Гроші та кредит - Щетинін А.І. - 5.5. Антиінфляційне регулювання

Грошові реформи, коли їх вдало здійснити, можуть призупинити інфляційні процеси або сприяти значному зниженню інфляції. Однак це не означає виключення можливості нового наростання інфляційних процесів. Тому держава розробляє цілу систему заходів, спрямованих на стримування інфляції, які в сукупності уособлюють антиінфляційну політику.

Слід зазначити, що антиінфляційна політика не може бути спрямована на уникнення інфляції, її зникнення з реалій економічного життя. Досвід високорозвинених країн, які мають багатовікову історію еволюційного розвитку товарного виробництва, показує, що інфляцію не можна ліквідувати. Вона неодмінний супутник ринкової економіки і максимум того, чого домоглися високорозвинені країни, це встановлення над інфляцією контролю, який забезпечує її отримання в певних відносно невеликих межах.

Антиінфляційна політика має спрямовуватись на досягнення трьох основних цілей, які можна сформулювати так:

—розвиток ринкового механізму, оскільки саме ринок здатний найбільш ефективно і швидко відновлювати порушений з розвитком інфляційних процесів баланс між грошовою і товарною масою;

—проведення глибоко продуманої політики грошового регулювання, здійснюваного насамперед центральним банком країни і спрямованої на забезпечення оптимальної зміни грошової маси;

—скорочення бюджетного дефіциту до рівня, що не викликає великомасштабних негативних змін в економіці країни.

Цілі антиінфляційної політики відбивають загальні, стратегічні завдання суспільства в плані подальшого розвитку ринкової економіки. Однак у більш близькому варіанті антиінфляційна політика передбачає набір різних заходів, спрямованих на розвиток виробництва і диригування зростанням цін. Вона здійснюється за двома основними напрямками.

Перший — пов’язаний з тим, що однією з вирішальних причин інфляції є емісія грошей, яка у свою чергу, викликається, як правило, надмірним дефіцитом державного бюджету. Звідси й антиінфляційна політика будується переважно на монетаристських методах. Вони припускають скорочення дефіциту державного бюджету, відмову від прямого кредитування уряду на покриття цього дефіциту, або зведення такого кредитування до мінімуму, регулювання грошової маси. Останнє часто здійснюється методом таргетування, тобто збільшення грошової маси, але тільки в межах, що рекомендуються монетаристами (3—5 % на рік), та з поправкою на динаміку зростання ВВП і продуктивності суспільної праці.

Серед найбільш поширених заходів, що практикують центральні банки, можна назвати проведення кредитної рестрикції та лімітування випуску готівки в обіг. Стримування кредитної експансії комерційних банків здійснюється шляхом підвищення облікової ставки центрального банку, збільшення норми обов’язкових резервів, регулювання процентних ставок та іншими подібними заходами. Що ж стосується лімітування випуску готівки в обіг, то центральний банк удається до більш жорсткого контролю за обґрунтованістю великих позик, які планують видати комерційні банки. Нерідко держава вводить пряме регулювання збільшення готівкової грошової маси в обігу.

Другий напрямок пов’язаний зі спробою регулювати заробітну плату і ціни, щоб утримувати їх у рівновазі. На практиці розробки і здійснення антиінфляційних заходів пряме регулювання цін і заробітної плати використовувалося в багатьох країнах. Це знайшло вираження у заморожуванні заробітної плати, що широко практикувалося особливо в 1960—1970 роки в США і багатьох європейських країнах. Воно знаходило своє вираження в домовленостях з профспілками про припинення зобов’язань роботодавців (як правило, зафіксованих у колективних угодах з профспілками) про підвищення реальної заробітної плати.

До досить поширених заходів антиінфляційної політики належить також державне регулювання цін. Воно може супроводжуватися ще й обмеженням прибутків торговельних посередників. До цього методу країни Заходу вдавались неодноразово і дуже поступово йшли до лібералізації цін. Так, скажімо, Франція на своєму внутрішньому ринку повністю лібералізувала ціни тільки в 1986 році.

Важливою складовою антиінфляційної політики стає й регулювання зовнішньої торгівлі. Це пов’язано з тим, що за певних умов може мати місце імпорт інфляції і держава повинна вживати відповідних захисних дій. Особливо важливе значення це має для України з її величезною залежністю від імпорту енергоносіїв і високим рівнем відкритості нашої економіки.

Антиінфляційні заходи держави стосуються не тільки тих процесів, що безпосередньо впливають на інфляційне зростання цін, але й на ті явища, які стосуються скоріше її наслідків, ніж причин. Одним із таких заходів є індексація доходів. Ця політика дає певний ефект особливо в короткостроковому періоді. Але на великих відрізках часу її можливості в регулюванні інфляційних процесів різко скорочуються. Це обумовлено тим, що індексація доходів і, насамперед, заробітної плати якоюсь мірою знижує стимули до праці, а значить і послаблює ринок як систему, яка у своєму саморегулюванні найбільш ефективно діє в антиінфляційному напрямку.

Розглянуті заходи антиінфляційного характеру базуються на економічних важелях. Водночас певне значення мають і ті заходи, що пов’язані з адміністративними діями. Вони за своєю сутністю мають антиринковий характер і за крайніх проявів, наприклад в умовах тотального регулювання цін, здатні нанести ринковому механізму значних збитків. Однак у певних ситуаціях адміністративний контроль за цінами буває абсолютно необхідним і в цьому плані не руйнує, а, навпаки, зміцнює ринковий механізм. Як правило, це пов’язано з короткочасним і нетотальним регулюванням цін.

Зазначені основні засади організації і здійснення антиінфляційної політики мають дещо узагальнений характер. Що ж стосується розробки і реалізації антиінфляційної політики, то в кожній окремій державі вона матиме свої особливості, які відображають як загальні чинники, так і ті фактори, що притаманні саме тій чи іншій країні. Це пов’язано з тим, що антиінфляційна політика — це складне і багатомірне явище, в реалізації якого треба врахувати особливості розвитку економіки країни, пріоритет конкретних завдань, що стоять перед суспільством на тому, чи іншому етапі і дію багатьох інших чинників.

Слід підкреслити, що у світі вже накопичено певний досвід боротьби з інфляцією. Цей досвід особливо помітно накопичився після 60—70-х років XX ст., коли у високорозвинених країнах почали істотно зростати ціни. І хоч рівень інфляції в країнах Заходу був, за нашими мірками, невеликим (до 10—15 % на рік), він став суттєвою перешкодою на шляху економічного зростання цих країн. Тому в кінці 1970-х на початку 1980-х років у розвинутих країнах Заходу почався період широкого застосування антиінфляційних заходів. Вони вже базувалися на теоретичних засадах монетаризму і зводились до необхідності підтримувати такий обсяг емісії грошей, який би не перевищував за своїми темпами темпи зростання продуктивності праці і валового внутрішнього продукту.

Яскравим прикладом реалізації чіткої низки антиінфляційних заходів у країнах з розвинутою ринковою економікою стала політика президента США Р. Рейгана, яка отримала назву »рейганоміки». її основні практичні заходи звелись до зменшення дефіциту державного бюджету США за рахунок скорочення перш за все непродуктивних витрат. Так, Р. Рейган скоротив чисельність державного апарату на 100 тис. чоловік. Одночасно було вжито низку заходів з посилення мотивації до праці і проведено податкову реформу, яка дала змогу корпораціям направити значні кошти на збільшення виробництва продукції і переоснащення виробництва. Конкретні заходи вживались щодо контролю за емісією грошей і швидкістю обігу грошової одиниці. Усе це дало свої позитивні результати, і вже в кінці 1980-х років інфляція в США знизилась до прийнятного рівня в 4—5 % річних.

Досить цікавим є досвід боротьби з інфляцією в молодих індустріальних країнах, до яких належить і Бразилія. На початку 90-х років минулого століття президент цієї країни Ф. Коллор з метою подолання інфляції запровадив пакет надзвичайних економічних заходів, спрямованих на зменшення інфляції, що отримали назву »Нова Бразилія». В основу цих заходів покладено завдання звільнення грошового обігу від надлишкової грошової маси. З цією метою здійснено грошову реформу із заміною старої грошової одиниці на нову у співвідношенні 1:1. Але це торкнулось тільки готівкових грошей. Що ж стосується тих грошей, які були на рахунках у банках, то вони прирівнювались до старої грошової одиниці і їх власники мали право отримати ці гроші, але в розмірі не більше 20 % від суми вкладу, або не більше визначеної суми. Решта вкладів концентрувалась у Центральному банку Бразилії і власник не мав права отримати ці гроші раніше 18 місяців. Цей захід завдав сильного удару по накопиченнях грошових спекулянтів і суттєво сприяв оздоровленню грошової сфери.

Цікавим була у цьому плані й політика щодо анонімних вкладів. їх власники повинні були для отримання грошей надати свідоцтва, що підтверджували легітимність джерел утворення таких коштів. Це відчутно відбилося на грошових нагромадженнях тіньового сектору економіки. Крім того, власники рахунків, на яких були суми, що перевищували встановлений урядом Бразилії розмір, повинні були заплатити з неї певний податок у новій грошовій одиниці.

Вказані заходи уряду Бразилії призвели до заморожування банківських вкладів. Більша частина грошової маси (до 80 %) була вилучена з обігу на цілих 18 місяців. Усе це дало позитивні наслідки. Інфляцію в Бразилії було приборкано, а в економіці почалось певне пожвавлення. Проте слід сказати, що застосування таких антиінфляційних заходів, яких було вжито в Бразилії, зустрічається досить рідко.

Цікавим є й досвід боротьби з інфляцією і нашого сусіда Польщі. У 1988 р. рівень інфляції в цій країні склав 85 %, а в наступному році він подвоївся. Для боротьби з цим уряд Польщі розробив і почав реалізовувати антиінфляційну програму, яка мала характер »шокової терапії». Ось основні заходи цієї програми:

—лібералізація цін;

—жорстка грошова політика;

—суворий контроль за зростанням доходів і особливо заробітної плати;

—зменшення норми індексації заробітної плати залежно від інфляції. Якщо спочатку (до введення програми) індексація заробітної плати становила 0,8 %, то вже у 1990 р. — 0,2 %.

Стабілізаційна програма Польщі дала свої певні наслідки хоч і не досягла мети повністю. Ціни все ж таки зростали, а спад виробництва в 1990 р. зупинити не вдалося. Але в цілому цей досвід показує, що навіть у складних умовах, які віддзеркалювали перехід економіки від тотально-планової до ринкової, можна здійснювати антиінфляційні заходи і досягати в цьому певних успіхів.

В Україні ще немає значного досвіду боротьби з інфляцією і тому в розробці своєї антиінфляційної політики в нашій державі було використано теоретичні й практичні розробки західної економічної науки в цій сфері. Це дозволило нашій країні, хоч і з багатьма серйозними помилками, приборкати, врешті-решт, інфляцію і подолати найбільш негативні її соціально-економічні наслідки.

Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією і її наслідками, який і складає, власне, антиінфляційну політику держави, у незалежній Україні можна поділити на декілька етапів.

На початку 1990-х років почався перший етап антиінфляційної політики. Він продовжувався з 1991 по кінець 1993 р. Його суть зводилась до спроб в умовах реформування економіки підняти виробництво і наповнити ринок товарами. Але за обмеженості ресурсів і зростання цін через різке подорожчання енергоресурсів, що надходили, головним чином, з Росії, і дії інших факторів, ці спроби здійснити економічне зростання виявились марними. У той же час урядом була здійснена масова лібералізація цін і знято обмеження на підвищення заробітної плати. Усе це призвело до зростання дефіциту державного бюджету, який покривався за рахунок використання потужностей друкарського верстата. Інфляція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш загрозливим явищем в економіці нашої держави. За суттю антиінфляційну політику держави на цьому етапі можна назвати антиінфляційною тільки умовно. Насправді вона була проінфляційною.

Другий етап формування й реалізації антиінфляційної політики починається з кінця 1993 і продовжується до вересня 1996 р. На цьому етапі антиінфляційна політика в Україні набуває певних конкретних ознак. І хоч вона інколи мала суперечливий характер, проте її спрямованість на зменшення інфляції на цьому етапі очевидна. У цей період упорядковано ціноутворення при формуванні оптових цін промисловості. З метою зменшення спекулятивних операцій було обмежено відсотки по кредитах і маржу комерційних банків. Для торговельно-посередницьких фірм уведено обмеження націнок, що не повинні бути більше 50 % від відпускної ціни промисловості. Наведені й інші заходи призвели до суттєвого зменшення динаміки зростання цін і дали можливість 2 вересня 1996 р. почати грошову реформу в Україні.

Третій етап антиінфляційної політики починається з кінця 1996 і по кінець 1999 р. Він характеризується тим, що інфляція в її розмірах у ці роки вже не була ворогом номер один і основний акцент в антиінфляційній політиці було зроблено на створенні умов для виходу з економічної кризи. Антиінфляційна політика базувалась на жорстких монетарних принципах і це призвело до придушення інфляції, яка в 1997 р. склала 110 %.

Проте обмеження приросту грошової маси мало й негативні наслідки. Вони виявились у кризі неплатежів, у зростанні взаємної та бюджетної заборгованості, у підвищенні частки бартерних розрахунків.

З початку 2000 р. в економіці України почалось зростання виробництва. У цих умовах антиінфляційна політика була спрямована на забезпечення підйому економіки. Того часу почали застосовуватись різні, переважно непрямі антиінфляційні заходи.

У сучасних умовах в Україні для здійснення виваженої антиінфляційної політики слід, передусім, навчитись точно прогнозувати інфляцію. Для цього необхідно на основі чіткого статистичного відображення основних макроекономічних показників у сфері товарного і грошового обігу розробляти моделі можливих інфляційних змін у грошовій сфері. Але розробка моделі розвитку інфляційних процесів з огляду на заплановані основні макроекономічні показники розвитку нашої економіки являє собою тільки теоретичне обґрунтування здійснення антиінфляційних заходів. їх реалізація вимагає постійного пошуку з боку НБУ шляхів найефективнішого застосування цього інструментарію. Останнє передбачає максимальне врахування особливостей і реального стану нашої економіки. Досвід показує, що в наших умовах традиційні антиінфляційні заходи не завжди дають відповідні результати.

Так, в останні роки для посилення стимулів до економічного зростання, а відтак, і впливу на інфляційні процеси, НБУ чітко проводить політику зниження облікової ставки. Якщо в 1996 р. вона склала 40 %, то в 2000 р. — 27 %, у 2002 р. — 8 %, у 2003 р. — 7 % і тільки в кінці 2004 р. — близько біля 9 %. Незважаючи на дуже помітну тенденцію щодо здешевлення кредитних ресурсів для комерційних банків, вони не поспішають знижувати вартість кредитів, що надаються суб’єктам господарювання. Це підтверджує той факт, що середньозважена ставка за кредитами комерційних банків у 2001 р. склала 30—35 %, а в 2004 р.— 18%. Розрив між базовою ставкою НБУ і середньозваженими ставками комерційних банків ще великий.

Важливим напрямком здійснення антиінфляційної політики мають стати операції центрального банку на ринку цінних паперів. Активний продаж цінних паперів і реанімація цього ринку в Україні— необхідна передумова зменшення інфляційних наслідків від збільшення заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Нині цей ринок в Україні малоефективний і слабкий. Посилення його роботи стає неодмінною умовою як розвитку економіки в цілому, так і вдосконалення системи антиінфляційних заходів держави.

Суттєве місце в Україні щодо стримування інфляційних процесів має зайняти і організація державного управління. Як відомо, на сьогодні маємо великий і обтяжливий для країни управлінський апарат. І якщо його скорочення в більш-менш помітних масштабах на даному етапі малореальне, то треба хоч би підвищити ефективність використання коштів, які виділяються на цей апарат з державного бюджету. Великий резерв ще є і в царині функціонування всієї бюджетної сфери, де проблема не тільки в оптимізації витрат бюджетних коштів, але й в удосконаленні її організаційної структури.

У країнах з перехідною економікою, а саме такою є економіка нашої держави, важливий антиінфляційний захід — це контроль за рухом іноземної валюти. Справа в тому, що перехідна економіка характеризується, як правило, високим рівнем доларизації. А це робить грошовий обіг дуже чутливим до всіляких зовнішніх і внутрішніх змін в економіці, і за певних умов може стати чинником посилення інфляції. Принаймні вітчизняні фахівці доводять, що, наприклад, між курсом гривні до долара і рівнем інфляції є досить тісний зв’язок, який відбивається у високому значенні коефіцієнта кореляції.

З огляду на це слід дуже ретельно розробляти і реалізовувати валютну політику в усьому різноманітті її напрямків. Політика в галузі курсоутворення, організації руху іноземної валюти, її залучення до інвестиційного процесу, способи та організація її конвертації у вітчизняну грошову одиницю і т. ін. — усе це має велике значення як для всього процесу відтворення, так і для стану й динаміки інфляційних процесів.

Наша молода незалежна держава робить ще тільки перші кроки в напрямку розробки антиінфляційних програм. Але вже перші заходи в цій площині показують, що при концентрації зусиль науковців у поєднанні з дією владних структур можна, дійсно, досить швидко набути гарного досвіду в боротьбі з таким грізним явищем, як інфляція.