Нумізматика - Шуст P.M. - Література

Нумізматика в системі спеціальних історичних дисциплін

Нумізматика є однією з спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. Термін "нумізматика" виник в епоху середньовіччя у Східній Римській (Візантійській) імперії — він походить від грецького іменника "voμξ", що означає "закон, звичай, право, законний засіб платежу". Похідним від нього е грецький термін "voμιξμα" та римський "nummus" — монета. Саме слово "монета" має латинське походження і виводиться від назви храму богині Юнони-Монети, в якому містився найдавніший у Стародавньому Римі монетний двір.

Початковим періодом історії нумізматичної науки було колекціонування монет. Воно розпочалося ще у Стародавньому Римі, про що свідчать давні автори: історик Гай Светоній Транквіл, поет Овідій та ін. Вони підкреслювали важливість використання монет як засобу пропаганди та історичного джерела. Однак більшість дослідників початки систематичного нумізматичного колекціонування датують епохою Відродження. Відомо, що одним із перших колекціонерів був славетний поет Франческо Петрарка (1307—1374), який у своїх листах згадував про монети римського імператора Веспасіана та імператриці Фаустини. Вже в цей ранній період розвитку нумізматики дослідники, опрацьовуючи монети, неминуче робили певні історичні спостереження та узагальнення. Нумізматика стала сукупністю знань, необхідних для колекціонування монет, їх елементарного визначення та найпростішої систематизації. Джерелом для поповнення колекцій були знахідки скарбів та поодиноких монет античної епохи. При цьому зі скарбів відбирались найбільш рідкісні та найкраще збережені екземпляри, решту ж монет здебільшого перетоплювали у тиглях ювелірів. Саме тому на цьому етапі розвитку нумізматики колекціонування завдало значної шкоди науці. Тоді ж розпочалася і торгівля монетами. У першій половині XIV ст. відомим торгівцем продукцією античних монетарень був венеціанський купець Ольв'єре Форцца. Згодом, наприкінці XVI ст., було започатковано проведення монетних аукціонів", які з XIX ст. стали регулярними. В процесі їх підготовки опрацьовувався значний обсяг нумізматичного матеріалу, публікувалися каталоги, в яких нерідко міститься інформація про монети, чимало з яких на даний час є втраченими для науки. Значний попит на античні монети спричинив виготовлення копій та наслідувань античних монет. Найбільш відомим автором підробок був мешканець італійського міста Падуя Джованні Кальвіно (1500—1570), який створив кілька сотень монетних штемпелів для карбування бронзових монет римських імператорів. Ці так звані падуанці присутні у багатьох музейних та приватних колекціях, але, завдяки специфічним рисам карбування, їх легко відрізнити від справжніх римських монет.

Карбування монет у XVI ст.

Найбільш відомими колекціонерами середньовіччя були Жан герцог Беррі (1340—1416), родина Медічі у Флоренції, імператори "Священної Римської імперії" Фрідріх III, Максіміліан І та Фердінанд І, Папа Римський Павло II (1464—1471), угорський король Матяш Корвін (1458—1490), родина Сфорца у Мілані, видатний гуманіст Бразм Роттердамський (1469—1536). Створення їхніх нумізматичних збірок було зумовлене поширенням ідей Ренесансу. Велике зацікавлення їхніх власників викликали портретні зображення на монетах славетних мужів античності — Александра Македонського, Гая Юлія Цезаря, Октавіана Августа та ін., які сприймались як зразок людини-гуманіста. Відтоді монархи європейських держав, представники аристократичних родин, заможні купці, вчені при університетах, а часто і міські власті створювали власні нумізматичні збірки. Немало з них стали основою для найбільших колекцій сучасності. Серед них — Віденський Імператорський Мюнцкабінет, Британський Музей у Лондоні, Лувр у Парижі, Державний Ермітаж у Санкт-Петербурзі, збірка Краківського університету та ін.

У XVI—XVII ст. кількість нумізматичних колекцій суттєво зросла. Нідерландський художник та вчений Губерт Гольц (1526—1587), мандруючи країнами Європи, ознайомився з понад 950 монетними збірками. З кінця XV ст. з'явилася спеціальна нумізматична література, в якій містились описи техніки виготовлення монет, вагових систем античності, встановлювались ціни на старовинні монети, публікувались описи нумізматичних колекцій тощо.

Вали вальцювальної машини

Процес нагромадження нумізматичних матеріалів став особливо активним у XVII— XVIII ст. На той час описи колекцій містили по декілька тисяч одиниць. Так, французький нумізмат Г. Е. Мійонне (1770—1842) описав понад 50 тис. античних монет.

На цей час припадає початок формування монетних збірок на українських землях. Актові книги Львівського магістрату містять відомості про те, що львівські міщани цікавилися старовинними монетами. Зокрема, відомий представник патриціату м. Львова Ян Алємбек був власником кількох сотень давньогрецьких та давньоримських золотих та срібних монет. Значними колекціями античних монет володіли також львів'яни Христофор Брем та шляхтянка Софія Могилянка. Впродовж XVIII—XIX ст. значні колекції монет та медалей були сформовані у Львівському та Київському університетах, Кременецькому ліцеї, Національному Закладі ім. Оссолінських у Львові, Ставропігійському Інституті, Науковому Товаристві ім. Шевченка та ін.

З 1753 р. створювалася колекція Британського Музею. Нині у її складі налічується більше 650 тис. монет, 150 тис. з них становлять давньогрецькі та давньоримські монети. З 450 тис. екземплярів складається колекція Кабінету медалей Паризької Національної бібліотеки, в основі якої лежать колекції французьких королів Франциска І, Генріха II, Карла IX і Людовіка XIV. У XIX—XX ст. вона поповнювалася головним чином за рахунок дарів приватних осіб. Так, відомий нумізмат Ф. де Сольсі подарував 7 тис. монет. Однією з найдавніших (заснована ще в XV ст. імператором Фрідріхом III) є Федеральна збірка монет, медалей та грошових знаків Австрії (колишній Віденський Імператорський Мюнцкабінет), що налічує понад 500 тис. одиниць. У XIX ст. їй було передано низку монетних знахідок, виявлених на території Галичини та Буковини. Значна кількість нумізматичних пам'яток, що проливають світло на історію грошового обігу України, зберігається у найбільших російських колекціях — Державному Ермітажі у Санкт-Петербурзі (близько 1 млн. 200 тис. монет та медалей) та Державному історичному музеї у Москві (1 млн. 623 тис. грошових знаків). Саме в цих збірках є найбільше монетно-вагових гривен та княжих монет епохи Київської Русі. Сюди ж потрапила основна частина монетних скарбів, виявлених у XIX—XX ст. на українських землях, що входили до складу Російської імперії.

Нагромадження значної кількості нумізматичних матеріалів зумовило появу низки праць історико-нумізматичного характеру, які започаткували якісно новий етап у розвитку нумізматики — етап наукової систематизації. Перший — географічний — порядок опису монет належить французькому досліднику Жану Пеллерену (1762). Однак засновником наукової нумізматики вважають директора Імператорського Мюнцкабінету у Відні, професора класичної археології Віденського університету Иосифа Ілларія Еккеля (1737—1798). У праці "Doctrina numorum veterum" ("Вчення про древні монети"), вісім томів якої було опубліковано у 1792—1798 рр., Еккель запровадив наукову систематизацію монет на основі історично-географічного принципу. За схемою Еккеля, монети послідовно розміщувалися відповідно до розташування монетних дворів за годинниковою стрілкою вздовж берегів Середземного моря, починаючи від Іспанії, далі північним узбережжям до Італії, Балканського півострова, Малої Азії і країн Східного Середземномор'я та Північної Африки. Всередині окремих областей нумізматичні пам'ятки систематизувались за хронологічним принципом із урахуванням географічного розташування монетарень (з півночі на південь). Крім цього, Еккель розробив основи монетно-вагових систем, описав найбільш вживані способи карбування монет, опрацював еволюцію систем номіналів, що сформувалися в античну епоху тощо. Він уперше застосував нумізматичний матеріал при вивченні питань політичної історії та історії культури. Створена Еккелем схема систематизації нумізматичних матеріалів до цього часу не втратила свого значення. Так, на її основі сучасними дослідниками проводиться систематизація монет античних колоній, заснованих греками у Північному Причорномор'ї.

Наприкінці XVIII ст. у європейських навчальних закладах розпочалося викладання курсу нумізматики. Так, у Львівському університеті з 1784 р. його викладав учень і послідовник Еккеля професор Готфрід Уліх. У1792 р. він опублікував перший у Східній Європі курс лекцій з нумізматики. Згодом цей предмет у Львівському університеті читав професор Фома Вучіч.

Найбільшого піднесення нумізматична наука досягла у XIX ст. Розвиваючи засади системи Еккеля, австрійський юрист та нумізмат, професор університету у Празі Йозеф Мадер (1754—1815) започаткував систематизацію середньовічної нумізматики. Над цією проблемою працювали також Христіан Томсен (1788—1865) та Герман Гроте (1802—1896). Завершили систематизацію монет середньовіччя та нового часу Артур Анжель та Раймонд Серрюр, які у 1891—1905 рр. опублікували свою тритомну працю.

Перші наукові розвідки з нумізматики українських земель з'явилися у першій половині XIX ст. їхніми авторами були X. Френ, П. Савельев та В. Тізенгаузен, які вивчали обіг арабських дірхемів у Східній Європі у VIII—X ст. Пізніше цю проблему досліджували А. Марков та Р. Фасмер. Останній, зокрема, сформулював чітку, науково обґрунтовану періодизацію обігу арабських монет на грошовому ринку Київської Русі.

Важливим етапом розвитку української нумізматичної науки стало опрацювання та публікація топографії монетних знахідок. Одним із перших діяльність у цьому напрямі розпочав відомий український історик Володимир Антонович. Будучи професором Київського університету св. Володимира, він одночасно завідував нумізматичною колекцією цього навчального закладу і опрацьовував монетні скарби, які передавалися до її складу. У другій половині XIX — на початку XX ст. було видано топографії монетних знахідок окремих губерній: Київської (М. Біляшівський, 1889), Харківської (В. Данилевич, 1905), Катеринославської (В. Данилевич, 1904), Чернігівської (В. Шугаєвський, 1915), Волинської (В. Орлов, 1885).

Значна частина наукового доробку вчених-нумізматів присвячена вивченню найдавніших монет Київської держави княжих часів — златників та срібляників. V 1882 р. російський нумізмат І. Толстой опублікував фундаментальну монографічну працю, в якій розшифрував легенди та зображення цих монет, обґрунтував причини та обставини їх карбування тощо. Висновки автора, попри неодноразові спроби їх перегляду, значною мірою залишаються актуальними і в наш час. Важливою подією для нумізматики українських земель епохи середньовіччя стало видання у 1983 р. каталога монет Київської держави X—XI ст., який підготували працівники Державного Ермітажу у Санкт-Петербурзі І. Спаський та М. Сотникова. Питання грошового обігу на українських землях у IX—XIV ст. вивчали відомі дослідники А. Ільїн, Г. Корзухіна, М. Котляр (проблеми обігу монетних злитків-гривень), В. Янін (питання так званого "безмонетного періоду") та ін.

Проблеми грошового обігу на українських землях в епоху пізнього середньовіччя та нового часу відображені у численних працях члена-кореспондента НАН України М. Котляра, який досліджував структуру грошового ринку та систему грошової лічби і створив першу топографію монетних знахідок, виявлених на території України. Окремими аспектами української нумізматики цього періоду цікавились М. Брайчевський, В. Кропоткін, Д. Шелов, П. Каришковський, А. Зограф, В. Анохін (грошовий обіг та монетна справа античної епохи), А. Сіверс, В. Рябцевич, Н. Соболева, Г. Козубовський, А. Крижанівський (історія грошового господарства українських земель XIV— XV ст.), М. Котляр, В. Шугаєвський, В. Зварич, Р. Шуст, В. Шлапінський (структура грошового

Йосиф Ілларій Еккель

Микола Федорович Котляр

ринку українських земель у XVI—XVIII ст., топографія монетних знахідок, функціонування монетних дворів та ін.)" М. Дмитрієнко, С. Пивоваров, М. Гнатишак, П. Рябченко, О. Огуй (проблеми української нумізматики XIX—XX ст.) та ін. Незважаючи на значну кількість наукових розвідок, є чимало проблем, які чекають свого розв'язку. Серед них — створення повної топографії монетних знахідок усіх регіонів України, виявлення взаємозв'язків нумізматики та економічної історії, застосування нумізматичних досліджень при розгляді питань політичної історії та історії культури тощо. Переосмислення потребують історично-нумізматичні дослідження з питань історії грошового обігу на українських землях у XX ст. Незважаючи на тривалий період розвитку нумізматики як наукової дисципліни, досі немає одностайності при визначенні терміна "нумізматика". Так, М. Котляр окреслив нумізматику як спеціальну історичну дисципліну, предметом вивчення якої є старовинні монети. Відомий польський нумізмат Р. Кєрсновський назвав її наукою про монету як джерело історичного пізнання. Російський учений В. Потін дає таке визначення: "Нумізматика — наука, що вивчає монети та монетні скарби як пам'ятки, що відображають економічний та культурний розвиток окремих країн і народів, роль грошей і грошових систем у ту чи іншу епоху". Наближеними до нумізматики е низка спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. Деякі з них виокремилися з нумізматики і стали самостійними зовсім недавно. Це передовсім боністика, що вивчає паперові грошові знаки; фалеристика, що досліджує настільні та нагородні медалі, ордени, відзнаки; історія медальєрного мистецтва та ін. Інколи межа між ними та нумізматикою майже не простежується.

Нумізматичні джерела поділяються на дві групи — основні та допоміжні. До першої належать монети, монетні комплекси — скарби, а також предмети, котрі мають відношення до процесу виготовлення монет.

Монети, а також їх замінники — монетоподібні грошові знаки: тоукени, грошові металеві злитки (оболи, гривні та ін.), які є важливим історичним джерелом, їх форма, метрологічні показники, особливості виготовлення проливають світло на економічну історію, а легенди та зображення нерідко є єдиним джерелом інформації про імена та портретні особливості не лише античних та середньовічних правителів, а й володарів нового та новітнього часу. Інколи лише завдяки монетам та медалям, які виготовлялися зі срібла, золота, бронзи, міді та інших металів, що вистояли перед випробовуваннями часом, маємо змогу пізнати давно знищені пам'ятки архітектури та мистецтва. Серед них — одне з чудес світу — виготовлена Фідієм статуя Зевса, що містилась у храмі в древній Олімпії, славнозвісний римський Колізей тощо.

Особливо цінними для дослідників є монетні знахідки — як скарби (монетні комплекси), так і поодинокі монети. Перші з них сформувалися в процесі грошового обігу і стали наслідком тезаврації (нагромадження дорогоцінних металів як скарбу) монет. Ці різні за обсягом грошові суми на певний час були вилучені з обігу, а потім їхні власники, в силу різних обставин, не змогли ними скористатися. Важливим питанням е систематизація монетних знахідок, якій приділяли увагу немало знаних нумізматів. Серед них відомий польський дослідник Р. Кєрсновський, англійський учений Ф. Грірсон, російські нумізмати А. Марков, Р. Фасмер, І. Спаський, Г. Фьодоров-Давидов, В. Янін, В. Потін, український дослідник М. Котляр, білоруський учений В. Рябцевич та ін. Серед питань, які вони вивчали, найбільш актуальним було дослідження процесу формування скарбів як тривалого, так і швидкого нагромадження. Перші з них — це нерідко родинні або корпоративні скарбниці, творені представниками низки поколінь. Найбільш знаним серед них є так званий скарб Мазепи, виявлений 1898 р. в Києво-Печерському монастирі. Він складався з 6184 золотих (27,41 кг) та 9895 срібних (273,44 кг) монет. Монетні комплекси швидкого нагромадження утворювалися впродовж короткого проміжку часу — від декількох років до кількох тижнів чи навіть днів. Такі депозити могли належати представникам різних соціальних груп — заможним селянам, ремісникам, купцям тощо. Скарби поділяють на речові, монетні та змішані (монетно-речові).

У процесі визначення часу випадання скарбу з грошового обігу до уваги найчастіше береться його молодша — найбільш пізньодатована монета. Однак тут необхідно брати до уваги, що від часу її карбування до випадання у склад скарбу нерідко минає доволі значний проміжок часу. Саме тому окремі дослідники до часу датування емісії молодшої монети додають від 5 до 15 років. При цьому певне значення має й відстань до місця її карбування: нерідко вона сягає багатьох сотень чи навіть тисяч кілометрів.

Володимир Васильович Зварич

Золота Орда. Гривня. Срібло. XIV ст.

Іван Георгійович Спаський

Цікаву групу нумізматичних джерел становлять інструменти та матеріали, що використовувалися в процесі карбування монет. Найбільш цікавими серед них є монетні штемпелі. На жаль, у музейних та архівних установах України вони майже не представлені. Натомість, у фондах Державного Ермітажу у Санкт-Петербурзі (Російська Федерація), музеї Кремніцького монетного двору (Словаччина), музеї Монетного двору у Відні (Австрія) та ін. зберігається чимало монетних штемпелів, за допомогою яких карбували різноманітні монетні номінали, що в різні часи домінували на українському грошовому ринку. Цікавими для дослідників є металеві заготовки, що використовувались для карбування монет, а також інструментарій монетного двору та вагові тягарці для зважування та перевірки його продукції.

Значним джерелом інформації є допоміжні нумізматичні джерела — товаро-гроші, медалі, ордени, жетони, бони (паперові грошові знаки) та ін. Особливе місце серед нумізматичних джерел посідають письмові пам'ятки. Це, насамперед, документація монетних дворів, урядові рішення про монетно-грошові реформи, вальваційні таблиці, книги органів міського самоврядування, продукти діловодства судових органів та ін. У них містяться назви монетних номіналів, їх курси, розглядаються випадки фальшування монет.

Виникненню та поширенню монет передував тривалий період формування товарно-грошових відносин. Уже у первіснообщинну епоху розвиток продуктивних сил та виробничих відносин призвів до появи надлишку різноманітних товарів і зумовив необхідність їх обміну. Виникла потреба визначення вартості одного продукту щодо іншого. При цьому до уваги брались, насамперед, обсяг зусиль, затрачених на його виготовлення, та рівень використання того чи іншого товару на певній території. Найбільш поширеними еквівалентами вартості у різних народів стали худоба, дорогоцінні та інші метали, різноманітні ракушки, хутро тощо. Найбільш зручними для здійснення операцій обміну виявилися метали. Вони вигідно відрізнялися від інших товаро-грошей: були зручними при транспортуванні та зберіганні, легко ділилися на частини, швидко не псувалися, мали значну вартість. Саме тому перехідною ланкою між товаро-грішми та монетами були металеві вироби та злитки. Спочатку монетні злитки не мали визначеної форми та ваги, але згодом на певних територіях вони набули стандартних метрологічних показників. З часом найбільш розвинутою формою грошей стали монети — узаконені державою металеві злитки певної ваги, розміру та проби металу, якість яких гарантувалася шляхом відкарбування на їх сторонах відтисків зі встановленими зображеннями та написами. Вже в античну епоху термін "монета" часто використовувався в легендах грошових номіналів. Ще частіше він вживався в часи середньовіччя, нового та новітнього часу.

Основним елементом монети є металевий монетний кружок, хоча нерідко він мав неправильну форму: в деяких країнах виготовлялися овальні, чотирикутні, а також багатокутні монети. Кожна монета має три сторони: лицеву — аверс, зворотну — реверс та бічну — гурт. Як правило, аверсом вважається та сторона монети, на якій вміщено зображення монетного сеньйора (власника права монетної регалії) або його символи, герб тощо. Важливим елементом оформлення монети є вміщені на ній написи — легенда. Саме вона вважається визначальною в процесі встановлення її аверса та реверса. До 70-х років XVI ст. гурт монети був гладким, а основними перешкодами для зменшення її метрологічних параметрів шляхом обрізання або обпилювання були зображення та легенди, які займали максимально можливу частку монетного поля.

Першими у процесі історичного розвитку монети були ті їх типи, які не містили жодних написів. їх називають німими або анепіграфними. Найбільш знані серед них — найдавніші грецькі та римські номінали, середньовічні брактеати та ін. Ще один тип становлять моноепіграфні монети, позбавлені будь-яких зображень. Це, передовсім, арабські дірхеми, широко розповсюджені на території Київської Русі у VIII—X ст. Найбільш поширеними є так звані кругові легенди, які розміщені довкола поля монети. Важливим елементом є позначення номінальної вартості монети. Вперше воно з'явилося на римських республіканських асах та їх фракціях. Так, на ½ аса вміщували літеру "S" (лат. semis — половина), на трієнсі (⅓ аса) — чотири крапки, що означали чотири унції тощо. У Візантійській імперії для позначення вартості монети використовувались грецькі літери, що мали числове значення — "М" — 40 нуміїв, "L" — 30 нуміїв, "К" — 20 нуміїв тощо.

Надзвичайно важливим моментом у процесі атрибуції монет є встановлення дати їх карбування. В античну епоху зазначення дати виготовлення монети було рідкісним явищем. Через це встановити час її емісії можна

Покарання фальшивомонетників у Московській державі (мініатюра XVI ст.)

лише за певними інформаційними елементами легенди. Так, римські денарії датуються за роками виконання імператорами консульських та трибунських повноважень, а також за іншими, часто другорядними ознаками. В епоху еллінізму широковживаним стало використання окремих локальних систем літочислення. Найбільш поширеними серед них були: у Греції — олімпійська ера (з 776 р. до н. е.); римська ера (від заснування міста Рима — 21 квітня 753 р. до н. е.); понтійська (боспорська) ера (з 297 р. до н. е.), візантійська ера (від створення світу — 1 вересня 5508 р. до н. е.). Остання система літочислення широко використовувалась у Київській Русі, а згодом — у Московській державі. Лише у 1700 р. Петро І замінив її християнським літочисленням (за юліанським календарем). Упродовж VIII—XI ст. панівними на грошовому ринку українських земель були дірхеми Арабського халіфату. Датування цих монет велося на основі мусульманського літочислення. Легенди дірхемів, як правило, містять ім'я правителя, місце та дату карбування. При цьому датування подається за хіджрою, початком якої є 622 р. н. е. — рік втечі пророка Мухаммеда з Мекки у Медину. Для переведення датування з мусульманського літочислення у християнське використовується наступна формула: X = У + 622 - У/33, де X — рік християнської ери, У — дата карбування монети за мусульманським літочисленням. В епоху раннього середньовіччя, як і в античну епоху, монети європейських країн залишалися недатованими. Час їх виготовлення може бути встановлений у результаті детального вивчення легенд. При цьому особливо важливим е правильне прочитання імені монетного сеньйора, яке часто подається у вигляді декоративного напису або монограми, а також його титулу. Нерідко безпомилкова атрибуція монети залежить від девізів, цитат зі Святого Письма та окремих висловів, що містяться в її легенді. Так, за часів правління кожного з австрійських імператорів на монетах та медалях вміщувались певні вислови. Імператор Франц П (І) (1792/1804—1835) своїм девізом обрав вислів lustitia regnorum fundamentum" ("Закон — основа правління"), а Франц Иосиф І (1848—1916) — "Viribus unitis" ("Спільними зусиллями").

Розміщення на монетах дати карбування розпочалося в епоху Ренесансу. Спочатку для її позначення використовувались римські цифри, і лише з XVI ст. на зміну їм дедалі частіше приходять арабські. Першими датованими монетами, які використовувались на українських землях, були польські та литовські півгроші Сигізмунда І Старого (1506—1548). Перші датовані російські монети з'явилися на грошовому ринку 1596 р. Рік карбування на них позначався слов'янськими літерами аж до 1722 р. При цьому над ними вміщували титло — спеціальний зигзагоподібний знак, який був також позначенням скорочення. Важливим елементом атрибуції монети є встановлення імен монетних майстрів, які позначалися монограмами на її аверсі або реверсі. Так, на номіналах Львівського монетного двору, який функціонував у середині XVII ст., вміщені літери "GBA" монограма орендаря цієї монетарні італійця Джованні Баттісти Аморетті. Нерідко на монетах вказувалися монетні двори, на яких вони були відкарбовані. Для цього найчастіше використовували окремі літери. Так, на австрійських монетах, відкарбованих на віденському монетному дворі у XVIII—XX ст., знаходимо літеру "А". Ця ж літера використовувалась для позначення продукції берлінської та паризької монетарень. На російських монетах трьох останніх століть, відкарбованих у Санкт-Петербурзі, вміщені абревіатури "СПБ", "СП" або "СМ". Останнім часом окремі монетні двори позначають свою продукцію спеціальними логотипами.

Упродовж століть основним матеріалом, з якого виготовлялися монети, були метали. Найбільш поширені з них — електр, золото, срібло, мідь, а також їх природні та штучні сплави. Перші монети були виготовлені з природного електру у VII ст. до н. е. в Малій Азії. Цей метал, який добували в долині р. Пактол та в інших місцевостях, містив 25—40 % срібла і 75—60 % золота. Саме з нього карбували статери м. Кізика, які стали першим міжнародним засобом обігу у причорноморському регіоні, зокрема в античних колоніях, заснованих греками на українських землях. Через невеликі обсяги видобування цього металу, а також його рідкісність, уже в античну епоху на зміну йому прийшло золото. Саме з нього карбувались македонські статери, перські дарики, римські ауреуси, візантійські соліди. За зразком останніх великий київський князь Володимир Святославич (980—1015) запровадив найдавніші українські золоті монети - златники. Одним з результатів, які принесла епоха великих географічних відкриттів, було завезення в Європу великої кількості золота з колоній Нового Світу. Саме з нього відкарбована значна частина монетних номіналів різних країн — іспанські ескудо та дублони, французькі екю та пістолі, англійські соверени та гінеї, голландські та німецькі гульдени і дукати. З XIX ст. і до Першої світової війни (1914—1918) монетно-грошові системи більшості промислово розвинених країн світу базувалися на золотому стандарті (золотому монометалізмі). Після його краху золоті монети поступово вийшли з грошового обігу. У наш час з цього дорогоцінного металу карбуються лише ювілейні (коммеморативні) та інвестиційні монети, які використовуються при проведенні банківських операцій та в міжнародній торгівлі.

Одним із найдавніших монетних металів є також срібло. Саме цей метал лежав в основі егінської та аттично-евбейської монетних систем. Причиною

Верстатне карбування монет. XIX ст.

цього були великі поклади срібла в Аттіці (так звані лавріонські рудники), які активно розроблялися від найдавніших часів. Основну частину монетної маси Римської імперії становили срібні денарії. Саме вони стали першою широковживаною монетою на українських землях у перші століття нашої ери, В епоху середньовіччя та в новий час масштаби видобування срібла у всіх частинах земної кулі постійно зростали. Відкарбовані з нього монети почали відігравати провідну роль у грошовому обігу більшості країн світу. У XIV—XVIII ст. срібло було основним монетним металом, з якого виготовляли найбільш поширені номінали — гроші та талери. Саме ці монети панували в той час і на українському грошовому ринку. Про масштаби використання срібла у монетному виробництві свідчить те, що лише празьких грошів у 1300—1549 рр. було від карбовано понад 1 млрд. шт. А для виготовлення талерів Марії Терезії, які з датою смерті імператриці — 1780 р. — карбувалися аж до середини XX ст., було використано понад 10 тис. тонн срібла. З 1930-х років срібло, як і золото, перестало використовуватись як валютний метал і зараз основними сферами його використання є різні галузі промисловості, ювелірна справа, а також карбування ювілейних та пам'ятних монет. Фізичні властивості срібла не дають можливості використовувати цей благородний метал у монетному виробництві в чистому вигляді. При створенні його сплавів як лігатура найчастіше використовується мідь. При цьому срібний сплав, що містить менше 50 % срібла, має назву білон. Саме з нього в різні часи карбували значну частину розмінних монетних номіналів.

У монетній справі використовувався ще один благородний метал — платина. Через тугоплавкість її використання тривалий час було обмежене.

І лише у 1828—1845 pp. в Росії методом порошкової металургії було випущено невелику кількість монет номіналом 3,6 та 12 рублів. У XX ст. з платини виготовляються лише пам'ятні монети. Як приклад — серія радянських монет номіналом 150 рублів, відкарбована з нагоди проведення в Москві Олімпійських ігор у 1980 р.

Серед неблагородних металів, використання яких у монетній справі розпочалося ще в античні часи, найбільш широко вживаною була мідь. Саме цей метал було покладено в основу монетної справи Стародавнього Риму, а також однієї з найбільших грецьких колоній у Північному Причорномор'ї — Ольвії. У наступні століття мідь використовували для карбування розмінних номіналів, а також як лігатуру при виготовленні монетних сплавів. Най популярнішими серед них були бронза (80—98 % міді та 20—2 % олова) та латунь (56—67 % міді та 44—33 % цинку). В окремих випадках для виготовлення монет використовувались інші метали — олово, свинець, цинк, залізо, нікель, алюміній, а також їхні сплави. Найчастіше це були мідно-нікелевий сплав, нойзільбер (так зване німецьке срібло), альпака (мідно-цинко-нікелевий сплав) та ін.

У процесі карбування монет та створення монетно-грошових систем одним із найважливіших є питання їх метрологічних параметрів. В античній Греції основними грошово-ваговими одиницями були драхма (4,366 г) і талант (6000 драхм). У стародавньому Римі це унція (27,288 г) та фунт (лібра) — 12 унцій. Саме вони були покладеш в основу монетно-вагових систем більшості європейських країн в епоху середньовіччя. Найбільш вживаною ваговою одиницею на той час стала марка (гривна), що дорівнювала половині фунта (лібри). Між регіональними ваговими одиницями існували суттєві відмінності. Так, паризька марка у 1340 р. важила 244,758 г, празька марка у 1317 р. — 250,114 г, а новгородська гривна у XIV ст. — 204,5 г. В епоху середньовіччя сформувалися також вагові системи для дорогоцінних металів. Найбільш поширеною серед них була і досі залишається англійська (тройська) система. Тройський фунт (лібра) дорівнює 373,2418 г і ділиться на 12 тройських унцій ( 31,1035 г). У царській Росії використовувалась золотникова вагова система. В її основу було покладено фунт вагою 409,51156 г, який ділився на 96 золотників (4,2658 г) та 9216 долей (0,044435 г).

В епохи античності та середньовіччя, при ручному карбуванні монет, застосовувався принцип "al marco" - перевірка ваги призначених для монетного виробництва заготовок-кружків та готових монет здійснювалася групами, що мали відповідати прийнятій монетно-ваговій одиниці. При цьому різниця маси окремих екземплярів могла бути доволі значною. В результаті встановлювався ремедіум — допустиме відхилення фактичної ваги монет від ваги, встановленої законодавством. У наш час ця процедура проводиться поштучно. Встановлене співвідношення між загальною вагою монети та вагою дорогоцінного металу, що міститься в ній, називається монетною стопою. Так, з 1750 р. У Прусському королівстві функціонувала 14-талерна монетна стопа. Це означає, що з 12-лотової марки срібла карбували 10½ талерів. При цьому підрахунки здійснювалися за наступною формулою: монетна стопа = 16 (лотів) х 10,5/12 = 14. При встановленні метрологічних показників монети визначалась її чиста вага (нетто) та загальна (брутто). При цьому чиста вага визначалась пробою дорогоцінного металу — його вмістом у монетному сплаві. За всю історію монетного виробництва в різних країнах застосовувалися різні проби металів. Так, у XVII ст. в Німеччині золота марка поділялася на 24 карати, кожен з яких складався з 12 гранів. Тоді ж срібна марка складалася з 16 лотів по 18 гранів кожний. У царській Росії золотий та срібний пробірні

СРСР. 150 рублів. Платина. 1977 р.

Україна. 5 гривень. Нойзільбер. 2001 р.

фунти поділялися на 96 золотників по 96 долей у кожному. З 15 листопада 1927 р. у Радянському Союзі замість золотникової системи проб запроваджено метричну систему проб, в якій визначення вмісту чистого металу проводиться у тисячних долях (промілях). При цьому, якщо кілограмовий зливок золота має пробу (900/1000), то це означає, що в ньому міститься 900 г чистого золота і 100 г лігатури. Нині в Україні пам'ятні та ювілейні золоті монети карбуються зі золота 900-ї проби (інколи для інвестиційних монет використовується золото 999,9-ї проби), а срібні монети карбуються зі сплаву 925-ї проби. Загальна вага монети та вміст у ній чистого металу визначаються спеціальними законодавчими документами — указами, постановами, ординаціями.

У процесі нумізматичного дослідження важливе місце відводиться атрибуції та опрацюванню окремих монет. Першими кроками тут є встановлення номіналу, місця та дати її карбування, визначення монетного двору, а також імені монетного майстра. До уваги беруться також технічні параметри монети — матеріал, використаний для її виготовлення, вага та проба металу. Метрологічні показники дають змогу встановити монетну стопу даної емісії. Для атрибуції монети важливе значення має безпомилкове прочитання легенд та зображень, які містяться на її аверсі, реверсі та гурті. З XIII ст. важливим елементом зображень стали герби монетних сеньйорів. їх прочитання дає змогу правильно провести атрибуцію монети. Завдяки вивченню окремих монет встановлюються нові імена правителів та монетних майстрів, визначаються місцезнаходження монетних дворів та дати важливих історичних подій, стає відомим зовнішній вигляд правителів та членів їхніх родин, а також багатьох пам'яток мистецтва різних епох. Так, лише монети донесли до нас вигляд одного зі семи чудес світу античної епохи — створеної видатним митцем Фідієм статуї Зевса, що знаходилась в Олімпії. Вивчення золотоординських монет повернуло історичній науці ряд імен ханів, відомості про яких у писемних джерелах не збереглися. Використання в нумізматиці різноманітних методів досліджень — як окремих монет, так і монетних комплексів — дає підстави зробити висновки, важливі для всіх ділянок історичної науки.

Україна. 20 гривень. Золото, срібло. 2001 р.

Література

Введение в специальные исторические дисциплины. — Москва, 1990.

Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. — Київ, 1963.

Вспомогательные исторические дисциплины: историография и теория. — Киев, 1988.

Голиш Г, М. Основи нумізматики: Навчальний посібник. — Черкаси, 2002.

Дмитрієнко М„ Ющенко В., Литвин В., Яковлева Л. Гроші в Україні. — Київ, 1998.

Зварич В., Шуст Р. Нумізматика: Довідник. — Тернопіль, 1998.