Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків - Мишкін Ф.С. - Управління пасивами

Ви уже розумієте, для чого банку потрібна ліквідність. Тому можна розглянути основну стратегію банку, якої він дотримується при управлінні своїми активами Задля того щоб максимізувати свої прибутки, банк повинен шукати можливість отримати найвищий доход від наданих позичок і цінних паперів і водночас намагатися мінімізувати ризик та передбачити відповідний рівень ліквідності, володіючи ліквідними активами.

По-перше, банки намагаються знайти позичальників, які платитимуть високі процентні ставки і невиконання якими зобов'язань по позичках малоймовірне. Вони шукають позичальників, рекламуючи процентні ставки по позиках, безпосередньо звертаючись з пропозиціями до корпорацій. Саме банківський чиновник, що відповідає за позики, вирішує, чи потенційні позичальники несуть високий ризик неплатежу по позичках і чи вчасно сплачуватимуть проценти та основну суму боргу. Банки проводять, як правило, консервативну політику у сфері надання позичок. Норма несплачених позик звичайно менша, ніж 1 %. Але важливо те, що банки не настільки консервативні, щоб втратити вигідну позику, яка забезпечить високі процентні ставки.

По-друге, банки намагаються купувати цінні папери з високим доходом і низьким ступенем ризику. По-третє, в управлінні своїми активами банки повинні пробувати мінімізувати ризик, вдаючись до диверсифікації. Вони досягають цього шляхом придбання багатьох різних видів активів (коротко- і довгострокових цінних паперів Державної скарбниці США і муніципальних облігацій) і надають багато видів позик великій кількості клієнтів. Банки, які не шукають вигоди у диверсифікації, пізніше дуже шкодують за нею. Наприклад, банки, що мали досить вузьку спеціалізацію в наданні позик - енергетичним компаніям, фермерам чи фірмам, що оперують з нерухомим майном,- мали величезні збитки у 1980-і роки через падіння цін на енергоносії, нерухомість та продукти сільського господарства. Справді, багато з цих банків збанкрутувало, адже вони поклали "забагато тухлих яєць в один кошик".

Нарешті, банк повинен управляти ліквідністю власних активів так, щоб забезпечити резервні вимоги без великих витрат. Це означає, що банк володітиме ліквідними цінними паперами, навіть якщо вони дають дещо нижчий доход порівняно з іншими активами. Банк повинен вирішити, наприклад, скільки надлишкових резервів потрібно нагромадити, щоб запобігти втратам унаслідок відпливу вкладів. Крім того, банк хотітиме володіти цінними паперами уряду США як вторинними резервами. Навіть коли відплив вкладів і завдасть певних втрат банку, то вони не будуть значними. Нагадаємо ще раз, що банк не повинен бути надто консервативним. Якщо він уникне всіх витрат, пов'язаних з відпливом вкладів, тримаючи лише надлишкові резерви, то матиме збитки, бо резерви не дають процента, тоді як підтримання пасивів коштує недешево. Банк змушений балансувати між бажанням ліквідності і збільшенням доходів, які можна отримати з мент ліквідних активів, таких, як надання позик.

Управління пасивами

До 1960гх років управління пасивами було спокійною справою. Банки здебільшого розглядали свої пасиви як незмінні. Вся увага банків зосереджувалась на досягненні оптимального набору активів. Така увага до управління активами викликалася двома основними причинами. Перша полягає в тому, що джерелом понад 60 % банківських коштів були чекові депозити, по яких, згідно з законом, не можна було платити жодних процентів. Отже, банки не могли активно конкурувати між собою за ці депозити, і тому їхня сума розглядалася як визначена для кожного окремого банку. По-друге, оскільки не були розвинуті ринки для надання одноденних позик одним банком іншому, то банки зрідка позичали один в одного для задоволення власних потреб в резервах.

Однак, починаючи з 1960-х років, великі банки в крупних фінансових центрах (так звані грошові центри) почали досліджувати способи, за допомогою яких пасиви їхніх балансів могли б забезпечувати їх резервами і ліквідністю. Це призвело до розвитку ринків одноденних позик, таких, як федеральний ринок резервів, та розвитку нових фінансових інструментів, типу обігових сертифікатів депозитів (запроваджені у 1961 р.), що дозволяли великим банкам швидко мобілізувати кошти.

Ця нова гнучкість в управлінні пасивами означала, що банки можуть застосовувати різні підходи до банківського менеджменту. Вони більше не відчували залежності від чекових депозитів як основного джерела банківських коштів і, отже, більше не розглядали джерела своїх коштів (пасиви) як задану величину. Натомість банки наполегливо встановлювали цільові завдання для зростання своїх активів і намагалися в разі потреби набути кошти (через випуск зобов'язань).

Наприклад, сьогодні, коли великий банк виявляє вигідну можливість для надання позички, то він може отримати кошти через продаж обігових сертифікатів депозитів. Коли банк має нестачу резервів, то кошти можна позичити в іншого банку на федеральному резервному ринку, без високих мінових витрат. Федеральний резервний ринок можна також використовувати для фінансування надання позичок.

Наголос на управлінні пасивами пояснює ряд важливих змін, які відбулися протягом останніх тридцяти років в структурі банківських балансів. В той час як значення обігових сертифікатів депозитів і отримання позичок як джерела коштів банків за останні роки значно збільшилося (з 2 % банківських пасивів у 1960 р. до 39 % на кінець 1990 р.), то значення поточних чекових депозитів зменшилося (з 61 % банківських пасивів у 1960 р. до 18 % на кінець 1990 р.). Виявлена гнучкість в управлінні пасивами і пошук високих прибутків також стимулювали банки до збільшення частки їхніх активів, що існують у формі наданих позик, які забезпечують вищий доход (з 46 % банківських активів у 1960 р. до 67 % на кінець 1990 р.).