Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - Українські землі в складі Австрійської та Австро-Угорської імперій

До Австрійської імперії входили чотири самостійні територіальні угруповання українських земель:

Галичина — південно-східна частина колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 p.;

Буковина, яка згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією 1775 р. увійшла до Австрійської імперії;

землі, заселені поляками, які були включені до Австрійської імперії в 1795 р. після третього поділу Польщі;

Закарпаття, розташоване на західних схилах Карпатських гір, з ХУП ст. входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.

Габсбурги стали володарями великої частини українських земель площею понад 70 тис. км2, з чисельністю населення понад 2,5 млн, більшість якого (близько 2 млн) становили українці.

Буковина з центром у Чернівцях спочатку була підпорядкована військовим інстанціям, з 1787 по 1849 р. на правах окремого округу входила до складу Галичини, а з 1849 по 1918 р. мала статус окремого коронного краю.

Закарпаття перебувало у складі Пожонського (Братиславського) намісництва.

Отже, входячи до складу однієї імперії, західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими.

Галичина.

Австрія дістала Галичину у стані занепаду. Війни, російська окупація довели цей край до зубожіння. Шляхетство втратило свої соціальні позиції через взаємну боротьбу окремих родів, міське населення збідніло одночасно із занепадом торгівлі та промисловості. Селяни знемагали під гнітом кріпацтва. Хліборобство мало екстенсивний характер.

У 1774 р. у Відні при церкві Св. Варвари було засновано Барбареум — семінарію для уніатського духовенства, яку в 1784 р. було переведено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіанського та піарського орденів, де навчання велося латинською і польською мовами, австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання, пізніше в 1825 р. введено польську мову навчання. У 1774 р. засновані школи трьох типів: однокласні — парафіяльні з українською мовою навчання, три та чотирикласні — з німецькою мовою навчання. У 1774 р. у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, на богословському — латинською. У 1787 р. було організовано окремий богословський факультет для українських студентів з українською мовою викладання, цей факультет проіснував до 1809 р.

Значну увагу приділяв австрійський уряд удосконаленню економічних та соціальних відносин. Особисту залежність селян було скасовано. Було проведено реформу судоустрою, завдяки якій селяни дістали більш демократичні права — могли самостійно одружуватись, віддавати дітей до школи, шукати заробітку де завгодно.

Хоча, загалом реформи мали демократичний характер, однак завершені вони не були, а наступники цісаря не дуже переймалися долею селян.

Революційний рух — так звана "весна народів", який охопив усю Європу, зачепив і Австрію. 23 квітня 1848 р. Фердинанд І видав історичний маніфест, що повністю скасовував панщину в усій Галичині, майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Це суттєво поліпшило становище селян, і хоча 70 % оброблюваних земель отримали селяни, а 30 % землевласники, питання про приналежність лісів, пасовищ залишилося нерозв'язаним. З часом ці угіддя перейшли до великих землевласників, і селяни знову стали залежними від них в питаннях випасу худоби і заготівлі деревини. Розміри селянських наділів виявились замалими — менше 14 акрів, що ледве вистачало для того, щоб прогодувати сім'ю.

У1861 р. в Австрії було прийнято нову конституцію. Поступово в Галичині зміцнювались пропольські позиції. Урядовою мовою замість німецької стала польська. Львівський університет перейшов на викладання польською мовою; школи, за невеликим винятком, перейшли під керівництво Польської крайової шкільної ради. Міста були колонізовані, і державні та місцеві органи влади підтримували розвиток польської культури та науки.

Придушення російськими військами польського повстання 1863 р. загострило стосунки між українцями та поляками. Провід у культурному та національному житті українців належав інтелігенції духовного походження, головним чином священикам-уніатам, які гуртувались навколо собору Св. Юра у Львові.

Позиції москвофілів зміцнювали зовнішні чинники: у 1863 р. російські війська придушили перше польське повстання, а в 1868 р. — друге. У 1865—1866 pp. Австрія у війні з Пруссією зазнала поразки. Підлеглі їй народи одержали широку автономію, а сама Австрія стала "двоєдиною" монархією — АвстроУгорщиною, яку об'єднувала особа монарха. Але кожна частина монархії мала свої окремі парламенти: Австрія — у Відні, Угорщина — в Будапешті. Міністерства, за винятком фінансів, військового та зовнішніх справ, також були окремими.

Прихильники української течії — народовці — заснували нові товариства: у 1861 р. — "Руську бесіду" у Львові, у 1868 р. —

Просвіту, у 1873 p. — Товариство імені Т. Шевченка; з 1893 р. це товариство, створене для сприяння розвиткові письменства, перетворилося в наукову організацію. У1888 р. народовці створили політичне товариство "Народна Рада", яке ставило завданням домагатися поділу Галичини на польську та українську частини. Наприкінці 1880 р. під впливом М. Драгоманова була створена Українська радикальна партія, в якій провідне місце зайняли І. Франко та М. Павлик. Головною метою партія ставила захист інтересів селян. У 1890-х роках у Галичині з'являються нові інтелектуальні та наукові сили. У1899 р. праве крило Української радикальної партії об'єдналося з народовцями, і вони створили нову — Національну демократичну партію, яка основним завданням поставила, щоб "цілий український народ з'єднався в одноцільний національний організм". її очолив Ю. Романчук, трохи пізніше — К. Левицький. У 1899 р. ліве крило Національно-демократичної партії створило нову — Українську соціал-демократичну партію, яку очолив М. Ганкевич.

За перші 10—15 років XX ст. Галичина зробила значний поступ в усіх галузях культурного життя. Головним центром української науки стало Товариство імені Т. Шевченка, яке об'єднувало вчених не лише Галичини, а й інших частин України. Воно користувалося визнанням усього світу і до 1914 р. видало близько 300 томів наукових праць українською мовою, переважно з українознавства. Значну роль у культурному та духовному житті Галичини відігравав митрополит Галицький граф Андрій Шептицький, який перебував на цій посаді з 1900 до 1944 pp. Під його керівництвом греко-католицька церква стала українською національною церквою, він дбав про школи, заснував Науковий інститут для студій, сполучений з Богословською академією, та "Академічний Дім" у Львові; допомагав приватним школам; за свої кошти відправляв молодих священиків на стажування до Риму, Відня; давав стипендії світській молоді для науки за кордоном; допомагав дитячим садкам та сиротам; заснував український шпиталь — "Народну лічницю" у Львові, підтримував видавництва.

Кінець XIX — початок XX ст. характеризується в Галичині загостренням боротьби з поляками, які були фактичними володарями краю. Прагнення поляків створити власну державу стає реальністю внаслідок конфліктів між Росією та Австрією, інтереси яких перетиналися на Балканах. Особливо вони загострилися під час Балканської війни 1912—1913 pp.

Значних руйнувань Галичині завдала Перша світова війна. В австрійському війську воювало 250 тис. українців. У 1914 р. значна частина західноукраїнських земель була завойована російськими військами, але вже в травні — червні 1915 р. була повернута назад.

У працях М. Грушевського, Д. Дорошенка містяться конкретні приклади масового терору під час відступу російських військ. Н. Полонська-Василенко подає таку картину тих днів: "У зв'язку з відступом російського війська на схід виселяли людей з Холмщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу і вона , дохла по дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції, людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Перму тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи. До жаху руїн приєдналися пошесті тифу, червінки, які косили виселенців".

Після брусилівського прориву весною 1916 р. колишня територія Королівства Польського, куди входили галицькі землі, була віддана у повне розпорядження Пруссії. Це створило нове незадоволення українського населення, що спричинило національно-визвольний рух.