Гроші і кредит - Колодізєв О.М. - Національна валютна система

Функціональні структури валютних відносин втілюються в історично-конкретних валютних системах. Валютна система – це договірно-правова форма організації валютних відносин між усіма країнами світу чи їх переважною більшістю.

Валютні системи поділяються на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.

У табл. 6.7 наведено особливості валютних систем.

Таблиця 6.7. Особливості національної, регіональної та світової валютних систем

Національна валютна система

Національна валютна система – органічна частина системи грошових відносин окремих держав, функціонування якої регулюється з урахуванням норм міжнародного права, національним законодавством кожної країни.

На основі такого законодавства визначається міжнародний статус національної валюти – грошової одиниці певної країни, встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, котирування й регулювання валютних курсів тощо. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурі ланки – банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватно-комерційні інституції. Загальна схема структури і призначення національної валютної системи наведена на рис. 6.14^*154.

*154: { Демківський А.В. Гроші та кредит: навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005.– 528 с.}

Рис. 6.14. Схема елементної структури та призначення національної валютної системи

Розглянемо основні складові елементи національної валютної системи за їх призначенням.

Режим формування та використання державних золотовалютних резервів встановлюється для забезпечення стабільності національних грошей і може виявлятися в двох аспектах:

– як форма жорсткої прив'язки вартості національної валюти до певної іноземної валюти чи кошика валют. Такий режим у світовій практиці відомий під назвою валютного бюро, органом якого стає центральний банк;

– у формі використання валютних запасів для підтримання рівноваги на національному валютному ринку з метою стабілізації зовнішньої і внутрішньої вартості грошей за збереження незалежності центрального банку в проведенні національної монетарної політики та виконання ним усіх традиційних функцій. Україна ввела якраз цей режим використання золотовалютних резервів. Оптимальними для безпеки країни пропорціями співвідношення між складовими валютних резервів мають бути валютні резерви у формі: доларів – 4 частини, євро – 2, золото – 1 частина. Найменша частка золота пояснюється його найменшою дохідністю – лише 1,75 % річних. Цих пропорцій в Україні ще не досягнуто. За зовнішніми боргами Україна розраховується такими валютними засобами: доларом – 80 %, євро – 5, іншими валютами – 15 %. Тобто долар залишається головним валютним резервом^*155.

*155: { Демківський А.В. Гроші та кредит: навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.}

Режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно від економічної ситуації в країні. Якщо економіка розбалансована, національні гроші не стабільні, то в країні вводяться певні заборони, обмеження, лімітування тощо на операції з іноземною валютою. Так, в Україні в період загострення економічної і фінансової криз було введено обмеження на відкриття юридичними особами рахунків в іноземних банках і заборонено переведення на них інвалюти; експортерам заборонялося вільно розпоряджатися своєю валютною виручкою і вони зобов'язані були повністю чи частково продавати її на валютному ринку тощо. У міру поліпшення економічної ситуації подібні обмеження послаблювалися чи зовсім відмінялися. Розвинуті країни в останні десятиліття взагалі скасували валютні обмеження^*156.

*156: { Там само.}

Регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку дорогоцінних металів. Нормативними актами визначається в Україні порядок функціонування біржового та міжбанківського валютного ринків; центральний банк здійснює ліцензування діяльності комерційних банків з валютних операцій, видає дозволи юридичним особам – резидентам на відкриття рахунків в іноземних банках, контролює надходження виручки експортерів у країну. Регламентується режим поточних і строкових вкладів в іноземній валюті. До 1998 р. в Україні не дозволялось здійснювати на ринку операції з дорогоцінними металами. У міру оздоровлення економічної ситуації в Україні режим валютного ринку стає все більш ліберальним1.

Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин. Нормативними актами України чітко регламентується: порядок відкриття в банках держави кореспондентських рахунків іноземних банків і навпаки; порядок здійснення платежів за окремими видами комерційних операцій та форм розрахунків; порядок переказування іноземної валюти за кордон фізичними особами тощо2.

Визначення національних органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніх прав та обов'язків у цій сфері. Такі органи України подані на рис. 6.15.

Рис. 6.15. Національні органи, які проводять валютну політику

Національний банк України є головним органом валютного контролю, який здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених Декретом "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" до компетенції інших державних органів; забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки; Державна податкова інспекція України – фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України; Міністерство транспорту та зв'язку України – контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України; Державний митний комітет України – контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Повноваження НБУ у сфері валютного регулювання є такими:

1) розроблення спільно з КМУ платіжного балансу України;

2) розроблення разом з урядом основних напрямів валютної політики;

3) встановлення курсу національної валюти;

4) визначення структури валютного ринку України, умов торгівлі на ньому іноземною валютою;

5) визначення порядку переводів, ввезення та вивезення іноземної валюти в Україну та за її межі;

6) встановлення порядку відкриття резидентами рахунків в іноземних банках;

7) нагромадження та використання валютних резервів з метою забезпечення сталості національної грошової одиниці;

8) визначення форм статистичної звітності відносно проведення валютних операцій;

9) участь у визначенні ліміту зовнішнього боргу;

10) застосування штрафних санкцій до суб'єктів господарювання, які не дотримуються валютного законодавства та ін.

Важливим призначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державної валютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення встановлених державою цілей.

Крім загальномонетарних цілей, валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері і теж чинять істотний вплив на розвиток реального сектору економіки (рис. 6.16).

Рис. 6.16. Цілі валютної політики

Досягнення цілей валютної політики забезпечується шляхом законодавчого регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контролю за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно взаємопов'язані. Основні форми валютної політики наведені на рис. 6.17.

Рис. 6.17. Форми валютної політики

Облікова політика – це традиційний метод регулювання валютного курсу, проте в сучасних умовах її ефективність значно зменшилася внаслідок інтенсивних процесів інтернаціоналізації господарського життя і негативного впливу дорогих кредитів на розвиток національних економік^*157.

*157: { Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 р. № 214.}

Політика кредитної рестрикції ("дорогих грошей") використовується, як правило, в умовах бурхливого промислового буму та зростання господарської активності, її мета – перешкодити процесу активного використання кредиту суб'єктами господарювання та загальмувати промисловий бум, який часто призводить до "перегріву економіки" і перевиробництва товарів.

Політика кредитної експансії ("дешевих грошей"), навпаки, спрямована на стимулювання кредитних операцій у розрахунку на те, що більш сприятливі умови кредитування спонукатимуть до господарської активності, зростання виробництва і залучення іноземного капіталу.

Ліберальна політика кредитної експансії спричиняє зниження валютного курсу, а політика кредитної рестрикції, навпаки, породжує тенденцію до підвищення валютного курсу.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу через купівлю та продаж іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто набуває форми валютної інтервенції – прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках за одночасного введення обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках, як правило, значні суми іноземної валюти, що приводить до зростання курсу національної валюти стосовно іноземної, а скуповування іноземної валюти, навпаки, – до падіння курсу національної.

Девізна валютна політика має тимчасовий і обмежений вплив на рівень валютного курсу, якщо немає докорінних порушень платіжного балансу. За наявності таких порушень активне використання девізної політики може призвести до швидкого виснаження валютних резервів країни, не запобігши при цьому процесу знецінення національної валюти.

Відокремлюють два рівні валютного регулювання: наднаціональний (міжнародний) і національний.

Перший рівень забезпечує МВФ. Саме він здійснює валютне регулювання, керуючись погодженими світовою спільнотою принципами регулювання міжнародних валютних відносин.

Є такі органи валютного регулювання, які діють на міжнародному рівні (рис. 6.18).

Рис. 6.18. Міжнародні органи валютного регулювання

Другий рівень – це національний рівень валютного регулювання, який забезпечує регулювання валютних відносин у межах конкретної держави і впливає на повсякденне регулювання валютного ринку.

В Україні основні засади організації валютного регулювання подано в Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність", який заклав перші правові основи організації управління валютною сферою. Механізм валютного регулювання в Україні включає сукупність методів, що використовує Національний банк, Міністерство фінансів, органи валютного контролю.

Методи валютного регулювання, які найбільш поширені у західних країнах, наведено на рис. 6.19.

Рис. 6.19. Методи валютного регулювання

Традиційними методами валютного регулювання є девальвація і ревальвація, які хоч і меншою мірою, ніж це було за часів дії золотомонетного стандарту, але застосовуються і в практиці сучасних грошово-валютних відносин. Сутність дії цих двох протилежних явищ полягає у відповідному зниженні або підвищенні валютного курсу.

До скасування офіційного вмісту золота у валютах девальвація означала зменшення в законодавчому порядку металічного вмісту національної грошової одиниці або зниження офіційного курсу валюти певної країни стосовно золота чи срібла, а після скасування – зниження курсу національної валюти щодо іноземних валют.

Нині девальвація часто офіційно закріплює вже здійснене в умовах інфляції фактичне знецінення національної валюти або є вихідним пунктом майбутньої інфляції. Нерідко девальвація не забезпечує стабілізації валюти, а є лише проміжним етапом інфляційних процесів. У періоди глибоких економічних потрясінь здійснюються масові девальвації валют, що спостерігалися в 1949 p., наприкінці 60-х – на початку 70-х років. Тому в економічній літературі можна зустріти визначення девальвації як відносно тривалого зниження курсу валюти. З початку 80-х років тільки в межах ЄС девальвації проводилися більше десяти разів, а стосовно деяких валют – неодноразово (наприклад, італійської ліри).

Ревальвація – офіційне підвищення вартості валюти, що виражається у зростанні її золотого вмісту (система золотомонетного стандарту) або в підвищенні її курсу стосовно інших валют. За механізмом впливу на економічні процеси ревальвація протилежна девальвації.

На відміну від девальвації ревальвація порівняно рідкісне явище у валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює ревальвацію своєї валюти, ставить сама себе в менш вигідне становище у сфері зовнішньої торгівлі, припливу іноземного капіталу і розвитку міжнародного туризму порівняно з іншими країнами. Адже підвищуючи курс власної валюти щодо валют інших країн, держава, яка здійснює ревальвацію, викликає підвищення цін експортованих товарів у іноземній валюті, чим знижує конкурентоспроможність країни на світовому ринку, стримує експорт її товарів. Паралельно відбувається процес зниження цін, виражених у національній валюті, на товари, що імпортуються до країни. Отже, ревальвація призводить до зростання попиту на імпортні товари та послуги, реально збільшує обсяги імпортованої продукції та робить невигідним вкладення капіталу в певну країну для іноземних інвесторів, оскільки вони під час обміну валют одержують меншу суму в місцевій валюті. Для країни, яка девальвувала свою валюту, стає вигідним експорт капіталу, адже виникає можливість купівлі більш дешевої іноземної валюти.

Традиційно ревальвація використовується для боротьби з інфляційними процесами, оскільки, гальмуючи зростання грошової маси в обігу, дещо затримує зростання внутрішніх цін, а також здійснюється з метою стримування зростання активності сальдо торговельного балансу. Оскільки вона сама по собі ставить країну, що вдається до ревальвації, в менш вигідне становище на світовому ринку, то часто здійснюється під натиском інших держав, які мають найактивніші зовнішньоекономічні зв'язки з цією країною.

У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифікувався, особливо після введення системи плаваючих валютних курсів, за якою ревальвація може здійснюватися у формі підвищення валютного паритету не щодо всіх валют, а лише стосовно валют тих країн, з якими ця валюта має спільний режим плавання. Ревальвація може бути й у формі відмови центрального банку країни від проведення валютної інтервенції для підтримання або підвищення курсу національної валюти стосовно інших валют.

Курсова політика полягає у цілеспрямованому проведенні комплексу заходів з метою корекції курсу національної валюти. Якщо така корекція спрямована на зниження обмінного курсу, то курсова політика називається політикою девальвації.

Облікова (дисконтна) політика центрального банку полягає у цілеспрямованому підвищенні чи зниженні облікової ставки та відповідній зміні ставки депозитного та позичкового процентів. Якщо процентні ставки збільшуються, то зменшується маса національних грошей в обігу, знижується відплив вільних капіталів за кордон, зростає приплив іноземної валюти (вільних капіталів) з-за кордону. Все це сприяє зростанню курсу національної валюти, зміцненню її позицій на валютному ринку. За зниження облікової ставки весь процес впливу на валютний ринок відбувається у зворотному напрямі.

Класифікація можливих валютних обмежень наведена на рис. 6.20.

Рис. 6.20. Класифікація валютних обмежень

Лібералізація валютного регулювання – це поступове зняття валютних обмежень на поточні та фінансові операції платіжного балансу, а також зменшення втручання центрального банку та органів влади у функціонування валютного ринку. В процесі лібералізації інструменти прямого валютного регулювання поступово замінюються непрямими важелями, які діють опосередковано – через вплив на поведінку суб'єктів валютно-фінансових відносин. За своєю суттю лібералізація валютного регулювання є принципом проведення валютної політики на певному етапі розвитку країни.

В економічній літературі за сферою охоплення виокремлюють внутрішню і зовнішню лібералізацію. У процесі внутрішньої лібералізації знімаються бар'єри, що заважають міжгалузевому переливанню капіталів, створюються ефективні механізми акумулювання заощаджень та їх перетворень на інвестиції, вдосконалюються інструменти валютного та грошово-кредитного регулювання, стимулюється розвиток фінансових ринків.

За зовнішньої лібералізації знімаються обмеження на проведення валютних операцій з капіталом, що полегшує доступ суб'єктів господарювання до ресурсів світових фінансових ринків, створює сприятливі умови для здійснення іноземних інвестицій і діяльності транснаціональних корпорацій.

Перевагами лібералізації є:

а) розширення можливостей національних установ та організацій у здійсненні зовнішніх запозичень;

б) активізація припливу прямих іноземних інвестицій;

в) прихід на фінансові ринки іноземного банківського капіталу, що збільшує пропозицію кредитних ресурсів і сприяє зниженню їх вартості;

г) стимулювання розвитку фінансових ринків і сектору небанківських фінансових посередників;

д) удосконалення інфраструктури валютного ринку, розвиток і поширення валютних деривативів та інструментів страхування від валютних ризиків;

е) посилення ринкових засад процесу курсоутворення;

є) зменшення трансакційних витрат учасників зовнішньоекономічної діяльності завдяки усуненню потреби пошуку шляхів обходу валютних обмежень.

В Україні протягом останніх років валютне регулювання було спрямоване на запобігання відпливу капіталів та на залучення в країну іноземних інвестицій. За даними Держкомстату, обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в Україну в 2005 р. сягнув 9039 млн дол. США, що становить лише 190,6 дол. на одного мешканця крани (для порівняння: у країнах Східної Європи обсяги на одного мешканця коливаються від 3603 дол. у Чехії до 1191 дол. у Польщі). Хоча майже 10 570 українських підприємств мають у своїх активах іноземні інвестиції, частка ПИ у фінансуванні нагромадження їх капіталу є незначною і становить приблизно 5 %. Такі невеликі обсяги інвестицій свідчать про низьку привабливість інвестиційного клімату в Україні.