Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - 6.2. Бюджетні відносини в частині України, що перебувала під владою Росії

Законодавча база.

Наприкінці 1780 р. царським наказом запроваджено на Лівобережжі, колишній Гетьманщині, загальноросійський устрій, а в 1784 р. російський уряд скасував козацький устрій України. Ліквідація українських установ та полків означала суттєвий поворот у соціальних та економічних відносинах України. Десятки урядовців і старшин, що мали впливові посади, були звільнені, українські ранги замінені російськими відповідно до "Табелів про ранги" Петра І. У 1785 р.

Катерина II поширила на Україну права російського дворянства, але претендентам потрібно було довести свої права. Наприкінці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячково розшукує докази своїх дворянських прав. Ці комічні ситуації досить дотепно описані відомим українським письменником І. Карпенко-Карим (Тобілевичем) у п'єсі "Мартин Боруля".

У1783 p., після зруйнування Запорозької Січі, указом заборонялися переходи селян з того місця, де застала їх ревізія, чим було покладено початок закріпачення селян.

Значна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, котрий мав свої права, які в майбутньому ввійшли до "Зводу законів Російської імперії". Цими правами козаки користувались до 1917 р.

У Південній Україні кріпацтво було введено наказом від 12 грудня 1796 р. Після смерті Катерини II цар Павло І повернув Україні Генеральний Земський та Підкормовий суди, магдебурзьке право та відновив старий адміністративний поділ на повіти.

В Україні практично до 30-х років XVIII ст. продовжували діяти ІП Литовський статут, магдебурзьке і місцеве звичаєве право, але необхідність застосування нових законів стала очевидною, і з 1804 до 1808 р. над кодифікацією права України працювали дві групи.

Перша, яку очолював А. Повстанський, розробляла право Правобережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній), друга під керівництвом Ф. Давидовича, — Лівобережжя (Полтавської і Чернігівської губерній).

Підсумком роботи цих груп були проекти під назвою "Звід місцевих законів губерній та областей, приєднаних від Польщі" та "Звід громадянських законів, чинних у Малоросії" ("Звід малоросійських прав").

Фактично "Звід малоросійських прав" — це перший проект цивільного кодексу України.

Ці проекти не були затверджені, хоча надалі низка положень увійшла у "Звід законів Російської імперії".

Під керівництвом М. Сперанського в 1830 р. було підготовлено "Повне зібрання законів Російської імперії" і в 1833 р. — "Звід законів Російської імперії".

Водночас у 1830—1833 pp. під керівництвом І. Данилевича було підготовлено "Звід місцевих законів західних губерній".

У 1838 р. проект "Зводу" було затверджено Державною радою, але з 1840 р. перемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, з 1841 р. на Україну поширюється загальноросійське цивільне і кримінальне право.

Магдебурзьке право було скасовано в Україні в 1827 p., а через вісім років і в Києві1.

З ініціативи Київського генерал-губернатора Д. Бібікова в 1838 р. були запроваджені "Інвентарні правила", які регламентували відношення селян до землі, установлювали рівень податків.

У Росії підготовка до селянської реформи тривала п'ять років, її початком слід вважати промову царя Олександра II у Москві на прийомі предводителів московського дворянства. Загальне керівництво підготовкою реформи здійснював Таємний комітет, який було перейменовано у Головний комітет у селянській справі.

Основні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та "Положенні про звільнення селян від кріпацтва". Земельні відносини між поміщиками і селянами в Україні визначались трьома місцевими положеннями про поземельний устрій поміщицьких селян. Великоросійське положення стосувалося одночасно трьох південних губерній України — Катеринославської, Херсонської, Таврійської, а також південної частини Харківської губернії, де переважало общинне землекористування.

На Лівобережну Україну з подвірно-сімейним землекористуванням поширювалось Малоросійське місцеве положення. На Правобережжі — у Київській, Волинській, Подільській губерніях, де основним було подвірно-сімейне землекористування, діяло Окреме місцеве положення. Крім того, були опубліковані різні додаткові правила, зокрема положення щодо влаштування дворових людей та ін.

Але всі ці документи не були чіткими — не встановлювали єдиного наділу на селянина, розмір наділу коливався залежно від якості землі, губернії, розмірів поміщицького маєтку. Але селяни і кріпосні люди ставали вільними і могли купувати, продавати, володіти рухомим і нерухомим майном, займатись підприємницькою діяльністю.

Удільні та державні селяни були звільнені законами 1863 та 1866 pp. Усі землі, угіддя і надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за селянами або надавали у безстрокове користування за так звані щорічні державні оброчні податки (до 1913 р.) або передавали у власність із правом викупу протягом шести років. З метою забезпечення сплати оброчних податків зберігалась община, а де її не було — вводилась кругова порука за сплату податків.

Наслідком значних залишків кріпосництва було штучне аграрне перенаселення. У Східній Україні протягом 1860—1910 pp. сільське населення зросло на 86 %, а площа селянських земель — лише на 31 %. Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн осіб, а промисловість могла поглинути лише 7 млн. Це зумовлювало зменшення селянського землеволодіння, низьку оплату праці в землеробстві та промисловості. У зв'язку із зубожінням селян указом від 1894 р. Микола II дозволив селянам переселятись до інших місць, переважно до Азії; уряд оплачував проїзд і надавав незначну допомогу. Але досить часто селяни поверталися назад.

У1864 р. вийшло "Положення про школи", яким надавалось право відкривати школи різним відомствам, духовенству, приватним особам, пристосовуючи їх до місцевих умов. Усі школи підпорядковувалися Міністерству народної освіти або синодові. Навчання велось російською мовою.

Серед початкових шкіл важливу роль виконували недільні школи, де викладачами були переважно студенти і навчання проводилось у вихідні дні та свята. Першу таку школу було відкрито в Києві 1859 p., але вже в 1862 р. такі школи були закриті, вони відновили свою роботу лише на початку XX ст.

Аграрна реформа, яка дістала назву "столипінської" була започаткована указом від 22 листопада 1906 p., який набув чинності закону 27 червня 1910 р. Столипінська реформа передбачала здійснення таких заходів:

Руйнування общини, яка відіграла значну роль у масових селянських виступах 1905—1907 pp., і закріплення за кожним домогосподарством землі.

Надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк.

Організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки — відрубу. Передбачалось переселення і на хутори. У власність закріплювалися надлишки землі понад норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них громаді викуп. Для виходу з общини потрібна була згода сільського сходу, але якщо такої згоди селяни не одержували протягом 30 днів, то вони наділялись землею за розпорядженням земського начальника.

29 травня 1911р. було ухвалено закон про землеустрій, згідно з яким у селах, де були проведені землевпоряджувальні роботи, земля автоматично переходила у спадково-надвірне землеволодіння.

Здійсненням земельної реформи займалися Міністерство внутрішніх справ і Головне управління землеустрою і землеробства, на місцях — губернські та повітові землевпоряджувальні комісії.

Закон від 14 червня 1910 р. діяв до 1915 р. За цей час закріпили землю в індивідуальну власність на Правобережжі — 48 %, на Півдні — 42, на Лівобережжі — 16,5 % селян.

За 1906—1912 pp. було утворено 226 тис. хуторів, що становило 5,1% усіх господарств, а в 1916 р. їх налічувалось 440 тис., або 14 % селянських дворів1.