи до складу Литви та Польщі, Україна мала змогу приєднати до своєї самобутності ті передові риси розвитку цивілізації, які були в цих країнах на той час, що є позитивним чинником, але призупинила свій поступ у напрямі власних інтелектуальних досягнень, що є негативним фактором.

Контрольні запитання і завдання

1. Дайте характеристику литовських племен у X—XIV ст.

2. Які причини завоювання українських земель литовцями в XIV ст.?

3. Розкажіть про сутність Кревської унії, умови її реалізації.

4. У чому сутність Люблінської унії?

5. Охарактеризуйте державний устрій на українських землях у XV ст.

6. Розкажіть про юридичні норми кінця XIV—XVI ст., які регламентували бюджетні процеси.

7. У чому сутність магдебурзького права?

8. У чому сутність хелмінського права?

9. Охарактеризуйте три Литовські статути.

10. Дайте характеристики видів права, якими регламентувалося стягнення податків.

11. Назвіть країни, з якими торгувала Україна в XIV—XVI ст.

12. Назвіть три групи селян — платників податків.

Державний устрій
Розділ 5. КОЗАЦЬКА ДОБА (XV-XVIII ст.)
5.1. Історична довідка
5.2. Бюджетні відносини в Запорозькій Січі
5.3. Бюджетні відносини в Гетьманщині
Юридична база
База оподаткування.
Богдан-Зиновій Хмельницький (1595—1657pp.)
Дем'ян Многогрішний
Іван Мазепа-Колединсъкий (1639—1709 pp.)
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru