Міжнародні фінанси - Рогач О.І - ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ФОНДУ ТА ЙОГО КЕРІВНІ ОРГАНИ

Керівні органи МВФ складаються з Ради управляючих. Ради директорів та виконавчого директора.

Вищим органом є Рада управляючих (Board of Governors), до якої кожний член МВФ призначає на п'ятирічний термін свого управляючого та його заступника. Як правило, представниками кожної країни в Раді є міністри фінансів чи управляючі центральним банком країни. Всі управляючі уповноважені висловлювати офіційну позицію своєї країни і захитати її національні інтереси.

Рада управляючих МВФ збирається раз на рік на спільну з Радою управляючих МБРР сесію і вирішує стратегічні проблеми діяльності Фонду, а також розглядає питання про доцільність внесення змін до Статуту, про прийом нових і виключення старих членів та/ або зміну розмірів їхніх квот, зважує своєчасність нової емісії СПЗ тощо. До компетенції Ради належать також вибори виконавчого директора (директора-розпорядника) на черговий п'ятирічний термін.

Рішення ухвалюється зваженим голосуванням; як уже зазначалося, кількість голосів кожної держави пропорційна розмірові її фінансового внеску до Фонду. Для ухвалення рішень з оперативних питань достатньо простої більшості; для вирішення найважливіших економічних чи політичних проблем необхідна "спеціальна більшість" (відповідно 70 % або 85 % голосів членів МВФ).

Вирішення тактичних питань є компетенцією Ради директорів (Executive Board), яка забезпечує поточне керування фінансами МВФ і має керуватись інтересами цієї організації. Це постійно діючий орган, який збирається в штаб-квартирі МВФ у Вашингтоні у міру необхідності (в середньому 3 рази на тиждень). До складу Ради входить 24 директори, 8 з яких призначаються на національному рівні — вони представляють країни, шо мають найвищі квоти (США, Велику Британію, Німеччину, Саудівську Аравію, Францію, Японію, Китай і Росію), а інші 16 директорів представляють більш або менш однорідні групи країн і вибираються всередині кожної з цих груп країн. Україна входить до однієї групи з Вірменією, Боснією та Герцеговиною, Болгарією, Хорватією, Грузією, Кіпром, Ізраїлем, Македонією, Молдовою, Румунією та Нідерландами (громадянин Нідерландів постійно представляє інтереси всієї групи в Раді директорів).

Кожний директор розпоряджається сумарною кількістю голосів, що належать країнам/країні, які він представляє. Головує на засіданнях директор-розпорядник, що є одночасно і головою Ради директорів. За традицією цю посаду обіймає представник європейської країни. Найдовше (понад половину часу існування цієї посади) її займали громадяни Франції. Зокрема, попередник теперішнього директора Хорста Келера (Horst Koehler) Мішель Камдессю обіймав цю посаду в МВФ з 1987 до 2000 р. Заступником директора-розпорядника так само традиційно має бути американець.

Саме Рада директорів під головуванням директора-розпоряд-ника за Статутом МВФ уповноважена ухвалювати рішення про розподіл кредитних ресурсів Фонду.

Директор-розпорядник керує роботою 2600 штатних співробітників Фонду, які розподілені між департаментами. Шість із них створені за географічною ознакою (Африканський, Азійсько-Тихоокеанський, два Європейські, Близькосхідний і Західної півкулі), п'ять — за функціональною, три — допоміжні і п'ять забезпечують інформацію і зв'язок.

ЕВОЛЮЦІЯ КРЕДИТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МВФ

Трансформація цілей діяльності Фонду відповідно до конкретних реалій кожного з етапів розвитку світової валютної системи супроводжувалася кількісними та якісними змінами у складі суб'єктів кредитування.

На початку своєї діяльності — приблизно до середини 50-х років — Фонд концентрував зусилля на фінансовій підтримці відбудови зруйнованих війною економік західноєвропейських країн. МВФ не тільки сприяв економічній та політичній стабілізації в цих країнах, але й забезпечував посилення впливу американського капіталу на їхню економіку та просування американських товарів на їхні ринки. Власне, в той час діяльність МВФ була за своєю спрямованістю доповненням до політики, що її проводили США в рамках "плану Маршалла".

В той період обсяги кредитних операцій були незначними: впродовж перших 15 років роботи МВФ обсяг наданих ним кредитів не досяг і 7 млрд дол. Характерною ознакою кредитної діяльності МВФ до середини 50-х років була її необумов-леність — від перших отримувачів своїх кредитів Фонд не вимагав виконання ніяких вимог.

З середини 50-х років, коли становище західноєвропейських країн стабілізувалося, а отримувачі перших позик не тільки повернули їх, але й досягай певного рівня економічного розвитку, функціональна спрямованість кредитної діяльності МВФ почала поступово змінюватись. Головними отримувачами кредитів до середини 70-х років залишалися західноєвропейські країни (на них у сумі припадало до 60 % кредитів МВФ), але ці кошти призначалися вже не на повоєнну відбудову їхньої промисловості, а на підтримку принципів Бреттон-Вудської системи валютного регулювання: в 60-х роках у більшості випадків потреба європейських країн у кредитах МВФ спричинювалася їхньою нездатністю підтримувати зафіксовані (щодо долара, а через нього — до інших валют) курси власних валют. Саме для збереження за доларом ролі резервної валюти та забезпечення можливості конверсії долара в золото за офіційною (заниженою) ціною на золото в перші два десятиріччя своєї діяльності МВФ неодноразово надавав короткострокові позики урядам тих провідних капіталістичних країн, валюта яких демонструвала тенденцію до відхилення від установленого курсу. Зокрема, з усього обсягу виділених Фондом до 1976 р. кредитів 24,9 % отримала Велика Британія, 8,6 % — США, а 15,2 % — Італія, Франція і Німеччина.

Така кредитна політика тривала до того часу, доки Сполучені Штати не визнали своєї неспроможності обмінювати валюту членів МВФ на золото за офіційно встановленою ціною (спершу — 35 дол. за тройську унцію, пізніше — 42,2 дол.).

Визнання неможливості й недоцільності подальшої підтримки золотовалютного стандарту і встановлення на початку 70-х років спочатку де-факто, потім і де-юре плаваючих курсів супроводжувалося зупиненням широкомасштабного кредитування промислово розвинутих країн Фондом. Відтоді й до початку 90-х років основними отримувачами кредитів МВФ стали країни "третього світу": в наступні десятиріччя на них припадало понад 90 % позик Фонду.

Така зміна суб'єктів кредитування була зумовлена не тільки легалізацією режиму плаваючих валютних курсів, а й значним зростанням дефіцитності платіжних балансів більшості країн "третього світу" внаслідок одночасного загострення світових енергетичної, сировинної, екологічної та валютно-фінансової криз.

Чергова переорієнтація кредитної діяльності МВФ припала на початок 90-х років — цього разу вона була пов'язана з масовим вступом до Фонду країн колишнього "соціалістичного табору''. Експерти МВФ взяли на себе місію надання технічної та фінансової підтримки процесам трансформації адміністративно-планової економіки в ринкову. Україна першою з усіх республік СРСР офіційно задекларувала своє бажання стати членом МВФ, а реалізувала Його 3 вересня 1992 р.