Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - База оподаткування

Сільське господарство. У Східній Галичині й Закарпатті вирощували здебільшого овес і ячмінь. У 40-х роках XIX ст. у Галичині овес становив 40 % від усього збору зернових. На Закарпатті він займав 46 % посівних площ, а в гірських районах — до 90 %. У господарствах Північної Буковини на кукурудзу припадало 28—71 % посівних площ. У 1837 р. річний збір зернових на західноукраїнських землях становив 1780 тис. т.

Поступово впроваджувалося вирощування картоплі. У 1815—1840 pp. збір її зріс майже у 18 разів, посіви займали 16 % від загальної площі. Із середини XIX ст. почало розвиватися скотарство, і більшість поміщицьких господарств перебудувались на цей напрямок сільського господарства.

З 1794 до 1845 р. у Мукачево-Чинадіївській домінії поголів'я овець збільшилось у 94 рази, великої рогатої худоби до 25 разів. Худобу продавали як на ярмарках, так і відправляли за кордон. Тільки в Москву і Петербург продавали до 260 тис. голів. У Галичині й Буковині поголів'я овець досягло майже

1,4 млн, що у 20—30-х роках XIX ст. давало прибутку 80 тис. золотих ринських.

У 40-х роках XIX ст. у Галичині виробляли: зерна 13 %, льону 23, тютюну 16, коноплі 25, картоплі 38 % від загального обсягу виробництва цих культур усієї Австрійської імперії. Наприкінці XIX ст. процес розшарування селян призвів до того, що землі концентрувались у заможних родин. Це підтверджують дані табл. 6.3.1.

Таблиця 6.3.1. Розмір селянських господарств у західноукраїнських землях у 1902 р.

У Галичині 1 га землі в 1901 р. коштував 790 крон, а в 1906 р. — 1264 крони. Валовий збір і середня врожайність наприкінці XIX ст. зросли. У 1898 р. валовий збір зернових культур у Галичині та Буковині становив 13,4 млн ц, а в 1913 р. — 23,8 млн ц.

Отже, сільське господарство досягло певних успіхів, але поступалось за темпами розвитку у інших частинах імперії, не могло задовольнити потребу населення в продовольстві, і щорічно Галичина ввозила 2 млн ц борошна з Угорщини. Це змушувало селян емігрувати на американський континент.

Розглянемо структуру платників податків. Характерною рисою поміщицького землеволодіння була наявність значних латифундій. У Східній Галичині на одну домінію припадало в середньому 755 моргів1 (286 десятин), а в Північній Буковині — 2977 моргів землі (1183,4 десятин). Значного поширення набувало орендування маєтків: у Стрийському окрузі Галичини із 152 поміщиків 60 орендували маєтки.

На західноукраїнських землях поміщицькі селяни становили 70 % населення. Напередодні селянських реформ у Східній Галичині частка селянських наділів від загальній площі поміщицьких земель становила 48,9 %, у Північній Буковині — 41,9%.

Поміщики різними способами намагались збільшити свої наділи — урізували наділи селян, заміняли гірші землі на кращі, забирали землі після втеч селян тощо. За період з 1787 по 1834 р. у Галичині було захоплено 1 млн моргів рустикальних земель.

Згідно з переписом 1844—1859 pp. структура селянських господарств у Східній Галичині мала такий вигляд:

повні селяни, що володіли понад 20 моргами землі — 8,3 %;

півселяни, що володіли 10—20 моргами землі — 23,4 %;

чвертьселяни (піші), що володіли 2—10 моргами землі — 41,6%;

загородники, що володіли менше, ніж 2 моргами землі — 27,2%.

У Північній Буковині структура селянських господарств була такою:

заможні господарства, що володіли повним наділом (15— 20 га) —4,9%;

середняки-міклаші — 16,1 %;

малоземельні-кодаші — 61,2 %;

безземельні, халупники і комірники — 17,1 %.

Промисловість. У Галичині промисловість розвивалась слабо, тому що Австрія намагалася тримати Галичину як сільськогосподарську територію — постачальницю дешевих зернових. Дрібні промислові заклади — фабрики сукна, паперу, гути, ливарні, соляні підприємства — не витримували конкуренції з австрійськими.

У першій половині XIX ст. на захоплених західноукраїнських землях розвивались традиційні галузі промисловості — текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, лісова, тютюнова. У кожному селі були фільварки, де виробляли полотно. На тютюнових мануфактурах у Винниках та Монастирській було зайнято 1320 робітників. Розвинене було ґуральництво — в 1812 р. на 4000 ґуралень було вироблено 19,2 млн австрійських відер горілки1. У маєтках Ягільницького Ключа на Тернопільщині виготовляли пиво. У 1823 р. у Пужниках, недалеко від Станіслава, було збудовано першу цукроварню, і до середини XIX ст. діяло вже 16 цукроварень. 1913 р. почав працювати цукровий завод у Ходорові. На початок XX ст. на західноукраїнських землях працювало п'ять великих державних тютюнових фабрик, але вони не забезпечували потреби населення, і значна частина тютюнових виробів завозилася з інших частин імперії.

У 1807—1811 pp. на території Східної Галичини діяло 12 залізних гут, у 1825 р. — 15, з яких сім належали магнатам, сім — державі й одна — церкві. На них вироблялось близько 16 тис. віденських відер заліза. На цих підприємствах у 20-х роках XIX ст. працювало 1400 найманих робітників. У 1841— 1848 pp. продукція залізничих гут досягла 66,6 тис. віденських відер.

Видобуток солі здійснювався переважно в Закарпатті. На соляних рудниках у першій половині XIX ст. працювало близько 1200 осіб. У Східній Галичині однією з найпродуктивніших була солеварня у с. Стара Сіль.

У 70—80-х роках XIX ст. під впливом збільшення попиту на нафтопродукти набула розвитку нафтова промисловість. У1887 р. почало застосовуватись глибинне буріння, а з початку XX ст. — буріння свердловин понад 1000 м. Якщо в 70-х роках видобуток нафти становив 20—30 тис. т на рік, то вже у 80-х роках — 40 тис., у 1900 р. — 325 тис., у 1909 р. — 2 млн т. Потім видобуток зменшився, але і в 1913 р. він становив 1,1 млн т. Найбільше нафти видобувалось у районах Борислава і Дрогобича. Галицька нафта перероблялась на австрійських та угорських нафтопереробних заводах.

Наприкінці XIX— на початку XX ст. на західноукраїнських землях почали інтенсивно вкладати іноземний капітал, здебільшого у промисловість. У 1892 р. був створений картель з метою нормування цін на нафту. Протягом 1905—1906 pp. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були "Галицько-Карпатське товариство" з капіталом 16 млн крон та компанія "Галичина" з капіталом 6 млн крон.

Спочатку це були капітали австрійських підприємств, а згодом інвестиції робили німецькі, англійські та американські підприємці. У 1911 р. англійцям лише в Бориславі належала 71 свердловина з 363, які давали 1/4 частину від нафтовидобутку цього басейну. У 1912 р. німецькі та англійські фірми об'єдналися в концерн, що контролював 1/3 частину видобутку нафти в Галичини, володів усіма нафтопроводами та чотирма з семи нафтопереробних заводів.

Перед Першою світовою війною інвестиції в нафтову промисловість Прикарпаття оцінювались у 310 млн австрійських крон, з них третина була австрійською, 1/5 — англійською, 12— 15 % мали німці, французи й місцеві промисловці, 2 % — американці й бельгійці.

Зростання промисловості вимагало шляхів сполучення, і протягом 1870—1910 pp. залізнична мережа в Галичині збільшилась на 1430 км і становила в 1910 р. 4120 км. Наприкінці XIX ст. залізниці в Закарпатті становили 500 км.

Незважаючи на певні зрушення в промисловості, цей край залишався слабо розвинутим порівняно з іншими регіонами імперії. У промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, у Закарпатській Україні — не більше 5 %. Великих міст було також небагато. Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. промисловість західноукраїнських земель розвивалась меншими темпами, ніж в інших регіонах АвстроУгорської імперії і мала переважно сировинний характер.

Торгівля. На західноукраїнських землях протягом XIX ст. набули подальшого розвитку усі форми торгівлі, зокрема ярмарків налічувалось наприкінці XIX ст. близько 1 тис. Найбільші ярмарки проводилися у Львові, Бродах, Тернополі, Станіславі, Чернівцях. На ярмарки Ужгорода, Берегова, Мукачевого в 1897—1900 pp. приганяли, в середньому, по 123 тис. голів великої рогатої худоби, коней, овець за рік, у 1901— 1905 pp. — 130 тис., у 1906—1910 pp. — 120 тис.

У 30—40-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях було більше 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. — понад 9 тис. У великих містах, наприклад Львові, базари відбувались щоденно, в менших — Снятині, Золочеві, Роздолі — тричі на тиждень. Під кінець XIX ст. поступово почала впроваджуватись стаціонарна торгівля. Так, якщо у Львові в 1812 р. функціонувало вісім оптових магазинів і 222 крамниці роздрібної торгівлі, то вже в 1850— 1851 pp. у львівській торгівлі було зайнято 2700 осіб, а в допоміжній — майже 8 тис. осіб, а всього в Східній Галичині в 1902 р. уже було 45,5 тис. стаціонарних магазинів.

Торгівлю суворо регламентували цісарські укази і циркуляри, згідно з якими товари до провінцій переміщались вільно, а у зворотному напрямі через "високі митні бар'єри". Унаслідок цього, а також відсталості промисловості Галичини, можливості для ввозу були значно кращими, ніж для вивозу.