Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - База оподаткування

Сільське господарство. Наприкінці XVIII ст. земля належала здебільшого великим землевласникам. Так, графам Браницьким на Правобережжі належало 300 тис. десятин землі, барону Штігліцу на Півдні — 126 тис. Частка селянських наділів напередодні реформи становила: на Лівобережній Україні — 38,8 %, Правобережній — 36,7, на Південній — 14,3 %.

Розмір наділу на одну ревізьку душу становив: на Правобережжі — 1,23—2,8 десятин, Лівобережжі та Слобідській Україні — 2,5—3, Південній — 3—4 десятини землі. За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків потрібно було 5 десятин, тому селяни розорялись і переходили в міста на заробітки, втікали від панів, вимушені були займатись підробітками.

Основною галуззю сільського господарства було землеробство.

З 1820 р. з'явились сільськогосподарські машини — сівалки, косарки, молотарки. Особливо швидко поширювались посівні площі в Південній Україні — з1778до1851р.у25 разів.

Провідна роль у сільському господарстві належала зерновому виробництву. Зернові культури займали в 1870 р. 14,7 млн десятин, а в 1913 р. — 20 млн десятин, або 90,5 % посівних площ. Урожайність зернових культур наведено в табл. 6.2.1і.

Крім традиційних пшениці, вівса, ячменю сіяли й інші культури — коноплі на Чернігівщині, льон у Південній Україні. Тютюн був другою основною культурою. Зростали посіви буряка: з 27,7 тис. десятин у 1848 р. до 43,7 тис. у 1860 р. У Південній Україні набуло розвитку тваринництво: у 1799 р. було 167 кінних господарств, а в 1830 р. у самій лише Катеринославщині

Таблиця 6.2.1. Середня врожайність зернових культур в Україні

їх налічувалось 287. У1820—1830 роках, наприклад, до Петербурга приганяли щороку до 20 тис. голів великої рогатої худоби, а в 1840-х роках до Петербурга та Москви — до 160 тис.

Усередині XVIII ст. у Південній Україні почали розводити іспанських мериносів. Так, у 1850 р. налічувалось 10 млн голів овець. Продукти вівчарства стали основними в окремих поміщицьких землеволодіннях: вивозили до Росії та за кордон сукно, вовну, сир, смушки.

Значного розвитку набуло також бджільництво. В окремих господарствах налічувалось по кілька сот вуликів. Лише в Полтавській губернії у 1837 р. поміщики продали 1,3 млн пудів воску та 7 тис. пудів меду.

Аграрна реформа 1861 р. не стала в Україні поштовхом до розвитку сільського господарства. Фінансовий стан поміщицьких маєтків погіршувався. У1870—1880 роках у поміщицькому господарюванні настала криза. Значна частина середніх та дрібних дідичів не спромоглася пристосуватися до нових умов, до заміни кріпосницької праці найманою.

Промисловість. Промисловість кінця XVIII — початку XIX ст. була тісно пов'язана з сільським господарством. Крім мануфактур, які задовольняли внутрішні потреби маєтку, були мануфактури, що працювали на ринок, — паперові, металообробні, порцелянові тощо. З 1830-х років важливого значення набули цукроварні. Кількість підприємств зростала: у 1783 р. в усій Україні було понад 200, у 1854 р. — 1649, а в 1860 р. — 2147 промислових підприємств (без ґуралень). Щодо промислового розвитку, то на першому місці була Київська губернія — 38 %, потім Харківська — 13,1 %, і останнє місце за показником загальної вартості продукції займала Полтавська губернія—3 %.

Підприємства були двох типів — поміщицько-кріпосницькі та капіталістичні: купецькі, міщанські або селянські. У поміщицьких підприємствах працювали кріпаки, в капіталістичних — наймані робітники.

У загальному обсязі поміщицького виробництва велика частка належала горілчаному. У XVIII ст. виробництво горілки було прерогативою козацької старшини, кожен, хто належить до неї, мав право виробляти горілку на власні потреби та на продаж. У XIX ст. дрібні ґуральні зникають і з'являються великі виробництва. У 1860 р. їх уже налічувалось 2407.

Постачали обладнання винокурній та цукровій промисловості мідярні, яких у 1860 р. вже налічувалося 17.

Широко було представлена салотопна промисловість. У1814 р. в Україні було п'ять, а в 1861 р. — 128 салотопень. З салотопленням пов'язана свічкова та миловарна промисловість. У1838 р. було 88, а напередодні 1861 р. 129 свічкових мануфактур з продукцією на 1 млн крб. і 54 миловарних заводи з продукцією на 314 тис. крб.

У1812 р. в Україні налічувався 351 завод з виготовлення селітри з 393, розміщених у всій Російській імперії, але наприкінці 1840-х років почали завозити дешевшу селітру з Чилі, і кількість заводів в Україні в 1852 р. зменшилась до 179.

Потреби інших галузей промисловості вимагали створення металургійної та машинобудівної промисловості. На початок 1861 р. в українських губерніях було близько 20-ти машинобудівних заводів, які виробляли продукції на 1,2 млн крб. Вони були зосереджені здебільшого в Київській, Волинській, Катеринославській та Херсонській губерніях. Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяли 11 чавуно-ливарних та 32 залізоробні заводи.

Поступово розвивалась і вугледобувна промисловість. Якщо на початку XIX ст. це були невеликі копальні, то до 1860 р. вони перетворилися у промислові підприємства, на яких було видобуто 6 млн тонн вугілля.

Дніпрові пороги заважали судноплавству і в 1857 р. на річках Дніпровського басейну налічувалось лише сім пароплавів, загальною потужністю 360 к. с. Після Кримської війни дещо пожвавився розвиток цієї галузі, у 1859 р. тут уже налічувалось 17 пароплавів, серед яких три — пасажирські.

Про розвиток промисловості капіталістичної форми власності свідчать такі факти: якщо в 1828 р. в Україні було 53,8 % поміщицьких і 42,6 % купецьких підприємств, то в 1861 р. поміщицькі підприємства становили 5,8 %, а купецькі — 94,2 %.

Після 1861 р. промисловість Російської імперії набула подальшого розвитку. Якщо в 1861 р. у Росії налічувалось 2330 фабрик і заводів, то в 1869 р. — 3712. У1879 р. обсяг виробництва 867 українських фабрик і заводів досяг майже 103,3 тис. крб. Перше місце у структурі української промисловості посідало цукроваріння, яке становило у 1882—1885 pp. 87,8 % загальноросійського виробництва.

У 1862—1863 pp. в Україні функціонувало 1485 горілчаних підприємств.

Досить поширеним було олійне виробництво, сировиною для якого було насіння льону, коноплі, соняшника. Усередині 80-х років олійна промисловість виробляла продукції на суму 2602 тис. крб.

Швидкими темпами розвивалась важка промисловість.

Виробництво чавуну в Україні в 1870—1880 роках зросло в 4 рази, прокату — в 7,7 раза. Зростання обсягів виробництва цих галузей промисловості викликало цілий бум у розвитку вуглевидобування. Швидко виникали шахти, створювались нові акціонерні товариства. Протягом 1860—1870 років видобуток вугілля зріс у 2,5 рази. У Донбасі в цей період налічувалось 197 вугільних шахт, на яких видобувалось 86,3 млн пудів вугілля, що становило 43,1 % усього видобутку вугілля Російської імперії.

Незважаючи на швидкий розвиток важкої промисловості й вуглевидобування, машинобудування, за винятком сільськогосподарського, відставало. У 1884 р. функціонувало 75 машинобудівних заводів (без Таврійської губернії). Найбільші заводи були в Харкові (Гельферіх-Саде, заснований у 1878 p., Мільгозе — 1873 р.), у Херсонській губернії, в Одесі та Єлисаветграді, Луганську (завод Гартмана).

На Херсонській та Миколаївській верфях будувались у 70-х роках дерев'яні парусні кораблі для Чорноморського флоту.

У1863 р. розпочалось спорудження першої залізничної колії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст, яка почала працювати з 1 вересня 1866 р. На Лівобережжі перша залізниця почала функціонувати в 1868 р., а в 1870 р. вона з'явилась у Києві.

У 1871—1880 pp. в Україні було споруджено 2643 км залізничних колій, що відповідало імперській політиці царського уряду.

Помітного розвитку набула промисловість України після 80—90-х років XIX ст. Так, у цей час на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів — ус. Кам'янка (нині Дніпродзержинськ, 1889 p.), Гданцівський (1892 p.), Донецько-Юріївський (1896 p.), Нікополь-Маріупольський (1897 p.). Виробництво чавуну зросло з 1,3 до 8,5 млн пудів у 1889 p., а прокату відповідно з 1,7 до 5,2 млн пудів. У 1913 р. в Україні працював 21 металургійний завод. Відповідно зростав видобуток залізної руди. Частка України в загальноросійській зросла з 4,4 % в 1880 р. до 52,9 % у 1899 р.

Видобуток вугілля збільшився з 927 млн пудів у 1909 р. до 1543,8 у 1913 р. У цей час в Україні діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб.

У 1895 р. розпочалось будівництво Харківського паровозобудівного, а в 1896 р. — Луганського машинобудівного заводів. У 1900 р. ці підприємства випустили 233 паровози, що становило 23,3 % загальноросійського виробництва.

Усього в Україні в 1913 р. налічувалось 450 машинобудівних і металообробних підприємств, на яких працювало 57 тис. працівників, але ці заводи не задовольняли потреб індустріального розвитку і значну частину продукції ввозили з-за кордону, зокрема майже половину від необхідних сільськогосподарських машин.

Перед Першою світовою війною в Україні функціонувало 210 цукрових заводів, які виробляли 21 млн пудів, або 85 % усього цукру Російської імперії.

Швидкими темпами розвивався залізничний транспорт, і в 1913 р. протяжність залізниць в Україні становила 10 900 км, по яких було перевезено 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.

Значну роль у розвитку промисловості в Україні відігравав іноземний капітал, особливо бельгійський, французький і американський. З 1888 по 1894 р. було створено 22 іноземні компанії. Частка іноземного капіталу, вкладеного в українські підприємства, порівняно із загальноросійськими становила 25 %. У вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії — 90 %. Іноземців в Україну приваблювали високі прибутки, які майже повністю вивозились. Норма прибутку на акціонерний капітал у другій половині 90-х років становила в середньому 13 %, що майже вдвоє перевищувало аналогічний показник західноєвропейських підприємств. Гірничопромислові південноукраїнські фірми, використовуючи систему державних замовлень і забороненого митного протекціонізму, одержували надприбутки. Так, прибуток металургійних заводів у 1897 р. досяг в середньому 50 %, а Юзівського заводу — 100 % на вкладений капітал.

Розвиток промисловості не зробив Україну індустріально розвинутим регіоном Російської імперії, вона продовжувала залишатись аграрною. Так, у 1913 р. у сукупній продукції промисловості та сільського господарства промисловість становила 48,2 %. До Першої світової війни обсяг виробництва української промисловості становив 24,3 % загальноросійського, при цьому видобувна промисловість виробляла 70 %, а обробна — лише 15 %.

Торгівля. Внутрішня торгівля наприкінці XVIII і до середини XIX ст. зосереджувалась на ярмарках і у місцях постійного торгу — базарах і крамницях. У першій половині XIX ст. в Україні налічувалось понад 2 тис. ярмарків, де торговельні обороти дорівнювали від кількох сот до кількох мільйонів карбованців. Напередодні реформи 1867 р. на ярмарки було завезено товарів на суму 110,5 млн крб., продано — на 56,7 млн крб. Так, наприклад, у Харківській губернії в 1846 р. відбулось 440 ярмарків: 79 — у містах і 361 — у сільській місцевості, але на міські ярмарки припадало 9/10 торговельного обороту. Кожен з ярмарків в Україні мав свою специфіку. Так, на трьох харківських ярмарках — Хрещенському, Покровському та Усненському — мануфактура становила 40 % привезених товарів, і вони спеціалізувались на торгівлі шкурами та взуттям. Київський контрактовий ярмарок спеціалізувався на купівлі-продажу сільськогосподарської продукції. Ярмарки на Півдні — Петропавловський у Ярмолинцях, Усненський у Нікополі — спеціалізувались на операціях із зерном, яке відправляли через чорноморські порти на експорт.

На час реформи 1861 р. у містах України функціонував 12141 базар, де торгували як один день на тиждень, так і повний тиждень.

Серед містечкових виділялись базари в Ставищі (Таращанський повіт), Смілі, Городищі (Черкаський повіт). На початку 50-х років XIX ст. на цих базарах щороку продавали товарів на суму 25—30 тис. крб. Найбільш ходовим товаром на базарах були зерно і худоба. У великих містах діяло щоденно кілька базарів. Так, у Києві їх було шість, Харкові і Одесі — п'ять.

Доволі інтенсивно розвивалась стаціонарна торгівля, чому сприяло зародження капіталістичних відносин. Так, у 1861 р. діяло 33,2 тис. постійних торговельних підприємств — крамниць, магазинів, складів, ринків, корчем.

Торговельні відносини розвивались також і на зовнішньому ринку через чорноморсько-азовські порти. Цьому сприяла політика царського уряду, який надавав деяким портам привілеї, наприклад, було зменшено митні збори на 1/4 частину. Суттєві привілеї мав Одеський порт. У 1804 р. було дозволено провозити товари через Одесу в Молдавію, Валахію, Австрію і Пруссію, а також за море. 10 травня 1817 р. царський маніфест "подарував" Одесі на 30 років право "порто-франко", тобто безмитний ввіз і вивіз товарів, що сприяло швидкому розвитку банкірських домів. Якщо в 1802 р. в Одесу було ввезено іноземних товарів на суму 719 тис. крб., то в 1860 р. — на 14 766 тис. крб. Отже, від функціонування сільського господарства, промисловості й торгівлі формувались основні надходження Російської імперії, і значну частину цих доходів давала Україна.

Після реформи 1861 р. продовжувала розвиватись торгівля. Так, в Україні на початок 1845 р. діяло 4250 ярмарків, а в 1904 р. — 5600. За орієнтовними даними протягом 1895— 1904 pp. сума вартості привезених товарів на ярмарки України збільшилась із 143,2 млн крб. до 260 млн крб.

Отримала розвиток і така форма торгівлі, як базари. Якщо в перші пореформені роки базари відкривались переважно в містах, то у 80—90-ті роки — у селах. У 1900 р. базари збирались у 940 населених пунктах і торгували в цілому 77 тис. днів на рік. У 1913 р. базари функціонували вже в 1300 населених пунктах понад 110 тис. днів на рік. У 1913 р. щоденні обороти великих ринків у містах, таких як Одеса, становили не менше 10,4 тис. крб., Києва і Харкова — 2,5—3 тис. крб., інших губернських міст — у середньому 1,5 тис. крб., повітових міст — 0,8—1 тис. крб. за кожен базарний день.

З 80-х років почала поступово переважати стаціонарна торгівля. У 1900 р. налічувалось 87 тис. стаціонарних торговельних закладів. У внутрішній торгівлі помітну роль почали відігравати товарні біржі, і якщо в 1870 р. в Україні діяла одна біржа, то вже в 1904 р. — шість. Найбільшими були Київська та Одеська.

Зростала роль чорноморсько-азовських портів. Так, якщо у 1861—1865 pp. з європейських морських портів і сухопутних митниць Росії в середньому вивозили близько 75 млн пудів зерна, то на українські морські порти припадало 45,5 млн пудів, або 60,6 % від загального вивезення. У1891—1895 pp. вивезення зерна з Росії становило 377,5 млн пудів, з яких на українські порти припадало 288,3 млн пудів, або 76,5 %. З України вивозили також на експорт коней, велику рогату худобу, овець, свиней, вовну, шкіру, сало, м'ясо тощо. Лише з Одеси щорічно відправляли в середньому в 1896—1890 pp. по 74,3 тис. овець. Експорт з України перевищував імпорт, у 1900 р. торговельний баланс мав активне сальдо 367 млн крб., у 1901 р. — 740,1904 р. — 287,1905 р. — 301, у 1907 р. — 468 млн крб. Протягом 1904—1914 pp. середньорічне активне сальдо становило 319 млн крб.

З цієї суми 262 млн крб. припадало на торгівлю із закордонними державами і 57 млн крб. — з іншими регіонами Росії. У 1913 р. вартість українського експорту становила 1022,8 млн крб., сума імпорту — 648 млн крб. У загальному експорті Росії частка України на той час становила майже 26 %, імпорту — 11,5%.