Гроші і кредит - Колодізєв О.М. - 10.1. Загальні передумови та економічні чинники виникнення кредиту

Якби отримати кредит у банку було так просто, як стверджує реклама, ніхто б не грабував банки.

Невідомий автор

10.1. Загальні передумови та економічні чинники виникнення кредиту

За своєю сутністю та механізмом впливу на процес суспільного відтворення кредит є однією з найскладніших економічних категорій і поступається лише категорії грошей.

Кредит – економічна категорія, яка є вираженням відносин між суб'єктами господарювання щодо надання й отримання позики в грошовій чи товарній формі на умовах повернення, строковості й платності. Кредит – рух вартості в інтересах реалізації певних потреб.

Різні визначення суті кредиту можуть відображати окремі риси його структури, складу учасників та стадій руху. Кредит можна визначити так: це взаємини між кредитором і позичальником, зворотний рух вартості, рух платіжних засобів за умови повернення, рух позикової вартості, рух позикового капіталу. Як відомо, термін "кредит" походить від лат. creditum – вірити. Довіра є невід'ємною, проте не вирішальною властивістю, яка розкриває суть кредиту як виду економічних відносин, передумовою формування і руху вільних грошових ресурсів. Основою розвитку кредиту як економічного явища є достатня платоспроможність суб'єктів економічних відносин.

У сучасній економічній літературі є багато визначень кредиту. Декілька з них подано у табл. 10.1.

Таким чином, кредит – це економічні відносини, що виникають між кредитором і позичальником з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів та використання їх на умовах повернення й оплати.

Сучасна епоха з усією гостротою поставила проблему суті і ролі кредиту. Кредит існував не завжди. Він виник на певному етапі розвитку людського суспільства. Коли товарно-грошові відносини почали ставати більш-менш регулярними, взаємовідносини між товаровиробниками іноді набували особливого характеру: продавцеві потрібно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити, оскільки він ще не виготовив свій товар або виготовив, але не продав його з певних причин. За таких умов акт купівлі-продажу товару не міг відбутись. І тут випадково, як і багато інших винаходів людства, був відкритий кредит – за наявності довіри продавця до покупця товар був проданий з відстрочкою платежу, тобто у кредит.

Історична наука стверджує, що кредит був відомий не менш ніж 3000 років тому в Ассирії, Вавилоні, Єгипті. Починаючи з XII ст. діяла комплексна система торгового кредиту в Європі. З одного боку, купці продавали свої товари в кредит, а з іншого – надавали аванси товаровиробникам під майбутню поставку товарів. Активне застосування кредиту було властиве і середньовічній торгівлі на території сучасної України.

Як показало опрацювання вченими Львівської міської книги за 1382– 1389 pp., у Львові (напевне й в інших руських містах) були досить розвинуті кредитні відносини. Гроші позичалися під заставу зі сплатою відсотків. Окрім цього, надання кредиту було пов'язане і з торгівлею, зокрема з так званим складським правом, коли непроданий протягом відведеного купцеві часу товар залишався в кредит (за абсолютного складського права купець не міг їхати зі своїм товаром далі). Таким чином, кредит виник і розвинувся на основі функції грошей як засобу обігу. З його появою гроші, окрім функції міри вартості і засобу обігу, стали виконувати й функцію засобу платежу, однією з ознак якої є розрив у часі між передачею товару і передачею грошей із рук у руки. Отже, кредит полегшував реалізацію товарів. Саме в цьому й полягає найбільш поширена причина необхідності кредиту.

За своєю природою кредитна угода, в основі якої лежить тимчасове запозичення чужої власності, обумовлює необхідність матеріальної відповідальності її учасників за виконання взятих на себе зобов'язань. Тому ці учасники мають бути юридично самостійними особами. Фізичні особи можуть стати суб'єктами кредитних відносин за умови їх дієздатності з правового погляду, що також є однією з передумов виникнення кредитних відносин.

Передбачити потребу в запозичених коштах на підприємствах із сезонним характером виробництва, до яких належать сільськогосподарські, торфодобувні підприємства, підприємства з вирощування і вилову риби, заготівлі лісу, заготівлі та переробки сільськогосподарської сировини тощо, не дуже важко. Адже відомо, коли і яка пора року змінює іншу, які процеси в той чи той період відбуваються у цій галузі економіки. Звичайно, точний обсяг потреби у запозичених коштах наперед визначити складно, але суттєвого значення це не має. Головне, що підприємство знає, в які саме періоди і в яких приблизно обсягах у нього виникає необхідність залучення кредиту. Водночас на інших підприємствах у ці періоди з'являються тимчасово вільні кошти, які можуть бути надані в кредит безпосередньо ними або банками, де ці вільні кошти зберігаються.

Інакше відбувається процес кругообігу оборотного капіталу на підприємствах із несезонним характером виробництва. Це, як правило, підприємства гірничої, металургійної, хімічної, машино- і приладобудівної промисловості, більшість підприємств легкої промисловості та промисловості будівельних матеріалів та ін. їм не властиві ні сезонне зростання потреби в оборотному капіталі, ні періоди сезонного простою. Однак і на цих підприємствах потреба в оборотному капіталі протягом року постійно коливається. Це пов'язано з нерівномірним надходженням і витрачанням товарно-матеріальних цінностей (сировини, основних і допоміжних матеріалів, палива, тари тощо), збільшенням витрат на незавершене виробництво, випуском і реалізацією готової продукції та іншими чинниками^*212.

*212: { Гроші та кредит: підручник / М.І. Савлук, A.M. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; за заг. ред. М.І. Савлука. – K.: КНЕУ, 2001. – 604 с.; Яременко О.Р. Деньги и кредит : конспект лекций / О.Р. Яременко. – X.: Изд. ХГЭУ, 2002. – 64 с.}

Таким чином, аналіз свідчить, що кредит випливає із самої природи процесу виробництва, необхідності забезпечити безперервність та ефективність суспільного відтворення (рис. 10.1). Якщо раніше позиковий капітал становив відособлену частину промислового капіталу, то нині він переплівся з виробничим і торговим капіталом та перетворився на домінуючу форму капіталу, а кредитні відносини почали заміщувати товарно-грошові відносини. У сучасних умовах поряд із товаром кредит став формою суспільного господарства^*213. Кредит, кредитні відносини відіграють важливу роль у вдосконаленні організації виробництва, розвитку відносин розподілу і споживання.

*213: { Румянцева Е.Е. Новая экономическая энциклопедия / Е.Е. Румянцева. – М., 2005. – 635 с.}

Рис. 10.1. Причини необхідності кредиту

Є дві теорії кредиту: натуралістична та капіталотворча. 1. Натуралістична. Спочатку натуралістичну теорію кредиту обґрунтували відомі англійські економісти А. Сміт (1723–1790) і Д. Рікардо (1772– 1823). Цієї теорії дотримувалися представники так званої історичної школи Німеччини й Австрії, французькі економісти Ж. Сей, Ф. Бастія й американський Д. Мак-Куллох.

Основними постулатами економістів натуралістичної теорії були такі:

– об'єктом кредиту є натуральні, тобто негрошові, речовинні блага; кредит – рух натуральних благ, а тому він є лише способом перерозподілу наявних у цьому суспільстві матеріальних цінностей;

– позичковий капітал тотожний дійсному, отже, нагромадження позичкового капіталу є виявом нагромадження дійсного капіталу, а рух першого повністю збігається з рухом продуктивного капіталу;

– оскільки кредит відіграє пасивну роль, то комерційні банки є посередниками.

Таким чином, представники натуралістичної школи давали перекручене трактування сутності кредиту і його ролі в капіталістичній економіці. Помилковість їх поглядів полягала зокрема у тому, що вони не розуміли кругообіг промислового капіталу в трьох формах і сутність позичкового капіталу як відокремленої частини промислового капіталу в грошовій формі, а отже, самостійної ролі позичкового капіталу і його специфіки. У результаті вони трактували кредит як спосіб перерозподілу матеріальних цінностей у натуральній формі, тоді як насправді кредит є рухом позичкового капіталу. Ототожнюючи позичковий і дійсний капітал, натуралісти не розуміли не тільки ролі кредиту і його творця – банків, а і його двоїстого характеру, внаслідок якого кредит може сприяти як розширенню капіталістичного відтворення, так і загостренню його суперечностей.

Зі всіма своїми негативними моментами натуралістична теорія мала низку позитивних аспектів: натуралісти правильно вважали, що кредит не створює реального капіталу, який утвориться у процесі виробництва. Вони показали залежність кредиту від виробництва, не перебільшуючи його ролі (на відміну від представників капіталотворчої теорії), підкреслювали залежність відсотка від коливання і динаміки прибутку.

У міру зростання ролі кредиту і банків у розвитку виробництва, заміни дійсних грошей кредитними засобами обігу, використання кредиту і банків у державному регулюванні економіки послаблялися передумови для подальшого розвитку натуралістичної теорії кредиту. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їх пасивних операцій, ці концепції все частіше вступали у суперечність з реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері, тому вони замінялися іншими теоріями – експансіоністською, відтвореною, фондовою, які формувалися у складі так званої капіталотворчої теорії кредиту.

У подальшому натуралістична теорія набула розвитку у працях інших вчених, зокрема Дж. Мілля, Ж. Сея, А. Маршалла.

2. Капіталотворча. У середині XIX ст. панівне становище зайняла саме ця теорія кредиту. Основні и концепції були сформульовані англійським економістом Дж. Ло (1671–1729), відповідно до поглядів якого, кредит займає становище, незалежне від процесу відтворення, і йому належить вирішальна роль у розвитку економіки. Із цього основного постулату випливали подальші елементи капіталотворчої теорії.

Кредит ототожнювався з грошима і багатством. На думку Дж. Ло, кредит здатний надати рух усім невикористовуваним виробничим можливостям країни, створювати багатство і капітал. Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Дж. Ло належить ідея організації емісійного банку, за допомогою якого можна надати рух всім продуктивним силам суспільства і збагатити країну. Однак ці ідеї на практиці зазнали краху. Так, будучи міністром фінансів Франції у 1719 р., Дж. Ло в 1720 р. перетворив свій приватний банк на Державний королівський банк, що випускав банкноти в порядку обліку векселів і розмінював їх на срібло. Хоча випуск незабезпечених грошей, пов'язаний з придбанням акцій товариства "Компанія Індія", призвів до їх знецінення, банк прогорів, а Дж. Ло втік із країни.

Основний недолік теорії Дж. Ло полягав у тому, що він робив ставку на емісію банкнот із примусовим курсом, що мало спекулятивний характер. Однак Дж. Ло виявився пророком, тому що кредитні відносини набули широкого розвитку в XIX–XX ст.

У міру розвитку кредитної системи капіталізму, акціонерних товариств, впровадження чекового обігу ідеї Ло були розвинуті плеядою англійських і французьких економістів. Так, англійський економіст Г. Маклеод (1821– 1902) став найбільш видатним послідовником капіталотворчої теорії. Його концепція зводилася до того, що гроші і кредит, маючи купівельну силу, є багатством. Кредит дає прибуток, тому є "продуктивним капіталом", а банки – це "фабрики кредиту", оскільки вони створюють кредит, а отже, і капітал. Однак капіталотворча теорія помилково трактувала кредит, вважаючи, що гроші, кредит і капітал – однакові поняття. Але зв'язок грошей і кредиту не тотожний, оскільки гроші поділяються на паперові і кредитні. Крім того, представники теорії помилково думали, що кредит і гроші – багатство, тому що чеки, акції, облігації можна обміняти на гроші, а банки створюють капітал через свої активні операції. Представники цієї теорії не розуміли, що розміри банківського кредиту визначаються умовами капіталістичного відтворення, а не власним бажанням банків установлювати обсяги позичкових операцій.

Послідовниками і теоретиками капіталотворчої концепції на початку XX ст. стали західні економісти Й. Шумпетер (Австрія), А. Ган (Німеччина), Дж.М. Кейнс і Р. Хоутрі (Англія).

А. Ган і Й. Шумпетер вважали банки всемогутніми, оскільки кредит створює депозити, а отже, і капітал. Вони думали, що кредит може бути безмежним, а тому такими самими є створювані ним депозити і капітал. На їх думку, інфляційний кредит (тобто кредит, здатний до безмежного розширення) є рушійною силою відтворення, економічного розвитку і сприяє постійному економічному зростанню, тому їхня теорія одержала назву "експансіоністська теорія кредиту". Прихильників пізньої капіталотворчої теорії поєднувало те, що вони надавали перевагу сфері обігу перед виробництвом. Помилковість поглядів А. Гана і Й. Шумпетера полягала у тому, що вона виправдовувала кредитну експансію та інфляцію, сприяла загостренню суперечностей капіталістичного відтворення.

Криза 1929–1933 pp. знищила капіталотворчу теорію і показала її повну неспроможність. Однак "раціональні зерна" цієї теорії були використані Дж.М. Кейнсом і його послідовниками після цієї кризи і Другої світової війни. У цілому, базуючись на капіталотворчій теорії, Дж.М. Кейнс і його послідовники обґрунтували принципи кредитного регулювання економіки, згідно з якими кредит визначає економічний розвиток. Тому для стимулювання виробництва і споживчого ринку необхідно сприяти розширенню інвестицій шляхом зниження позичкового відсотка, що в підсумку збільшить виробничий та споживчий попит, знизить безробіття.

Дж.М. Кейнс прирівнював позичковий капітал до грошей і визначав рівень відсотка від кількості грошей в обігу. Згідно з його більш пізньою концепцією гроші впливають на відсоток, відсоток – на інвестиції, інвестиції – на виробництво, виробництво – на дохід, а останній – на ціни. Водночас наприкінці життя Дж.М. Кейнс визнавав, що грошова маса впливає на відсоток до певного рівня, а інвестиції не завжди належним чином реагують на відсоток.

Теоретичні концепції Дж.М. Кейнса, прийняті правлячими колами як методи регулювання, сприяли виведенню економіки капіталістичних країн із кризи 1929–1933 pp., формуванню системи державного регулювання, послабили глибину спадів у післявоєнні роки. Однак вони не змогли вирішити соціально-економічних суперечностей.

Послідовницею Дж.М. Кейнса в післявоєнні роки стала неокейнсіанська школа грошово-кредитного регулювання, представлена в основному американськими економістами – П. Самуельсоном, Л. Лернером, С. Харрісом, Е. Хансеном, Дж. Гелбрейтом. В основі їх поглядів лежить ідея Дж.М. Кейнса про активне втручання держави у господарські процеси, у тому числі за допомогою кредиту. При цьому головна ставка в регулюванні економіки робиться, з одного боку, на бюджетне фінансування, тобто зростання державних витрат, а з іншого – на здатність центрального банку визначати грошово-кредитну політику шляхом зміни дисконтної ставки.

Поряд із цією групою економістів у США з'являється інша (Р. Голдсміт, С. Коваль, X. Дугел, Д. Крімер), яка ретельно досліджує ринок позичкових капіталів, його взаємодію з економікою шляхом акумуляції та мобілізації капіталів, структури кредитної системи та її окремих ланок. Ці економісти простежують певну залежність розвитку економіки від нагромадження грошового капіталу, динаміки ринку капіталу і кредиту та показують, що корпорації, держава, населення не можуть розвиватися на базі власних фінансових ресурсів і вимагають постійних вливань коштів ринку капіталу. Внесок цих вчених полягає у тому, що вони створили чітку структуру та параметри функціонування ринку капіталів і кредитної системи.

У цілому їх концепція базується на кейнсіанській та неокейнсіанській ідеях про кредит.

Капіталотворча теорія набуває подальшого розвитку в теорії монетаризму, представником якої є в США М. Фрідмен, Р. Руза, А. Берні, у Франції – Ж. Рюефф, у ФРН – О. Файт.

Наведені вище положення узагальнені в табл. 10.2.

Таблиця 10.2. Теорії кредиту

Разом з тим накопичений досвід теоретичного аналізу кредиту і практичного його використання в політиці макроекономічного регулювання свідчить про те, що в тривалій суперечці представників натуралістичної та капіталотворчої теорій жодна зі сторін не перемогла. Істина, як завжди, знаходиться посередині. Банки виявилися і посередниками, і "фабриками" грошового капіталу, їх активні операції хоча і є первинними щодо пасивних, але держави чітко обмежують обсяги цих операцій. Позичковий капітал хоча і здійснює самостійний рух, проте не може зовсім відірватися від реального капіталу, а самостійність його має відносний характер. Тому сучасна наукова думка з теорії кредиту розвивається теж шляхом синтезу окремих ідей натуралістичної та капіталотворчої теорій.