Гроші і кредит - Колодізєв О.М. - 9.1. Класична кількісна теорія грошей, її основні постулати

Тема 9. Теорія грошей.

Тема 10. Сутність і функції кредиту.

Тема 11. Форми, види і роль кредиту.

Тема 12. Теоретичні засади процента.

Тема 9. ТЕОРІЯ ГРОШЕЙ

Будь-яка доктрина проходить три етапи: спочатку її атакують, оголошуючи абсурдною, потім допускають, що вона, очевидно, справедлива, але незначна, нарешті, визнають її істинну важливість, і тоді її противники оспорюють честь її відкриття.

У. Джеймс

9.1. Класична кількісна теорія грошей, її основні постулати

Є багато шкіл і теорій, пов'язаних із розвитком грошових відносин. Умовно їх можна об'єднати навколо двох провідних напрямів (рис. 9.1)^*193.

*193: { Демківський А.В. Гроші та кредит: навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005. –528 с.}

Зародки металістичної теорії з'явилися ще в античні часи, коли другий великий поділ праці (виокремлення ремесла із землеробства) зумовив виникнення у ролі загального еквівалента металів: заліза та олова, свинцю та міді, срібла та золота.

Представники металістичної теорії грошей ототожнюють грошовий обіг з товарним обміном і стверджують, що золото і срібло вже за своєю природою є грошима. Вони не враховують суспільної природи грошей (ототожнюючи їх із золотом і сріблом) і вважають гроші простим засобом обміну, а резервній функції металевих грошей надають фундаментального значення.

Першими представниками цієї теорії були Нікол Орем (Оресм) (1571– 1641), Вільям Стеффорд (1554–1612), Томас Мен (Манн) (1571–1641), Антуан де Монкретьєн (1575–1621), Антоніо Серра (XVI–ХУП ст.)^*194.

*194: { Гроші та кредит: підручник / М.І. Савлук, A.M. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; за заг. ред. М.І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2001. – 604 с.}

Подальшого розвитку металістична теорія набула в епоху первісного нагромадження капіталу, коли вона відіграла певну прогресивну роль у боротьбі проти псування монет. У найбільш завершеному вигляді ця теорія була сформульована меркантиліста ми у які пов'язували її із вченням про гроші як про багатство нації. Ранні меркантилісти ототожнювали багатство із золотом та сріблом і зводили функції грошей до засобу нагромадження. Представники пізнього меркантилізму під багатством розуміли надлишок продуктів, який має перетворитися на зовнішньому ринку на гроші. Вони вбачали у грошах засіб не тільки нагромадження, а й обігу та платежу.

Рис. 9.1. Теорії розвитку грошових відносин

Принципів металістичної теорії грошей дотримувалися італійські економісти Джемініано Монтанарі (1633–1687), Фердинандо Галіані (1728–1789), а у XIX ст. німецькі економісти Карл Густав Адольф Кніс (1821–1898) та Вільгельм Jlercic (1837–1917), які хоча не заперечували можливості обігу паперових грошей, але вважали за необхідне здійснювати обов'язковий обмін їх на дорогоцінні метали.

Ототожнюючи багатство з грошима, меркантилісти ігнорували проблему вартості товару і замінювали її міновою вартістю. На їх думку, товар має вартість, оскільки він купується за гроші. Пізні меркантилісти розуміли, що гроші – це товар, але не змогли пояснити, як і чому товар стає грошима, у чому суть вартості самих грошей. Уявлення меркантилістів про роль грошей відображали погляди купців, які займалися зовнішньою торгівлею. Центральним пунктом теорії пізнього меркантилізму була система активного "торгового балансу". При цьому вважалося, що держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів.

Металістичні погляди меркантилістів передбачали:

– визнання золота і срібла грошима за їх природою;

– ототожнення грошей з товарами;

– нерозуміння суті грошей як товару особливого роду, який виконує специфічну суспільну функцію – слугує загальним еквівалентом;

– ігнорування того, що гроші – це історична категорія.

Із завершенням первісного нагромадження капіталу зовнішня торгівля перестала бути основним джерелом збагачення. Дедалі більшою ставала роль капіталістичних мануфактур і капіталістичного землеробства як сфери виробництва додаткової вартості. Ідеологи промислової буржуазії почали протиставляти капітал в обігу "мертвим" скарбам у вигляді золота і срібла. А оскільки розвиток промисловості в капіталістичних країнах вимагав розвитку внутрішнього ринку, критики меркантилізму різко виступали проти металістичної теорії грошей. Вони стверджували, що для внутрішнього обігу зовсім не потрібні повноцінні металеві гроші, які викликають непродуктивні витрати нації.

В епоху золотомонетного стандарту з розвитком банкнотного обігу німецькі економісти К. Кніс, В. Лercic, А. Ленибург та інші вже не заперечували можливість обігу знаків вартості, однак вимагали обов'язкового обміну їх на метал. У цей період металістична теорія набула значного поширення, принципи її були покладені в основу грошових реформ, спрямованих проти інфляції.

У XIX ст. виникла золотодевізна система грошового обігу, яка всупереч традиційним уявленням металістів передбачала не безпосередній розмін кредитних грошей на золото, а розмін їх на валюти (девізи) провідних імперіалістичних держав.

Повернення до металістичної теорії грошей відбулося після Другої світової війни. Французькі економісти А. Тулемон, Ж. Рюефф і М. Добре, а також англійський економіст Р. Харрод запропонували ідею про необхідність введення золотого стандарту в міжнародний обіг, а американський економіст М. Гальпе- рін та француз Ріст висунули вимоги про введення його також у внутрішній обіг.

З крахом Бреттон-Вудської валютної системи на початку 70-х років знову здійснювалися спроби обґрунтувати необхідність відновлення золотого стандарту. Наприклад, екс-президент США Р. Рейган у період передвиборчої кампанії вважав можливим повернення до золотого стандарту. Після обрання президентом у січні 1981 р. він створив спеціальну комісію з цієї проблеми, яка, однак, вирішила, що введення золотого стандарту є недоцільним.

Погляди представників металістичної теорії грошей тривалий час були впливовими в багатьох країнах, у тому числі у Росії на межі XIX–XX ст. Наприклад, мідний монометалізм існував у Римі в ІІІ–ІІ ст. до н. е.; срібний – у Росії в 1843–1852 pp., Нідерландах у 1847–1875 pp., Індії в 1852–1893 pp., а в Китаї аж до 1935 p.; золотий – у Великій Британії та США до 1900 p., Росії та Японії в 1897 p., Німеччині в 1871–1873 pp., Бельгії та Франції в 1873– 1874 pp., у кінці XIX ст. панував золотий монометалізм.

Після Першої світової війни обмін банкнот на золото зовсім припинився. Практично з 30-х років XX ст. усі форми монометалізму було ліквідовано, хоча для регулювання грошового обігу всередині окремих країн центральні банки продовжували фіксувати золотий вміст національної грошової одиниці аж до початку 80-х років.

Далі проблема грошей отримала втілення в номіналістичній теорії, яка передбачає, що гроші не мають товарної природи, а є умовним знаком, вартість якого визначається найменуванням і встановлюється державою.

Номіналістична теорія грошей виникла за рабовласницького ладу. Вона заперечувала внутрішню вартість грошей для виправдання псування монет з метою збільшення доходів казни.

Ця теорія повністю сформувалась у ХУІІ–XVIII ст., коли грошовий обіг був наповнений неповноцінними (білонними) монетами. Першими представниками раннього номіналізму стали англійці Н. Барбон (1640–1698), Дж. Беллерс (1654–1725), Дж. Берклі (1685–1753) і Дж. Стюарт (1712–1780). Вони вважали, що, по-перше, гроші створюються державою; по-друге, їх вартість визначається номіналом; по-третє, сутність грошей зводиться до ідеального масштабу цін. Наприклад, Дж. Стюарт визначав гроші як масштаб цін з рівними поділками. На той момент їх основною помилкою було те, що вартість грошей встановлюється державою, що є запереченням трудової вартості і вартості природи грошей.

Номіналісти повністю відкинули вартісну природу грошей, розглядаючи їх як технічну зброю обміну. Панівне становище номіналізм отримав у політекономії в кінці XIX – на початку XX ст., але на відміну від раннього номіналізму об'єктом його захисту стали не білонні монети, а паперові гроші (казначейські білети).

Давид Рікардо (1772–1823) – представник трудової теорії вартості – визначав вартість грошей затратами праці на виготовлення їх, однак розумів, що протягом окремих проміжків часу вартість грошової одиниці змінюється залежно від зміни кількості грошових одиниць. Саме до цього висновку Д. Рікардо підштовхнуло знецінення у 1797 р. банкнот Банку Англії після скасування обміну їх на золото.

Подальший розвиток номіналізму припадає на кінець XIX і початок XX ст. Відомим його представником того часу був німецький учений Георгій Кнапп (1842–1926), який не визнавав товарної природи грошей. Самі гроші, на його думку, були певним символом, за допомогою яких держава нав'язувала своїм громадянам власну волю. Цінність грошової одиниці, на думку Г. Кнаппа, встановлює держава, а тому інфляція не пов'язана зі змінами грошової маси, індекси цін не відображають зміни купівельної спроможності грошей, а валютний курс є результатом політики держави.

У цей період Г. Кнапп засновував свою теорію не на повноцінних, а на паперових грошах. При цьому грошову масу він враховував лише у вигляді паперових грошей і розмінних монет, а кредитні гроші виключав.

Найбільш яскраво сутність номіналізму визначається у його праці 1905 р. "Державна теорія грошей", основні положення якої зводилися до такого:

– гроші – продукт державного правопорядку, творіння державної влади;

– гроші – хартальний платіжний засіб, тобто знаки, наділені державою платіжною силою;

– основна функція грошей – засіб платежу.

Помилковість теорії грошей Г. Кнаппа полягає в тому, що, по-перше, гроші – категорія не юридична, а економічна; по-друге, металевим грошам притаманна самостійна вартість, а не отримання її від держави, представницька вартість паперових грошей також не визначається державою, а обумовлена об'єктивними економічними законами; по-третє, основною функцією грошей є не засіб платежу, а міра вартості.

Сучасні економісти не поділяють основних поглядів Г. Кнаппа. Зберігши від номіналізму заперечення металевої концепції теорії трудової вартості, вони стали шукати встановлення вартості грошей не в декретах держави, а у сфері ринкових відносин шляхом суб'єктивної оцінки їх "корисності", купівельної спроможності.

Австрійський економіст Ф. Бендіксен ("Про цінність грошей", "Про гроші як загальний знаменник") спробував дати економічне обґрунтування державній теорії грошей, оцінюючи гроші як свідоцтво про надання послуг членам суспільства, що надає право на отримання зворотних послуг. Але його спроба економічно обґрунтувати номіналізм не вдалася, оскільки при оцінці сутності грошей він ігнорував теорію вартості.

У період економічної кризи 1929–1933 pp. номіналізм набув подальшого розвитку як теоретична основа для виправдання відмови від золотого стандарту. Так, Дж.М. Кейнс ("Трактат про гроші", 1930 р.) назвав золоті гроші "пережитком варварства", "п'ятим колесом у возі". Ідеальними він вважав паперові гроші, які більш еластичні, ніж золото, і мають забезпечити постійне процвітання суспільства. Витіснення з обігу золота паперовими грошима він розглядав як емансипацію грошей від золота і перемогу теорії Г. Кнаппа. Дж.М. Кейнс вважав, що всі цивілізовані гроші є хартальними і кнапповський харталізм повністю здійсненний.

Помилковим у теорії Кейнса було твердження, що металічний обіг нееластичний: у дійсності еластичність досягається шляхом випуску банкнот, розмінних на золото. Практична мета номіналізму Дж.М. Кейнса полягала в теоретичному обґрунтуванні скасування золотого стандарту, переходу до паперово-грошового обігу і регулювання економіки за допомогою управління інфляційним процесом.

У сучасних умовах номіналізм – одна з домінуючих теорій грошей. Так, відомий американський економіст П. Самуельсон вважає, що гроші є умовними знаками, та розглядає їх як штучну соціальну умовність.

Таким чином, усім різновидам номіналізму властиві однакові вади: ігнорування товарного походження грошей, відмова від їх найважливіших функцій, ототожнення грошей з масштабом цін, ідеальною лічильною одиницею.