Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - Державний устрій.

Наприкінці XVIII ст. адміністративний устрій українських земель було змінено. Після скасування Гетьманщини українські землі було поділено на чотири частини. Уся колишня Гетьманщина перебувала під управлінням Малоросійської колегії та її голови — генерал-губернатора. Друга частина — територія слобідських полків — після ліквідації полкового устрою була перетворена на Слобідсько-Українську губернію. Третю частину — територія Південної України — поділено на окремі частини: Новоросійську губернію — на півночі, та Запорізькі вольності — на півдні. У 1775 р. Запоріжжя було зруйноване і вся територія вольностей була поділена між двома губерніями: Новоросійською — на правому березі Дніпра, та Озівською — на лівому. У 1781 р. колишню Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-

Сіверське. Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківське намісництво. Новоросійську та Озівську губернії об'єднано в Катеринославське намісництво з центром в Кременчуці, а з 1784 р. — у Катеринославі. У 1795 р. створено Вознесенське намісництво.

У1796 р. цар Павло І ліквідував намісництва, замінивши їх губерніями. Губернії були такі: Малоросійська губернія з центром у Чернігові; Волинська, Подільська, Київська; Новоросійська губернія з центром у Новоросійську (так було перейменовано Катеринослав); Харківська губернія (Слобідська). У 1802 р. Новоросійська губернія була поділена на три: Миколаївську, Катеринославську та Таврійську; Чернігівську та Полтавську губернію об'єднано в Малоросійське генерал-губернаторство з центром у Полтаві; Київську, Волинську та Полтавську губернії об'єднано в Київське генерал-губернаторство; Слобідську губернію перейменовано на Харківську. Після окупації Бессарабії у 1812 р. виникло Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з губерніями: Херсонською, Катеринославською і Таврійською та Бессарабською областю. Такий розподіл з невеликими змінами існував до 1917 р.

31781 p., коли Гетьманщину було поділено на три намісництва, українські установи — генеральний суд, генеральну управу та полкові управи було скасовано, а замість них засновано установи російського типу: замість військового суду — палати кримінальні та цивільні; замість судів міських та земських — повітові суди у кожній губернії; замість військового скарбу — казенні палати; для справ міських — магістрати.

Тимчасово були залишені Малоросійська колегія та військовий суд для завершення справ. Павло І поновив деякі старі порядки: генеральний та інший суди, Литовський статут як чинне право. Глухів як політично-адміністративний та культурний центр України почав занепадати, а натомість почав зростати Новгород-Сіверський — маленьке сотенне містечко.

У1784 р. замість 10 козацьких полків організовано 10 карабінерних, по шість ескадронів у кожному. Але ці полки зберегли залишки територіальної організації і в них здебільшого була українська старшина.

З метою вдосконалення управління державними селянами у 1837 р. було створено Міністерство державного майна.

Утрата Україною автономії, перетворення її на звичайні губернії Російської імперії дедалі відчутніше усвідомлювалися прогресивними верствами суспільства, і вони розуміли свою безсилість. О. Безбородько писав: "Чи знаєте ви, через що геройства дух в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство, що замість давніх героїчних постатей появилися кар'єристи, що шукають тільки посад та відзначень"

Після реформи 1861 р. нагляд над сільськими та волосними управами було передано мировим посередникам, яких губернатор призначав із місцевих дідичів. Ця посада була тимчасовою — до введення "уставних грамот", що визначали стосунки між дідичами та селянами.

У 1864 р. було проведено судову реформу зі встановленням судів трьох рівнів: мирові суди, які обирались населенням, та державні — окружний суд і судова палата. Державний суд складався із цивільного і кримінального, в якому питання вини підсудного вирішували присяжні судді, обрані населенням. Судові слухання були відкритими, в них брали участь сторони, прокурор та захисники. У1864 р. на Лівобережній та Південній Україні було впроваджено також земське самоврядування. Участь у ньому брало все населення, що володіло земельною власністю. Один раз на рік на земельних зібраннях депутатів обирали земську повітову управу, яка діяла постійно. Повітові земські управи обирали губернську управу. Функції земств були досить широкі — обкладання податками, соціальні питання, медицина, санітарія, освіта, сприяння розвиткові сільського господарства, торгівлі тощо.

Досить часто в земствах працювали люди, які не змогли знайти роботи в державних установах через політичні погляди — лікарі, вчителі, статистики. Земства були тісно пов'язані з українськими громадами. Визначними земськими діячами були І. Лучицький, родина Дорошенків, В. Тарновський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, О. Лашкевич.

На Правобережну Україну земства були поширені в 1911 р.

У 1870 р. була проведена реформа міського управління. У містах утворювались міські ради — "думи", членів яких обирала та частина населення, що сплачувала податки. Виконавчим органом була управа, яку очолював міський голова. Компетенція міського самоврядування була подібною до повноважень земства, якщо не брати до уваги, звичайно, що останні охоплювали і сільське господарство.