Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - 4.1. Історична довідка

4.1. Історична довідка

Період між початком XIV ст. і початком XVII ст. був досить драматичним для України, що пояснюється наслідками монголо-татарської навали — розрухою, культурним та духовним занепадом, порушенням політико-династичних зв'язків з іншими регіонами. Інформаційних джерел про цей період в історії України збереглося мало, хоча відбулося чимало досить важливих подій, що відзначав М. Грушевський: "...пройшли персони важні, глибокі, які відмітили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним, життям Київських часів".

Після монголо-татарської навали Київ залишався блідою тінню своєї колишньої могутності, і його покинули багато купців і бояр. У 1300 р. київський митрополит Максим покидає Київ і облаштовується у Володимирі-на-Клязьмі, де прийняв титул митрополита всієї Русі. Майже 80 років на українських землях володарювали монголо-татари.

Після занепаду Києва економічне й культурне життя України переміщується до Галицько-Волинського князівства, але з утратою і ним могутності відбуваються зміни в економічному і політичному житті українських земель. Починаючи з XIV ст. почали підноситись сусіди — Литва, Польща, Росія. Після смерті останнього князя Галицько-Волинської династії Юрія II Болеслава в 1340 р. західноукраїнські землі опинились без свого правителя, ставши легкою поживою для сусідів і ворогів. Скориставшись таким становищем українських земель, на країну рушили литовці.

Зробимо короткий екскурс в історію зміцнення литовських племен. Литовська група складалася з таких племен: від гирла Німану до Вісли — прусси; між Німаном та Бугом — ятвяги; на правих притоках Німану — власне Литва; на північ Німану — Жмудь; на північ від неї Корсь, або курони; на південному узбережжі Західної Двіни — жемгала, чи земгола (Семігалія), на північному — летигола (лотиши). Тривалий час литовські племена жили своїм життям під проводом племінних князів, їхньою релігією було примітивне поганство з впливовими жрецями. Країна була бідна; ліси і багнища не приваблювали сусідів. Час від часу литовські племена, головним чином ятвяги, самі вчиняли набіги, що, відповідно, викликало походи і проти них. Перший похід проти ятвягів здійснив князь Володимир Великий у 938 р. Починаючи з XII ст. становище литовських племен погіршилось. Тоді в гирлі Двіни заснувалась Курецька факторія з місією, що в 1202 р. перетворилася в лицарське Ливонське братство, яке підкорило лотишів. У1230 р. Конрад Мазовецький спорядив відділ Тевтонського лицарського ордену для боротьби з пруссами. Вони заснували Марієнбург і рушили далі — на Литву та Жмудь. Лицарі несли під прапором християнства політичне підкорення литовців, нищили непокірних. Крім німців нападали на литовців і українські князі, зокрема Роман. Оточені ворогами литовські племена почали об'єднуватись. У 1230—1240 pp. Мендовг діє як могутній король литвинів.

Великі князі Литовсько-Руського князівства та роки їхнього правління подані нижче.

Мендовг 1230-ті — 1263

Войшелек і Шварно 1263—1270

Тройден 1270—1280

Гедимін 1316—1341

Ольгерд 1341—1377

Ягайло-Владислав 1382—1393

Вітовт 1398—1480

Свидригайло 1430—1431

Сигізмунд І Свидригайло 1430—1440

Казимир 1440—1492

Олександр 1492—1506

Сигізмунд II Старий 1506— 1544

Сигізмунд-Август 1544—1672

У1250 р. під владою Мендовга об'єднались Німанська Русь, Гродно, Вслонім, Волковийськ, Новгород. Навіть князь Данило Галицький, що уклав коаліцію з Мазовією, Пруссією, ятвягами, Жмуддю, не спромігся подолати Мендовга.

У 1251—1252 pp. Мендовг уклав союз із Пруссією, вихрестився і коронувався як король Литви. Зі смертю Мендовга князівство Литовське перейшло до сина Данила Шварна; але з його смертю влада перейшла до князя Тройдена. Гедимін за роки правління об'єднує Велике князівство Литовське і захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Гедиміна також поширилась на північну частину Київщини. Так поволі українські землі опинились під владою Литви. У своїй політиці об'єднання українських і білоруських земель з литовськими Гедимін підкреслював, що він є спадкоємцем руських князів і називав себе королем Литовським та Руським. Гедимін заснував нову столицю — Вільно над р. Вілією.

Для зміцнення зв'язків з Галицько-Волинським князівством Гедимін видав за Юрія II Болеслава свою дочку Офку. У1340 р. після вбивства Юрія II Болеслава князем Волині та Галичини було обрано Гедимінового сина Люберта-Дмитра, який був одружений з дочкою Юрія II Болеслава.

Після смерті Гедиміна в 1341 р. Великим князем Литовсько-Руської держави став його син Ольгерд. У 1350-х роках Чернігівщина, Брянськ, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль увійшли до складу цієї держави. 1363 р. Ольгерд розбив татарські війська і змусив їх відступити. Він призначив князювати на Поділлі своїх племінників, синів Коріята — Юрія, Олександра та Костянтина. У літописі збереглася дуже цінна вказівка, що ці князі "увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань перестали давати". Цим пояснюються успіхи литовської експансії на українських землях: вони приходять не як окупанти, що ламають старі звичаї і поводяться, як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням. Коріятовичі порозумілися з місцевим населенням, боронили його від татар, будували фортеці — Бакоту, Смотрич, Кам'янець, який став столицею Поділля.

У 30-ті роки XVI на українські землі зазіхала і Польща. Під час загострення конфлікту між Юрієм II Болеславом та боярами сусіди — Людвіг Угорський та Казимир Великий Польський — уклали угоду, на підставі якої Казимир діставав Галичину "доживотно", а в разі його смерті "без сина" Галичина мала перейти до Людвіга. Зразу після смерті Юрія II Болеслава обидва королі рушили на Галичину, але суттєвих завоювань тоді здійснити не вдалося. 1349 р. Казимир знову пішов на Галичину, зруйнував Львів і почав іменувати себе "паном Руської землі".

У боротьбу з Казимиром Великим Литва не втручалась, бо вона була зайнята експансією інших українських земель. Зазнавши поразки в боротьбі з Казимиром, Галичина, а також Холмщина та Белзщина, Західна Волинь та Кременеччина опинились під владою Польщі. Унаслідок походів 1350—1360 pp. Казимир уклав з Литовськими князями — Юрієм Наримунтановичем, Олександром Коріятовичем, Ольгердом, окремо з Любертом договори, якими було визначено кордони польських володінь у Литві. У 1370 p., після смерті Казимира Великого, литовські князі розірвали ці договори, знову відібрали Волинь від Польщі і приєднали її до Литви. Галичина ж згідно з договором Казимира з Людвігом перейшла під владу Угорщини.

Серед українських земель, що опинилися під владою Литви, окремо виділяється Волинь. Ця багата українська земля відіграє помітну роль у XII—XIV ст. Вона не лише була найбільшим князівством, а й протягом 40-х років боролась із поляками, уграми; її обкраювали, обмежували, але князь Люберт-Дмитро намагався зберегти її цілісною.

У 1366 р. Володимирську землю отримав Олександр Коріятович, радше як намісник короля, ніж як удільний князь. У 1376—1378 pp. точилась запекла боротьба за землі, що відійшли до Галичини, і лише після смерті Людвіга Угорського в 1382 р. Люберт-Дмитро знову повернув ці землі.

Як відзначав М. Гру шевський, Люберт зберіг для Волині виняткове становище; вона була "зовсім осібним світом", не схожим на Велике князівство Литовське. Люберт-Дмитро дбав про розвиток торгівлі, був засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, будував церкви, побудував місто Любар. А головне — за нього Волинь залишилась українською землею.

Серед білоруських земель першими перейшли під владу Литви Полоцьке та Вітебське князівства. З вітебською княжною Марією Ольгерд був одружений. Наприкінці правління Ольгерда у Великому князівстві Литовському було 9/10 білоруського та українського населення, яке ввійшло до складу князівства здебільшого шляхом мирних переговорів. Ольгерд та інші князі в грамотах оголошували, що "старовини не рушать, новини не вводять", і доводили це на практиці.

Система князівського управління зберігалась майже повністю, тільки керівні посади в основному обіймали литовські князі. Оскільки українська культура, писемність, військова організація були вищими за литовські, литовські управлінці переймали їх. Так, "Руська правда" стала джерелом права. У Великому князівстві панувала руська мова (про неї не можна сказати, що то була українська мова, бо в ній були елементи білоруської). Навіть на Жмуді, яка становила виняток своїм консерватизмом, документи писали руською мовою. Віра також була християнська; Гедимін був католиком, частина його дочок та синів були охрещені. Ольгерд був одружений двічі — з дочкою вітебського князя Марією та тверського князя — Юліаною. Усі його 12 синів та 6 дочок були охрещені. Наприкінці XV ст. лише Тройська земля, де князював Ольгердів брат Кейстут, та Жмудська залишались поганськими.

Після смерті Ольгерда в 1377 р. між його синами почалася боротьба за права на великокнязівський престол. На час смерті Ольгерд володів власне Литвою, всіма білоруськими та значною частиною українських земель.

За Кейстутом була Берестейщина, Волинь — за Любертом-Дмитром, Київщина і Переяславщина — за Володимиром, Чернігівщина — за Корибутом-Дмитром, Поділля — за Коріятовичами. Під час розподілу земель Ягайло дістав Віленську та Вітебську області, Мєнск, Мстислав і Новгородок. Головною причиною колотнечі між нащадками Ольгерда було те, що Ольгерд, обминувши старших синів, призначив своїм спадкоємцем

Ягайла — сина від другої дружини. За Ольгерда мир і відносний спокій ґрунтувались на солідарності трьох братів-князів: Ольгерда, Люберта-Дмитра і Кейстута.

У боротьбі за великокнязівський престол переміг Ягайло, Кейстута було задушено 1362 р. у в'язниці, а його синові Вітовту вдалося втекти до німців. Боровся Ягайло й з іншими братами, яким доводилось звертатись за військовою допомогою до Тевтонського ордену, Польщі та Москви. Таким чином, Ягайлові, з одного боку, загрожувала Польща, з другого — Тевтонський орден, а на сході Европи могутнішало Московське князівство, яке виросло на території Володимиро-Суздальського князівства.

Особливу роль у піднесенні Московського князівства відіграли особисті здібності перших московських князів: сина Олександра Невського — Данила, та сина Данила — Івана Калити (помер у 1341 р.). У 1328 р. Іван І Калита, діставши ярлик на Велике князівство Володимирське, здобув право збирати данину для татар і так повів справи, що зміг залишати для себе досить значні кошти. Допомагали йому в цьому митрополити київські, що переїхали з Володимира до Москви: Петро та його наступник грек Теогност. Про міць Московського князівства свідчать ті факти, що ще Ольгерд двічі в союзі з Тверським та Рязанськими князями ходив на Москву, але не міг її здобути.

Московське князівство особливо зміцніло за Дмитра Донського (1350—1389 pp.), який, скориставшись внутрішньою боротьбою в Золотій Орді, 1378 р. розбив великий татарський загін, що пішов на Москву. Татари готують новий наступ, хан Мамай укладає союз із Ягайлом, і 1380 р. знову татари пішли на Москву, але зазнали нищівної поразки у верхів'ях Дону, на Куликовому полі. Ягайло зі своїм військом спізнився. Ця перемога піднесла авторитет Московського князівства, і зрозуміло, дружнім стосункам з Великим князівством Литовським не сприяла. Отже, за вісім років правління Ягайло ані підтримки в князівстві, ані союзників серед сусідів не знайшов.

Водночас становище Польщі також було не з легких. З одного боку, їй загрожувала нав'язана королем Людвігом унія з Угорщиною, з іншого — намагався дістати корону Земовит Мазовецький, готовий силою одружитися з Ядвігою — дочкою Людвіга Угорського.

Отже, Польща і Литва відчували військову загрозу з боку своїх сусідів і вимушені були шукати вихід з такого становища. Малопольські пани почали переговори з Ягайлом і запропонували йому руку Ядвіги, незважаючи на те, що вона була одружена з австрійським герцогом Вільгельмом. Згоду Ягайла і Ядвіги, яку переконало польське духовенство, що ця жертва потрібна для держави та католицької церкви, було отримано, і в лютому 1386 р. вони побралися.

Трохи раніше, 14 серпня 1385 р. між польським урядом і Ягайлом в литовському місті Креві була укладена Кревська унія, якою передбачалась інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польщі. Згідно з цим договором за формальний титул короля Польщі Ягайло зобов'язувався:

Перейти на латинство сам і перевести своїх братів, бояр і весь народ.

Ужити всіх можливих заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі.

Сплатити Вільгельмові 200 тис. флоринів за порушений шлюбний договір.

Повернути Польщі землі, забрані будь-ким.

Звільнити полонених (очевидно Литвою) людей "на вічні часи".

Прилучити литовські й руські землі до Корони Польської.

Але Велике князівство Литовське навіть за таких умов відчувало себе достатньо могутнім, щоб дозволити зневажати свої права, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Литовська й українська опозиція полякам згуртувалась навколо талановитого кузена Ягайла — князя Вітаутаса (Вітовта), котрий у 1392 р. змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством.

Початок державному відтворенню Литви було покладено у 1392 р. Острівською угодою, за якою Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі. У 1398 р. литовсько-руські князі та бояри проголосили його королем. Кревська унія була скасована. Вітовт зближується з Москвою, одруживши свою дочку Софію з Великим князем Василієм І. Великою помилкою Вітовта було втручання у татарські справи: під час боротьби ханів Золотої Орди він вирішив підтримати Тохтамиша проти Едигея. Під час битви над Ворсклою в 1399 р. Едигей переміг військо, в якому воювали кращі литовсько-руські воїни.

Подальший розпад Золотої Орди і заснування Кримського ханства створили сприятливі умови для Литовсько-Руської держави. Вітовт підтримав основоположника Кримського ханства Хаджі-Гірея, а татари зреклися на користь Великого князівства "історичних прав" на руські землі й видали про те Вітовту грамоту.

У таких досить сприятливих умовах Вітовт розпочав будувати фортеці в степу — Каравул над середнім Дністром, Білгород і Чорногород — над нижнім Дніпром, Хаджибей, де пізніше побудували Одесу. Хаджибей став великим портом, звідки вивозили збіжжя до Візантії.

1401 р. формально було відновлено унію з Короною Польською. Ця угода була укладена у Вільно, згідно з нею Вітовт визнавався довічним правителем Литви.

Вітовт запрошував німецьких колоністів на південні землі князівства і надавав їм магдебурзьке право. У1410 р. об'єднані сили Польщі та Литви розгромили війська Тевтонського ордену. Орден зробив для Польщі незначні земельні поступки, а Литві повернув Жмудь. Водночас Польща віддала Литві Поділля. У1413 р. у Городлі над Бугом відбувся з'їзд Ягайла, Вітовта, польських та литовських магнатів, результатом якого стали грамоти, якими визначалося право на існування самостійного Великого князівства Литовського.

Після смерті Вітовта 27 жовтня 1430 р. його наступником став молодший Ольгердович — Свидригайло, людина досить неспокійна та войовнича. У серпні 1432 р. великокняжий престол захопив молодший брат Вітовта — Сигізмунд Кейстутович. У тому ж році він відступив Польській Короні Поділля й окремі волинські території. В результаті змови в березні 1440 р. Сигізмунд був убитий і наступником став 13-річний син Ягайла — Казимир. У1447 р. Казимир отримує польську корону. У 1462 р. після його смерті персональну унію Польщі і Литви було розірвано. Великим князем литовським став Олександр Казимирович, а польським королем — його брат Ян-Альбрехт. Та вже після смерті останнього обидві держави знову об'єднались у 1501 р. під владою Олександра.

Така ж ситуація склалась і за його наступників — Сигізмунда І (1506—1548 pp.) та Сигізмунда-Августа (1548—1572 pp.). Однак і за єдиного володаря аж до Люблінської унії зберігалась державна окремішність Польщі та Литви.

На початку XVI ст. стало очевидним, що Литовське князівство близьке до втрати своєї самостійності. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб, а в 1549 та 1552 pp. воно не змогло протистояти двом набігам татар. У 1562—1570 pp. Литва зав'язала війну з Москвою. За таких обставин Литва звернулась до Польщі про допомогу. Умовою допомоги з боку Польщі було об'єднання в одне політичне ціле. Спочатку українські та литовські магнати чинили опір такому об'єднанню, але 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, згідно з якою утворилась Річ Посполита, що мала єдиного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але Велике князівство зуміло ще певною мірою зберегти автономію в питаннях місцевого самоврядування, війська, скарбниці та системи судочинства.

За часів входження українських земель до складу Великого князівства Литовського українці зуміли зберегти свою самобутність, входження ж їх до складу фактично польської держави — Речі Посполитої — означало приєднання їх, по суті, до іноземної держави зі своїми сталими нормами життя, своєю мовою, культурою, адміністративним устроєм. Але, як слушно зазначив американський дослідник Я. Пеленський, у 60—70-х роках XVI ст. українська еліта в період занепаду Литви могла вибирати між Польщею або Московською Руссю: "Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що і ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягелонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту.

Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави"1.

Українці в складі Речі Посполитої відігравали досить значну роль як за населенням, так і за територією. Поляки займали тільки 180 тис. км2, але складали більшу частину населення. До етнічних груп належали литовці, білоруси, євреї, німці та вірмени. Після 1569 p., коли зникли залишки колишньої адміністративної системи, українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств (табл. 4.1.1).

Таблиця 4.1.1. Площа та населення українських воєводств у складі Речі Посполитої у XVI ст.

Отже, внаслідок Люблінської унії Україна знову була розірвана — значна частина відійшла до Речі Посполитої. Буковина з середини XVI ст. перебувала в складі Молдавії, і коли Молдавія в 1564 р. визнала протекторат Туреччини, з нею під турецьку зверхність перейшла і Буковина. Закарпаття після недовгого правління Коріятовичів перейшло під владу Угорщини. Після поразки Угорщини в 1526 р. і поділу між Туреччиною, Австрією та Семигородом Закарпаття теж було поділено — Пряшівщина та Ужгород відійшли до Австрії, а східна частина—до Семигорода. Значна частина українських земель від стоку Десни і Сейму до Остера і Гомеля над Сожею опинилися під владою Москви.

У 1513 р. московське військо взяло Смоленськ, а в 1563 р. — Полоцьк. Десятки чернігівських та новгород-сіверських князів разом зі своїми землями перейшли до Москви, де поклали початок родам — Одоєвських, Масальських, Воротинських, Трубецьких.

Отже, українські землі в різні періоди Польсько-литовської доби мали певні відмінності в соціально-економічному укладі, тому розглянемо економічні відносини, що мали сутність бюджетних, за окремими напрямами.