Гроші і кредит - Колодізєв О.М. - 15.1. Центральні банки, їх походження, призначення, функції та операції

Банк – це місце, в якому вам нададуть в позичку гроші, якщо ви зможете довести, що вони вам не потрібні.

Б. Хоуп

15.1. Центральні банки, їх походження, призначення, функції та операції

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників.

Історична наука не має достатніх відомостей про те, коли саме виникли банки, які операції вони виконували і що впливало на їх розвиток. На сьогодні накопичено більше відомостей про перші гроші давніх народів. Учені-історики зібрали чимало інформації про грошовий обіг у давні часи, проте роль кредитних установ у цьому процесі не відобразилася. Більше того, в економічній літературі міркування щодо процесу виникнення банків настільки суперечливі, що залишаються незрозумілими їх справжня сутність і початкове функціонування.

На думку багатьох авторів, банк як особлива інституція товарного господарства виник не у зв'язку з розвитком товарно-господарських відносин (на ранніх стадіях товарного господарства), а тільки тоді, коли постала потреба в мережі спеціальних установ, які регулювали б заплутаний грошовий обіг і проводили у більших масштабах кредитні операції*239.

*239: { Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні : затв. пост. Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р. № 368; Банківські операції : підручник / A.M. Мороз, М.І. Савлук, М.Ф. Пуховкіна та ін. ; за ред. д-ра. екон. наук, проф. A.M. Мороза. – 2-ге вид., виправл. і доповн. – К.: КНЕУ, 2002. – 476 с.; Гроші та кредит: підручник / М.І. Савлук, A.M. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; за заг. ред. М.І. Савлука. – К. : КНЕУ, 2001. – 604 с.}

Інші автори наводять докази більш раннього періоду виникнення банків. На їхню думку, вони вперше з'явилися ще за античного і феодального господарств, коли виникла потреба у посередниках за здійснення платежів.

Слова, що були схожі за звучанням зі словом "bank" та позначали різні поняття зі сфери грошового обліку, увійшли до більшості європейських мов практично одночасно – в епоху швидкого розвитку торгівлі у середньовічній Європі, яка тоді ще не знала сучасного поділу на національні держави.

Словом bancheri в Генуї у XII ст. називали міняйла, a banco – стіл, на якому він розкладав свої монети. Старофранцузьке слово banque та італійське Ьапса декілька сотень років тому означали одне і те саме – лавка міняйла. Слова banquier та bankier у французькій та німецькій мовах позначають власника капіталу, що має можливість одноосібно визначити стратегію і тактику використання фінансових ресурсів.

Виникнення банківської справи історично пов'язане з потребою ринку у посередницькій діяльності з розміну й обміну цінностей, що виконували функцію грошей в обмінних і торговельних операціях. Потреба у розвитку банківських послуг посилювалась одночасно з розвитком і розширенням торгівлі. Поява грошей як універсального товару перетворила примітивний механізм бартерного обміну на обіг товару шляхом операції купівлі-продажу. Між виробником товару та його споживачем почали з'являтися різні посередники. На окремих етапах розвитку та розширення ринку (в широкому значенні цього слова) посередниками були, з одного боку, перекупники, купці або система торговельних послуг, а з іншого – міняйли, банкіри та фінансово-кредитна система.

Початок банківської діяльності належить до часів Давнього Вавилону, коли храми приймали внески на заощадження і видавали позики під відсотки, беручи в клієнтів письмові зобов'язання, або під заставу. Аналогічні операції, а також грошові розрахунки здійснювалися у Давній Греції жерцями, храмами і міняйлами-транзитами, а в Давньому Римі – менсаріями. З падінням Римської імперії занепали і початки банківського ремесла.

Розвиток виробництва і торгівлі в середньовіччі сприяв відродженню банківської справи. У 1171 р. був заснований банк Венеції, а в XIV – XV ст. банкіри стали могутньою соціальною силою. У багатьох країнах Європи банки виникли завдяки розвиткові торгівлі, вони створювалися купцями для збереження грошей і здійснення розрахунків. Надалі банківська справа набуває інтенсивного розвитку і вдосконалення. Повноцінні гроші в банківських операціях поступово витісняються борговими розписками, записами на рахунках. Із розписок, іменних векселів виростає банкнота, розширюється застосування чеків, практика безготівкових розрахунків, що приводить до розвитку "жиробанків". Кредитування значною мірою залишається в руках приватних банкірів – лихварів.

Таким чином, згідно з різними уявленнями період появи банківських установ можна розтягти майже на дві тисячі років. Отже, сутність питання про перші банки не стільки у становленні чіткої історичної дати їх виникнення, скільки у визначенні того, що саме можна вважати банком.

Витоки банківської системи України можна віднести до середини XVIII ст. Початок діяльності українських банків був тісно пов'язаний з тими країнами, до складу яких на той час входили українські землі: Західна Україна – з Австро-Угорщиною та Польщею, Східна Україна – з Росією.

Але безпосереднє формування банківської системи в Україні розпочалося з проголошенням незалежності і виходом зі складу СРСР у 1991 р. До цього часу в Україні не було необхідних передумов для самостійної банківської системи, оскільки більшість банківських установ, які діяли на її території наприкінці 80-х років, були не самостійними банками, а філіями союзних банків. Вони входили до складу банківської системи СРСР й управлялися з союзного центру. Банківська система СРСР була далеко не ринковою, а тому після проголошення курсу на перебудову з 1988 р. розпочалося активне її реформування, у тому числі і на території України.

Перший етап в історії українських комерційних банків (1988–1990 pp.) був пов'язаний зі спробою державного (директивного) реформування банківської системи СРСР за здійснення курсу на перебудову економіки, проголошеного радянським урядом.

Одразу після проголошення незалежності України (1991 р.) почався другий етап – перереєстрація комерційних банків в Українській республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. При цьому в більшості комерційних банків відбулись істотні зміни у складі їх учасників.

Третій етап в історії розвитку банківської системи України (II півріччя 1992–1993 pp.) пов'язаний зі створенням нових банків, що залучали значний приватний капітал, капітал спільних і малих підприємств, акціонерних товариств, а також кошти державних бюджетних і позабюджетних фондів. У цей період на фоні розвитку жорсткої інфляції з ознаками гіперінфляції та критичного скорочення обсягів виробництва і розміру валового внутрішнього продукту в Україні була створена значна кількість дрібних комерційних банків, орієнтованих на обслуговування попиту на короткострокові кредити для торговельно-посередницької діяльності і здатних отримувати прибутки від інфляційних процесів в економіці.

Досвід, отриманий протягом перших трьох років будівництва економіки незалежної України, був значною мірою використаний на четвертому етапі розвитку банківської системи нашої держави (1994–1996 pp.). Цей період характеризується початком проведення радикальної економічної реформи на основі застосування монетарних методів управління економікою. Важливим аспектом діяльності банківської системи на цьому етапі була зміна складу акціонерів, власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу і перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків. Протягом 1994–1996 pp. Національний банк України (НБУ) встановив і ввів у практику єдині правила діяльності українських банків. Завдяки ефективним діям НБУ та уряду в цей період вдалося призупинити інфляцію, невиправдано високе зростання цін та падіння виробництва.

Щодо інфраструктури банківської системи, то помітних успіхів було досягнуто у формуванні механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування та рефінансування комерційних банків, у створенні системи банківського регулювання і контролю.

Банківська діяльність, яка є досить широким поняттям, має розглядатися як один з елементів фінансової діяльності держави. Слід констатувати, що останніми роками відбувся значний розвиток розуміння поняття банківської діяльності теоретиками, що зумовлене, в першу чергу, новими економічними умовами розвитку суспільства, в тому числі відтворенням права приватної власності та розгляду її як повноцінної форми власності поряд із державною. Якщо свого часу Є.А. Ровинський ототожнював поняття фінансових органів і кредитних установ, то сьогодні вже не виникає проблем із розрізненням категорій "фінансова установа" і "кредитна організація".

Банківські установи на відміну від так званих "негрошових" кредитних установ постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням.

Розкриваючи зміст поняття "банк", необхідно звернути увагу на тривалий процес гармонізації банківського законодавства (зокрема в межах Європейського Співтовариства), оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення – інституційного та нормативного. Європейське співробітництво знайшло відображення у банківських директивах, обов'язковість яких як нормативно-правових документів була проголошена Римським договором 1957 р. про створення ЄС. У першу чергу йдеться про так звану першу банківську директиву – Директиву "Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій" від 12 грудня 1977 р. № 77/780, яка містить поняття кредитної організації. Стаття 1 Директиви визначає кредитну організацію як "підприємство, чий бізнес полягає в отриманні депозитів або інших належних поверненню грошових коштів від невизначеного кола осіб та в наданні кредитів за власний рахунок". Основною метою першої Директиви стало встановлення подібної системи контролю та ліцензування діяльності кредитної організації в країнах – учасницях ЄС. Водночас слід зауважити, що Директива лише дала загальне визначення кредитної організації, залишивши за кожною країною право встановлювати критерії для ліцензування діяльності кредитних установ.

Друга банківська Директива ЄС, прийнята 15 грудня 1989 p., була покликана ліквідувати недоліки попереднього документа і містила три основні принципи, які відображають сучасні сутнісні елементи європейського банківського законодавства:

1) єдина банківська ліцензія, що ґрунтується на принципі взаємного визнання;

2) принцип контролю органів банківського нагляду держави походження;

3) принцип формулювання мінімальних стандартів пруденційного регулювання.

Ці норми набули подальшого розвитку у наступних банківських директивах.

Україна після проголошення незалежності одним із невідкладних і пріоритетних завдань визначила реформування банківської системи та, відповідно, розроблення і прийняття національного банківського законодавства. У Законі України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р. банками визнавалися установи, функцією яких було кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Водночас зміни, що відбулися в національній економіці та політичному житті країни, потребували реформування банківського законодавства та врегулювання на рівні законів багатьох питань, які до того моменту залишалися врегульованими лише на рівні нормативно-правових актів НБУ. Нова редакція Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. внесла істотні корективи в регулювання банківської справи. Однією з основних причин реформування банківської справи було спрямування державної політики на уніфікацію банківських стандартів і гармонізацію національного законодавства із законодавством ЄС.

Законодавство визначає банк як юридичну особу, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення до вкладів грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб (ст. 2). Із цього визначення випливає сутність банківської діяльності та її характерні риси, розроблені теорією банківського права.

Складний комплексний характер відносин, які виникають у сфері банківської діяльності, застосування імперативного та диспозитивного методів правового регулювання зумовлюють появу теоретичних проблем у дослідженні її правової природи та віднесенні до конкретної галузі права. Широкий спектр наукових теорій зараховує правовідносини, що виникають у сфері банківської діяльності, і до фінансових, і до господарських, і до цивільних. Водночас доцільно розглядати банківські відносини, що регулюються нормами права, саме як комплексний правовий інститут.

У правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, що здійснюються певними суб'єктами у формі, яку вимагає закон або договір. У цьому аспекті банківська діяльність становить систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку.

Банк також слід розглядати як підприємство, але підприємство особливого виду. Якщо в діяльності звичайного підприємства гроші виконують головним чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші є товаром. Ця особливість банківського підприємства об'єктивно потребує його спеціального правового регулювання, яке відрізняється від загального законодавства про підприємства*241.

*241: { Береславка О. Вальвація гривні: вплив на інфляційні процеси в Україні та рівень доларизації економіки / О. Береславка // Вісн. НБУ. – 2006. – № 6. – С. 20–24.}

До банківської діяльності належить комплекс із трьох основних операцій:

1) прийняття грошових вкладів від клієнтів;

2) надання клієнтам позичок і створення нових платіжних засобів;

3) здійснення розрахунків між клієнтами.

Зазначені операції є базовими й утворюють первинну сферу банківської діяльності. Спираючись на поняття "базова операція", банки можна класифікувати так:

1) універсальні, що виконують усі базові операції на грошовому ринку та будь-які інші операції;

2) спеціалізовані, що виконують лише частину базових операцій на грошовому ринку.

Чинне законодавство України, зокрема Закон України "Про банки і банківську діяльність", нормативно закріплює поняття спеціалізованого банку. Відповідно до ст. 4 Закону банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або спеціалізовані, зокрема ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові). За банком закріплено право самостійно визначати напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Відповідно НБУ регулює діяльність спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Центральний банк
Європейська система центральних банків
15.2. Контроль та аудит у центральному банку
Запитання і завдання для самоперевірки
Завдання для самостійного розв'язання
Тема 16. МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ УСТАНОВИ ТА ЇХ СПІВРОБІТНИЦТВО З УКРАЇНОЮ
16.1. Міжнародні валютно-кредитні установи та їх призначення
Міжнародний банк реконструкції та розвитку
Міжнародна фінансова корпорація
Багатостороння агенція гарантування інвестицій
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru