Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - Розділ 7. УКРАЇНА В 1917-1922 pp.

7.1. Історична довідка

Оскільки Україна до початку Лютневої та Жовтневої революції 1917 р. була розділена в основному на дві частини, розглянемо події окремо в кожній із них.

На тій частині України, що перебувала під владою Росії, 27 лютого 1917 р. самодержавство впало. Перші телеграми про це надійшли в Україну 28 лютого. Утворений у Петербурзі Тимчасовий український революційний комітет вже 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію "на завоювання власних національно-політичних прав", наповнивши її "свідомістю власних інтересів".

У цей час на території України почали формуватись нові органи влади. Протягом 3—5 березня органи царської адміністрації практично було ліквідовано: 4 березня була створена Центральна Рада, яка проіснувала до 29 квітня 1918 р.

Протягом 1917 р. по всій Україні йшла боротьба за вплив на маси трьох організацій:

1. Представники Тимчасового уряду — губернські комісари, яким підпорядковувалося військо; до них приєдналася російська демократія та частина інтелігенції.

2. Центральна Рада.

3. Рада робітничих і селянських депутатів, яка складалася з більшовиків, меншовиків, есерів і бундівців. Серед них у Київській раді був лише один українець.

Між цими носіями влади весь час точилася боротьба. У сільській місцевості надзвичайно великим було бажання отримати землю. Це споконвічне прагнення селян переважало усі інші прагнення. За словами В. Липинського, "поняття "України" підмінялось поняттям "десятина" землі. Замість патріотизму героїчного, патріотизму посвяти, патріотизму любові, витворювався ніде в світі невиданий якийсь патріотизм меркантильний з розцінкою на земельну валюту".

Під впливом есерівської пропаганди влітку 1917 р. почалися стихійні дії селян — підпалювали поміщицькі економії, грабували худобу, рубали ліси тощо.

На нараді українських військових Київської залоги 24 березня 1917 р. було ухвалено заснувати Український військовий клуб ім. гетьмана Полуботка. Перший Український полк ім. Богдана Хмельницького мав 3574 багнети. Організація цього полку викликала незадоволення російської демократії та Тимчасового уряду.

На жаль, значна частина Центральної Ради не розуміла значення української армії. Так, один із авторитетних її діячів В. Винниченко у "Робітничій газеті" виступав з різкими статтями проти формування української армії: "Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій". Нерозуміння тактичних питань державотворення дорого обійшлось Україні, бо невдовзі вона заплатила за це втратою незалежності.

До літа 1917 р. Центральна Рада стала основним органом влади. 16 травня до Петрограда вирушила делегація від Центральної Ради з наміром отримати автономію, але Тимчасовий уряд у всьому відмовив.

28 травня відкрився Всеукраїнський селянський з'їзд, на який прибуло понад 2500 делегатів. Основною темою було проголошення автономії. "Діти нам не простять, якщо ми не доб'ємося найменшого — національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі. Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятись ми не будемо, бо то — наше!", — так категорично пропонував солдат Білик, селянин із Черкащини. Після того з'їзду до Центральної Ради було включено Раду селянських депутатів у кількості 133 особи.

У відповідь на відмову Тимчасового уряду надати Україні автономію Центральна Рада 10 (25) червня видала І Універсал, яким було проголошено: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям"2. Отже, мова йшла про автономію в складі Російської держави.

Оголошення І Універсалу викликало занепокоєння у Петрограді, і 11 липня міністри Тимчасового уряду М. Терещенко, О. Керенський та І. Церетелі прибули дохКиєва, де пообіцяли автономію Україні і просили подати відповідні організаційні документи. 3 16 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де вже визнавала Всеросійські установчі збори, які мають надати Україні автономію.

23—28 вересня 1917 р. представники Центральної Ради брали участь у з'їзді представників національностей колишньої Російської імперії — З'їзді народів, який відбувся в Києві. На ньому були присутні 92 представники 12 національностей: від білорусів — 8, від грузинів — 2, від естонців — 4, від євреїв — 10, від латишів — 10, від литовців — 9, від поляків — 6, від молдаван — 6, від російських соціал-революціонерів — 3, від татар — 10, від турків — 5, від українців — 9.

Почесним головою з'їзду було обрано Михайла Грушевського. На з'їзді було виголошено кілька програмних доповідей, присвячених різним аспектам та проблемам федеративного устрою. З'їзд ухвалив створити Раду народів, до якої мали входити по чотири представники від кожної національності, з центром у Києві3. Крім представника Литви, всі інші висловилися за федеративний устрій майбутньої Російської держави.

Але подальші події історії не дозволили здійснитися цим планам. 7 листопада (25 жовтня за ст. ст.) 1917 р. більшовики під проводом Леніна захопили владу в Петрограді. Ситуація в Києві також була складною, продовжували діяти три влади, хоча й Тимчасового уряду вже не існувало. Штаб Київської військової округи, що представляв Тимчасовий уряд, розпочав боротьбу з більшовиками. Центральна Рада у вирішальний момент наказала 8 тис. своїх бійців прийти на допомогу більшовикам, змусивши штаб армії до евакуації з Києва. Більшовики були незадоволені, що з виїздом із Києва військ Тимчасового уряду Центральна Рада оголосила, що бере на себе верховну владу в усіх дев'яти губерніях, де українці становлять більшість. Формально це підтверджував III Універсал, що був прийнятий 20 (7) листопада 1917 р. і проголошував Українську Народну Республіку (УНР).

Ось основні політичні положення Універсалу: "Народе Український! Ти, разом з братніми народами України, поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі, і ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо: однині Україна стає Українською Народною Республікою. Не одділяючись од Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів"1.

З північного сходу на Україну рухались 12-тисячні більшовицькі війська на чолі з В. Антоновим-Овсієнком та М. Муравйовим. Український військовий міністр С. Петлюра мав 15 тис. війська, яке складалося з селянського ополчення, військових, що повернулися з фронтів.

Більшовики, використовуючи досвід ведення пропаганди серед аполітичного населення, грошові ресурси, зуміли збільшити свою армію до 40 тис. осіб. Зважаючи на загрозу, Центральна Рада видала у ніч з 24 на 25 січня 1918 p. IV Універсал, де проголосила Україну незалежною державою. Основні політичні положення такі: "...ми, Українська Центральна Рада, сповіщаємо всіх громадян України: однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, — власть у ній буде належати тільки Народові України..."1 У цей час у Брест-Литовську 28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р. за н. ст.) розпочалося перше пленарне засідання мирної конференції, де Україну представляла окрема делегація. На цій конференції Україна визнавалась як незалежна держава.

Більшовицькі війська продовжували наступ на Україну, і 9 лютого 1918 р. вони ввійшли в Київ. "Війська Муравйова справили Києву криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрея Боголюбського", — так характеризував цей період Д. Дорошенко. Число жертв лише у перший день сягнуло 3000 осіб. Членів Центральної Ради оголошено злочинцями.

11 лютого в Києві проголошено Українську робітничо-селянську республіку з Народним секретаріатом, до якого входили: Євгенія Бош — внутрішні справи, Ю. Коцюбинський — військові справи, В. Аусем — фінанси, В. Затонський — освіта. Правління Народного секретаріату тривало три тижні.

9 лютого 1918 р. українська делегація від Центральної Ради, очолювана О. Севрюком та М. Любинським, підписала угоду з Австро-Угорщиною та Німеччиною. Сутність угоди зводилась до того, що встановлювались кордони між Українською Республікою та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії. В обмін на збройну допомогу Україні проти більшовиків і надання Україні позики на суму мільярд карбованців, Україна зобов'язувалась поставити до липня 1918 p. 1 млн т збіжжя, крім того крупи, м'ясо. Згідно з договором на Україну рушили німці. Більшовики, почувши про те, що рухається австрійське і німецьке військо чисельністю 450 тис. осіб, покинули Київ. 2 березня 1918 р. до Києва повернувся Уряд Центральної Ради, а 3 березня до міста ввійшли німецькі війська.

М. Грушевський так пояснював причину приходу німецької армії: "Вона залишатиметься рівно стільки, скільки буде потрібно для визволення України, до того ж німецьким військам наказано не грабувати, не кривдити українську людність, бо німецьке правительство хоче, щоб поміж Україною і Німеччиною були щирі і дружні відносини, щоб українська людність дивилася на німців як на своїх приятелів"1. Результати такої "дружби" виявилися зовсім іншими — в Україні почали впроваджуватися закони воєнного часу, смертна кара, німецькі польові суди та німецьке судочинство. Німецькі та австрійські віська поділили між собою Україну за сферами впливу — німцям дісталась значна частина Волині та Київщина, а Південна Україна — австрійцям.

Оскільки постійного війська Центральна Рада не мала, стихійно почали створюватись окремі загони гайдамаків зі своїми отаманами, які грабували людей і підривали авторитет української влади. Неспроможність Центральної Ради створити міцну владу і налагодити адміністрацію на периферії мала наслідком те, що зникли інтерес і довіра до неї. У різних місцевостях налагоджувалась власна адміністрація, яка не рахувалася з Центральною Радою. Так було в Одесі, Могилеві, Полтаві. 25 березня 1918 р. у Лубнах відбувся з'їзд, організований партією хліборобів-демократів. На цьому з'їзді були присутні 2000 селян, які засудили політику Центральної Ради в аграрному питанні й вимагали ввести представників від хліборобів до Центральної Ради. Направлені з'їздом делегати до Центральної Ради нічого не домоглися і навіть не були прийняті 'її головою.

Незадоволення слабкістю Центральної Ради викликало обурення у німецького й австрійського командування, яке зрозуміло, що Україна до липня 1918 р. не виконає своїх зобов'язань щодо поставки хліба.

29 квітня 1918 р. на засіданні Центральної Ради було ухвалено проект Конституції Української Народної Республіки й обрано М. Грушевського Президентом УНР. Це було останнє засідання Центральної Ради.

У цей самий день 29 квітня на з'їзді, скликаному в Києві Союзом землевласників, зібрався Хліборобський конгрес, де були присутні 6432 уповноважені представники від 8 українських губерній. У промовах вони висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, вимагали поновлення приватної власності та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно обрали гетьманом Павла Скоропадського. Того ж дня в соборі Св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана.

Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту захопили всі державні установи без боротьби. Тільки при обороні будівлі Центральної Ради було вбито трьох гетьманських старшин.

Центральна Рада була розпущена. Держава стала називатись Українська Республіка. Німецька влада санкціонувала переворот.

Нове управління в державі ґрунтувалось на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. Були скасовані нововведення Центральної Ради — націоналізація великих маєтків та культурна автономія. Гетьман виділив окрему категорію громадян — козаків, основу яких становили заможні селяни. Гетьман мав право видавати закони, призначати кабінет, управляти зовнішньою політикою і був верховним суддею, хоч фактична влада на більшій частині України належала німцям.

За період управління П. Скоропадського було:

відновлено дійовий адміністративний аппарат;

укладено зовнішні договори з 12 державами, у тому числі з радянською Росією (підписаний 12 червня 1918 p.);

досягнуті вагомі успіхи в освітньому напрямі — в більшості шкіл введено українську мову, засновано 150 українських гімназій, 24 листопада 1918 р. було створено Українську академію наук;

багатьом поміщикам повернуто їхні землі.

У цей час міжнародна ситуація почала змінюватись не на користь України. 29 вересня 1918 р. капітулювала Болгарія, а за нею Туреччина. 17 жовтня Австро-Угорська імперія розпалась і перетворилась на "Союз держав". У Німеччині швидко відбувалась демократизація.

Стан України був безвихідний: без регулярної армії, під загрозою війни з більшовиками та ультиматуму Антанти, охоплена повстаннями в різних місцях, до того ж із кабінетом, який складався переважно з германофілів. У цих умовах гетьман наважився на рішучий крок: 14 листопада кабінет було розпущено, і в той же день гетьман оголосив грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. Того самого дня українська опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію на чолі з двома давніми суперниками — В. Винниченком та С. Петлюрою — й відкрито проголосила виступ проти гетьмана. Повстання, підняте Директорією, швидко ширилося. 21 листопада 1918 р. повсталі оточили Київ. Після тривалих переговорів зі П. Скоропадським про вихід німецької залоги 14 грудня німці залишили Київ, забравши з собою П. Скоропадського. Того ж дня війська Директорії ввійшли до Києва й проголосили відновлення Української Народної Республіки.

Директорія проіснувала фактично до 1920 р. Цей період в історії України характеризувався хаосом, багатовладдям, громадянською війною, спробами українських урядів знайти гідне місце для держави України. Досить відзначити, що за цей період на території України діяло шість армій — українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Лише в Києві у 1919 р. влада 5 разів переходила від однієї армії до іншої.

26 грудня 1918 р. Директорія призначила уряд Української Народної Республіки на чолі з соціал-демократом В. Чехівським. 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки, згідно з яким Західно-Українська Народна Республіка приєднувалась до УНР на правах повної автономії. 13 лютого 1919 р. Директорія призначила новий уряд на чолі з безпартійним С. Остапенком. За уряду С. Остапенка не було ні влади, ні контролю. 9 квітня у Рівному члени Директори С. Петлюра та А. Макаренко санкціонували створення нового уряду на чолі з Б. Мартосом. Через неузгодженість дій українських національних сил уряд Б. Мартоса 27 серпня 1919 р. пішов у відставку і новий уряд очолив І. Мазепа.

14 лютого 1920 р. уряд УНР ухвалив "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР", заклавши цим самим підвалини парламентської діяльності. 28 квітня 1920 р. у Варшаві між Польщею і УНР був підписаний договір, згідно з яким УНР визнавалась як суверенна держава. Але знову неузгодженість між лідерами УНР не дали змоги утвердитись Україні як самостійній державі, і 14 листопада уряд УНР на чолі з А. Лівицьким залишив Кам'янець-Подільський, переїхавши до галицького міста Тарнова, який перебував під владою Польщі. Польща, згідно з мирним договором з Росією, 18 березня 1921 р.

заборонила на своїй території перебування останнього українського уряду. Так закінчилась чергова спроба України здобути незалежність.

У період з кінця 1917 до 1919 р. продовжувала утверджуватись також і радянська влада. 12 грудня 1917 р. у Харкові Україну було проголошено Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. 17 грудня 1917 р. ЦВК рад України створила радянський уряд України — Народний секретаріат.

Після повалення Центральної Ради ЦВК переїздить до Києва, де він перебував три тижні. З 27 лютого до 9 березня 1918 р. ЦВК базувався у Полтаві, а потім у Катеринославі. 17—19 березня 1918 р. у Катеринославі відбувся другий Всеукраїнський з'їзд Рад, а 21 березня ЦВК переїхав до Таганрога. За цей період діяльності ЦВК значного впливу на економічне і соціальне життя України не мав.

20 листопада Москва санкціонувала створення нового українського радянського уряду. Спочатку його очолював Г. П'ятаков, а потім його змінив русифікований болгарський румун Християн Раковський. 6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який незадовго перед цим переїхав з РСФРР до Харкова, Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). 25 січня цей уряд декларував необхідность об'єднання з РСФРР на засадах федерації. На той час на цій території України вже втілювалась у життя політика воєнного комунізму.

Вільне обрання рад надовго затягнулось, зате створювались надзвичайні органи влади—ревкоми і комбіди, які формувались під контролем більшовицької парти. 12 квітня 1919 р. радянський уряд України видав декрет про застосування продрозкладки. Заготовляли зерно в липні 1919 р. 46 загонів чисельністю 1500 бійців, що викликало незадоволення селянства. У перших двох декадах 1919 р. органи НКВС зареєстрували 207 антикомуністичних виступів на території УСРР.

На початку 1920 p., коли радянську владу було відновлено, 5 лютого 1920 р. надзвичайний вищий законодавчий і виконавчий орган радянської влади на Україні — Всеукрревком прийняв новий земельний закон, що проголошував зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун та артілей. 28 грудня 1920 р. між Російською федерацією та УСРР був підписаний договір про воєнний і господарський союз, а 30 грудня 1922 р.

Україна, разом з Білорусією, Росією, закавказькими державами, увійшла до складу створеного Радянського Союзу.

Розглянемо події, які у цей період відбувались на західноукраїнських землях.

У жовтні 1918 р. Австро-Угорська держава почала розпадатись. 18 жовтня 1918 р. провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську народну раду, що мала діяти як представницький орган.

1 листопада населення Львова побачило український прапор. 9 листопада 1918 р. був призначений Генеральний секретаріат, а через чотири дні — проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР).

ЗУ HP проіснувала 8 місяців, на її території налічувалося чотири мільйони населення, три з яких були українцями. 16 липня 1919 р. Галицька армія і тисячі цивільних західних українців переправились через Збруч, поступившись владі Польщі. 6 листопада 1919 р. галицький генерал Мирон Тирнавський перейшов під командування білих за умови, що вони не будуть боротись проти інших українців і що їм дадуть можливість поновити сили.

Тим часом Є. Петрушевич із прибічниками сформував у Відні уряд у вигнанні. 12 січня 1919 р. чеські війська зайняли Ужгород. 8 травня 1919 р. було ухвалено рішення про передання Закарпатської України Чехословаччині, а 10 вересня 1919 р. в Сен-Жермені був підписаний відповідний договір. Відповідно до Севрського мирного договору 10 серпня 1920 р. Буковина відійшла до Румунії.