Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - Державний устрій.

У результаті першого поділу Польщі 1772 р. до Австрії було приєднано Руське воєводство без Холмської землі, але із Замостям, Белзьке та окраїни Подільського й Волинського воєводств, а з власне польських земель — південні частини Краківського й Сандомирського воєводств та частину Люблінського. Ці землі дістали назву "Королівство Галичини та Лодомерії (Володимири)".

Спочатку королівство було поділене на шість округів, у 1780—1786 pp. — на 18 округів, а в 1867 р. відбувся новий поділ Галичини на 74 повіти, які на початку XX ст. включили до Східної Галичини.

Після третього поділу Польщі до Австрії приєднано Холмську землю та окраїни Берестейського та Підляського воєводств.

У1774 р. до Австрії приєднано частину Молдавії під назвою Буковина, а до Угорщини — українське Закарпаття. Усі ці три складові українських земель жили своїм окремим життям.

У Галичині цісар Йосип II змінив устрій міст, обмежив податки. У Львові в 1848 р. було засновано Головну руську раду, свого роду тимчасовий національний уряд. Ця Рада проголосила єдність усього українського народу, а українські посли в австрійському парламенті поставили вимогу надати українським землям автономію у вигляді окремого коронного краю з приєднанням Буковини та Закарпаття. Також була вимога роз'єднати Галичину на українську та польську території. Але австрійський уряд цієї вимоги не виконав. У 1849 р. він скасував конституцію і проголосив абсолютистський лад, було розпущено Державний сейм і Головну раду.

1849 р. замість губернського управління в Галичині було запроваджено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління на чолі з крайовим президентом. Намісник, як і крайовий президент, був одноособовим головою краю. Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи — повітові староства, які у своїй діяльності підпорядковувались намісникам. Повітові старости мали широкі повноваження — здійснювали функції нагляду за товариствами, об'єднаннями преси й органами місцевого самоврядування. Аналогічні функції в міських і сільських громадах виконували бургомістри і войти, які були підпорядковані повітовим старостам.

Поряд із центральними урядовими органами в Галичині й Буковині існували органи крайового і місцевого самоврядування. У 1861 р. була відновлена конституція й імператор створив галичанський і буковинський крайові сейми на чолі з крайовими маршалками. Уся діяльність сеймів підпорядковувалась центральній владі. Імператору належало право скликання та розпуску сеймів, призначення нових виборів. У сфері місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством у повітах, містах, селах. Будь-які рішення на місцях вимагали затвердження їх сеймом. Повсякденний нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами здійснював крайовий комітет, який був виконавчим і розпорядчим органом сейму.

Кількість депутатів цього сейму постійно зменшувалась — від 49 у 1861 р. до 14 у 1877 р. і 11 у 1883 р.

1862 р. був ухвалений закон про міське самоврядування, і на його підставі в 1866 р. був прийнятий галичанський крайовий закон про громади, згідно з яким створювались повітові громади (гміни), які територіально збігалися з адміністративними повітами. Органом повітової громади була повітова рада (керівний орган) і повітовий комітет (виконавчий орган). Головою повітового комітету був повітовий староста, який вступав на посаду тільки після затвердження імператором. 14 жовтня 1870 р. був затверджений статут для Львова, який діяв до 1933 р. і передбачав, що влада в місті здійснюється міською радою і магістратом.

Ще гірше було становище у Віденському сеймі. Поволі вся адміністрація Галичини наприкінці XIX ст. опинилась у поляків.

У 1865—1866 pp. Австрія, зазнавши поразки у війні з Пруссією, стала Австро-Угорщиною з двома парламентами.

Буковина після приєднання до Австрії в 1774 р. деякий час управлялась військовою владою, а в 1786 р. її було приєднано до Галичини, де вона перебувала до 1839 p., після чого стала окремою провінцією.

Австрійська влада призначала на державні посади тільки румунів. У1861 р. Буковина була визнана коронним краєм Австрії з титулом воєводства з подвійними адміністративними органами: перший орган — центральний уряд — його представляв призначений австрійським урядом крайовий президент, якому підпорядковувалися староства та начальники повітів; другий орган — автономна управа, що складалася з Крайового сейму (парламенту), на чолі якого стояв маршал — найвища особа місцевого самоврядування, та Крайового відділу — виконавчого органу, який призначав місцевих урядовців. Фактично автономні інституції перебували в руках румунів та німців.

Закарпаття протягом XVI сторіччя перебувало під владою Австрії та Семигороду.

Цісар Леопольд відновив кріпацтво, яке тривало до 1848 р.

Нова доба історії Закарпатської України позначена діяльністю А. Добрянського, який виступав послом від Закарпаття на Слов'янському з'їзді в Празі та на зборах Головної руської ради в 1848 р. Після придушення угорського повстання австрійський уряд призначив А. Добрянського комісаром на Закарпатті.

У 1849 р. делегація від Закарпаття звернулася до цісаря з проханням, щоб Угорщина була розподілена на дистрикти за національністю. Це прохання було задоволено і був виділений Руський дистрикт з центром в Ужгороді, а Добрянський отримав пост намісника.

1867 р. Закарпаття знову опинилось під владою Угорщини.

На початку XX ст. у Галичині поляки обіймали всі адміністративні посади.

Буковина на початку XX ст. мала власну автономію в питаннях освіти, науки, культури, ведення господарства.

Закарпаття на початку XX ст. продовжувало перебувати під владою Угорщини.