Нумізматика - Шуст P.M. - §1. Відновлення традиції карбування монет та їх обігу на українських землях в епоху пізнього середньовіччя (початок XIV — кінець XV ст.)

§1. Відновлення традиції карбування монет та їх обігу на українських землях в епоху пізнього середньовіччя (початок XIV — кінець XV ст.)

Початок XIV ст. характеризується низкою нових явищ у політичному та соціально-економічному житті українських земель. Передовсім, докорінні зміни відбулися на політичній карті України. Незважаючи на окремі періоди піднесення, могутня в середині попереднього століття Галицько-Волинська держава поступово втрачає залежні від її правителів землі: у перші десятиліття XIV ст. Литва поширює своє панування на Турово-Пінські та Берестейські землі, Польща відвойовує Люблінщину, Угорщина — частину Закарпаття, Шипинська земля (Буковина) потрапляє під вплив Молдавії. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II (Болеслава Тройденовича, 1323—1340) поміж Польщею, Угорщиною та Литвою розпочинається довголітня боротьба за володіння землями його держави. У кінцевому підсумку галицькі та деякі волинські волості переходять під владу польських королів, а у більшості волинських закріплюються литовські князі. Великий литовський князь Ольгерд Гедимінович (1345—1377), скориставшись послабленням, внаслідок феодальних міжусобиць, Золотої Орди, підпорядкував Великому князівству Литовському Київщину, Переяславщину, Чернігово-Сіверщину та Поділля. Окремі чернігово-сіверські уділи (Путивльщину, Стародубщину, Курщину) захопили великі князі московські. Золотоординські хани зберегли свій вплив над причорноморськими степами та степовою частиною Кримського півострова. В середині XV ст. тут сформувалося Кримське ханство зі столицею в Бахчисараї, влада в якому перебувала в руках представників династії Гіреїв. До початку XV ст. на південному узбережжі Криму зберігались невеликі анклави візантійських володінь (Херсонес, Судак, Феодосія (Кафа) та ін.), які стали генуезькими колоніями, а згодом потрапили під татарсько-турецьке панування.

Незважаючи на політичну роздробленість та відокремленість, а також на негативний вплив іноземного панування, в соціально-економічному розвитку українських земель спостерігалися певні позитивні тенденції. Пожвавлювалося господарське життя, інтенсифікувався розвиток феодальних відносин, завершувався процес формування великої земельної власності і вотчинної системи. Посилювалися урбанізаційні процеси, розбудовувалися старі і виникали нові міста. Змінювалася на краще демографічна ситуація. Зростало сільськогосподарське та ремісниче виробництво, розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля. Все це сприяло формуванню товарно-грошових відносин, які вимагали значної кількості готівкових засобів обігу різних номіналів.

Упродовж XIV—XV ст. найбільш поширеною монетою на грошовому ринку українських земель були празькі гроші. їх поява стала можливою завдяки відкриттю у 1276 р. неподалік чеського міста Кутна Гора багатих покладів срібла. У 1290—1350 рр. тут щорічно видобували близько 20 тонн цього дорогоцінного металу. В той час чеські срібні родовища постачали на ринок понад третину всього європейського срібла. З метою його реалізації було вирішено розпочати широкомасштабне карбування монети грошового типу (лат. Grossus — великий, товстий). Емісія празьких грошів розпочалася у 1300 р. за короля Вацлава II (1278—1305) спочатку на празькому, а згодом — на кутногорському монетному дворі і продовжувалася (з перервами) до 1544 р. З празької вагової гривни срібла випускали 64 гроші, кожен з яких поділявся на 12 парвусів. Спочатку вага гроша становила 3,956 г срібла 937,5-ї проби. Однак з часом проба металу та вага монети поступово зменшувались. Перше погіршення якості празьких грошів відбулося вже у 1311 р., коли вміст чистого срібла в монеті зменшився до 3,41— 3,34 г. У 1340—1346 рр. він коливався у межах 3,18—3,06 г, а у 1360— 1378 рр. — 2,7—2,4 г. За панування короля Вацлава IV (1378—1419) якість грошів знову погіршилась— вони містили лише 1,83—1,66 г чистого срібла. На кінцевому етапі емісії празьких грошів вони містили лише ~ 0,85 г цього дорогоцінного металу.

Чехія. Вацлав II (1278—1305). Празький гріш. Срібло

На аверсі празьких грошів містилось зображення корони, навколо якої — кругова легенда у два рядки "WENCESLAUS SECUNDUS (DEI GRATIA REX ВОЕМІЕ)" "Вацлав другий (з божої ласки король Чехії)”. На звороті монети — герб Чеського королівства — лев з подвійним хвостом, навколо якого кругова легенда "GROSSI PRAGENSES" ("празький гріш"). Масштаби карбування чеських монет цього номіналу були доволі значними: за весь час емісії відкарбовано понад 1 млрд. штук празьких грошів. Завдяки цьому вони швидко поширилися в країнах Центральної та Східної Європи і впродовж двох століть обслуговували потреби грошового обігу, залишаючись найбільш популярними на цій території монетами.

Невдовзі після початку карбування, близько 1302 p., празькі гроші з'явились у Польщі. На західноукраїнських землях їх присутність нотується приблизно з 1305 р. Відтоді значення цих монет тут постійно зростає, і незабаром вони стають основним засобом грошового обігу. У письмових джерелах празькі гроші, як правило, фігурують під назвою "широкі гроші" (лат. Grossi lаtі). Так, наприкінці XIV ст. по всій Перемишльській волості податок на користь короля збирали по "два гроші широкі" з двору, а в 1374 р. князь Юрій Коріятович надав м. Кам'янцю 200 ланів землі з умовою платити впродовж 20 років щорічно по 20 широких грошів з лану. Празькі гроші залишались основною монетою українського грошового обігу до кінця XV ст.: ними сплачували мита та податки, здійснювали розрахунки за продані маєтності, платили за оренду вотчин тощо. Інколи при цьому використовувалась велика кількість цих монет. Так, у 1438 p. у Кременецькому повіті на Волині було продано землеволодіння за 400 кіп широких грошів (24 тис. празьких грошів). Широке використання празьких грошів підтверджують і матеріали монетних скарбів. Інколи в них налічується по декілька тисяч цих монет. Так, у скарбі з с. Спасів Сокальського району на Львівщині налічувалось 1052 гроші короля Вацлава IV, а в депозиті з с. Нежиловичі Радомишльського району Житомирської області містилось 1584 гроші Карла IV та Вацлава IV. Якщо у XIV ст. ареал поширення празьких грошів Вацлава II, Яна Люксембурзького та Карла IV охоплював переважно галицькі, волинські та подільські землі, то в XV ст. монети Вацлава IV, рідше попередніх королів, трапляються на всій території Правобережної України, а також на Чернігово-Сіверщині.

Упродовж другої половини XIV — першої половини XV ст. друге місце в обіговій монетній масі на території західноукраїнських земель посідали срібні руські грошики та львівські півгроші, які карбувалися на львівському монетному дворі у 1353—1408 pp. Популярність цих монет пояснюється тим, що за вартістю вони дорівнювали половині празького гроша. У тогочасних письмових джерелах вони найчастіше фігурують як "загальновживані гроші" (лат. Grossi usuali). Так, у 1387 р. львівський коваль Миколай пропонував заплатити за майно вдови іншого коваля суму "три гривні загальновживаною монетою та двадцять широких грошів". Ареал поширення монет львівського карбування, як правило, охоплював центральну та південно-східну частини галицьких земель. У скарбах вони часто представлені значною кількістю екземплярів" Наприклад, у депозиті з с. Бобулинці Бучацького району Тернопільської області було 4 руських грошики Казимира III, ЗО — Людовіка Угорського, 6— Владислава Опольського, а також певна кількість празьких грошів Яна Люксембурзького та Карла IV. Повновартісні львівські монети використовувались не лише для потреб місцевого обігу, а й у міжнародній торгівлі. Саме ними покривався дефіцит торгового обміну галицьких земель з балканськими країнами. Це підтверджують численні знахідки скарбів з руськими грошиками та львівськими півгрошами на Буковині, у Молдавії та Румунії. Так, у скарбі з с. Кугурешти Флорештського району в Молдавії зареєстровані руські грошики Владислава Опольського (6), Людовіка Угорського (17), Владислава П Ягайла (388), а також львівські півгроші (7) останнього. Цікавим явищем є наявність у монетних комплексах значної кількості обрізаних празьких грошів, які метрологічно дорівнюють руським грошикам. Мідні львівські денарії, які були найдрібнішою розмінною монетою, а отже, мали незначну вартість, здебільшого використовувались на території міста та його околиць для дрібних торгових розрахунків, ними давали милостиню тощо.

З кінця XIV ст. в процесі грошового обігу спочатку на галицьких, а згодом й інших українських землях дедалі частіше використовувалися монети польського карбування. Переважно це були півгроші, рідше денарії, які виготовлялися на краківському монетному дворі за часів панування представників династії Ягеллонів: Владислава II (1386—1434), Владислава III (1434—1444), Казимира IV (1445—1492) та Яна Ольбрахта (1492— 1501). Як правило, у тогочасних актах ця категорія монет виділяється з-поміж інших. Так, 18 листопада 1384 p. у Львові було сплачено суму "чотири з половиною гривні польською монетою", а в 1424 p. у Снятинській волості повноправні селяни — кметі — сплачували щорічно податок у розмірі "по два гроші польських краківського карбування". Оскільки в той час монета номінальною вартістю один гріш не випускалася, розрахунок, як правило, здійснювався у півгрошах. У актах цей номінал трапляється під назвами "малі гроші" (лат. Grossi parvi), "середні гроші" (лат. Grossi medii), а також — "квартник" (лат. Quartensis). Остання назва виводиться від вартості півгроша, що дорівнювала 1/4 скойця (лат. Sсotus) — лічильної одиниці у два гроші. У другій третині XV ст. краківські півгроші витіснили з обігу більш якісні руські грошики львівського карбування і посіли їхнє місце на грошовому ринку галицьких земель.

Новим явищем на галицьких землях стали золоті монети, які з середини XIV ст. у великій кількості завозились з Угорщини. Угорські дукати розпочали карбувати у 1325 р. за зразком флорентійських флоренів. їх вага становила = 3,49 г високопробного золота. Як і празькі гроші, "угорські золоті" (лат. Floreni Ungaricales), або "червоні золоті" (лат. Floreni rubei) — саме під цими назвами вони найчастіше згадуються у писемних джерелах — дуже швидко поширились у країнах Центральної та Східної Європи і до кінця XVI ст. залишались основною повновартісною монетою на їх грошовому ринку. Інколи джерела вказують на місце карбування угорських дукатів — кремніцький монетний двір. Так, у 1445 p. у м. Санок на Лемківщині було сплачено суму "275 флоринів угорських кращої кремніцької монети". На відміну від розмінних срібних та білонних номіналів, вага та проба дукатів упродовж багатьох століть не змінювалися. Найширше використання угорських золотих на західноукраїнських землях припадає на початок XV ст. У 1406 p. у Львові один угорський золотий дорівнював 24 срібним грошам польською монетою. З огляду на зміни монетної стопи розмінних номіналів, а також залежно від того, якими монетами (празькими грошами, польськими півгрошами чи денаріями) здійснювався розрахунок, письмові джерела подають різні курси угорських дукатів упродовж XV ст. Він значною мірою залежав також від зміни економічної та фінансової кон'юнктури, хоча протягом усього століття зберігалася тенденція до його зростання. Найвищою вартість угорських золотих монет була у середині століття. Тоді дукат оцінювався у 36 грошів польською монетою. У 1490-х роках його вартість стабілізувалася на рівні ЗО грошів. Намагаючись контролювати ситуацію на грошовому ринку, польський уряд, на вимогу шляхти, за часів короля Александра Ягеллончика (1501—1506) здійснив спробу офіційно закріпити таку вартість золотих монет цього номіналу. Саме тоді термін "злотий" почав використовуватись як грошово-лічильна одиниця для позначення суми у 30 грошів польською обіговою монетою.

Крім золотих монет угорського карбування на ринку інколи траплялися монети італійського, насамперед, венеціанського карбування. Тамтешні дукати (цехіни) у значній кількості надходили на територію Кримського півострова, Придністров'я, Поділля та півдня України. Львівські міські акти за 1445 р. нотують в описі майна одного з міщан наявність 20 венеціанських золотих монет. А в скарбі з м. Феодосія в Криму було 10 цехінів, відкарбованих дожами Венеції Андреа Дандоло (1343—1354), Джованні Градсігно (1355—1356), Марко Корнаро (1365—1367) та Андреа Контаріні (1367—1382). Активна торговельна діяльність з країнами Сходу сприяла проникненню на український ринок турецьких та арабських золотих монет.

Угорщина. Владислав V. Гульден. Золото. 1455 р.

їх частка, через незвичний для населення зовнішній вигляд та метрологічні відмінності, була незначною.

Грошовий обіг українських земель, які у другій половині XIV—XV ст. перебували у складі Великого князівства Литовського, суттєво відрізнявся від галицького. Частка монет київського, Чернігово-Сіверського та подільського карбування у складі загальної монетної маси була незначною. Натомість, широко використовувались золотоординські номінали. Свідченням цього є склад скарбів, виявлених на територіях, що раніше належали до Золотої Орди. Так, у депозиті з с. Воскресенка Приазовського району Запорізької області містилось 14 350 срібних джучидських монет. У XV ст. вміст скарбів став різноманітнішим. Окрім ханських монет у них дедалі частіше трапляються празькі гроші, руські грошики та польські півгроші.

На грошовому ринку Правобережжя та Чернігово-Сіверщини нерідко використовувалися литовські денарії — пенязі. Більшість з них була відкарбована за часів великого князя Вітовта Кейстутовича (1393—1430). Вага цих монет — 1,06—1,39 г, а проба — 937. Це могло відповідати метрологічним показникам польських півгрошів або половині празького гроша, карбованого наприкінці XIV ст. (вагою 2,68—2,9 г срібла 625-ї проби). Згодом вага литовських денаріїв—пенязів значно зменшилася, для окремих типів вона становила 0,3—0,4 г. У 1407—1444 рр. грошово-вагова система Великого князівства Литовського була такою: 1 рубль = 100 празьким грошам = 1000 денаріїв-пенязів. У середині XV ст. припинилося карбування власної монети у Литві. Тоді ж з обігу зник монетно-ваговий зливок — рубль, а термін "рубль" надалі використовувався як грошово-лічильна одиниця для позначення суми, рівної 100 грошам. Припускають, що один із типів денаріїв (колюмни — спис з хрестом) карбували у Луцьку — одному зі стольних городів Великого князівства Литовського. Підтверджують це монетні знахідки, виявлені на території цього волинського міста та його околиць. Так, у 1898 р. тут було виявлено скарб, що складався з денаріїв цього типу, котрі важили декілька фунтів. А депозит з с. Промінь Рожищенського району містив 400 празьких грошів та 800 литовських денаріїв цього ж типу.

Реліктовим явищем грошового обігу другої половини XIV—XV ст. були монетно-вагові гривни та їхні фракції — здебільшого паличкоподібні, з вм'ятинами на спинці, зливки так званого "литовського" або "західно-руського" типу. їх вага становила 105—108г, а довжина— 10—12см. У 1325—1327 рр. гривна дорівнювала 30 празьким грошам (по 3,6 г) або 60 ногатам (по 1,8 г). Крім зливків цього типу, використовувались гривни новгородського типу. Сім таких зливків та три фрагменти містились у скарбі з с. Гвоздів Васильківського району Київської області. Факт використання населенням вагових гривен підтверджують і тогочасні акти. Так, у 1366 р. неподалік Перемишля продали село з угіддями за 100 "вагових гривен", а 1368 р. у Львові сплачено 20 гривен срібла. Вартіснішою одиницею був рубль вагою 189 г, який оцінювався у 52,5 празького гроша, або у 105 ногат, або 315 заушень, або 525 долгей. Після реформи празького гроша 1366 р. і зменшення його ваги до 3,1 г на рубль йшло 60 цих монет, що відповідало грошово-лічильній одиниці — копі (лат. Sexagena).

Упродовж XIV—XV ст. відбувався процес формування нових систем грошової лічби. На західноукраїнських землях широко використовувалася лічильна гривня (лат. Магса), яка дорівнювала 48 польським грошам і яку часто називали краківською. Вона складалася з чотирьох фертонів (лат. Ferto, польськ. Wiardunek), кожний з яких дорівнював 12 грошам. У свою чергу, фертон поділявся на шість скойців (лат. Scotus) по два гроші в кожному. Найдрібнішою монетною та грошово-лічильною одиницею залишався денарій (лат. Denarius), який дорівнював 1/18 гроша. У другій половині XV ст. почалося використання як лічильної одиниці польського злотого (лат. Florenus), який дорівнював ЗО грошам. З XVI ст. він став основною лічильно-грошовою одиницею на галицьких землях, а згодом і на інших українських землях, які після Люблінської унії 1569 р. увійшли до складу Польщі.

На грошовому ринку періодично з'являлись і фальшиві монети. Незважаючи на жорстокі покарання, зловмисники створювали підпільні монетарні, в яких підробляли півгроші та денарії. Одна з них існувала у Львові, неподалік від так званого Низького замку. Підтверджують це два монетних скарби, котрі складалися з фальшивих півгрошів та денаріїв короля Яна Ольбрахта. У 1438 р. у м. Санок міщанин Іван Чайка налагодив карбування підробок. Чимало неякісної монети завозили купці з Угорщини. Однак частка фальшивої монети у складі загальної монетної маси була незначною.

Упродовж XIV—XV ст. на грошовому ринку українських земель відбулася значна еволюція. Після закінчення так званого безмонетного періоду на ньому знову з'явилася монета, що пояснюється розвитком економічного життя, вдосконаленням товарно-грошових відносин. Поряд з іноземними номіналами, основними з яких були срібні празькі гроші та угорські золоті флорини, функціонувала і власна монета, яку карбували в різних регіонах України: руські грошики та львівські півгроші — у Львові, подільські півгрошики — у Смотричі, монети Володимира Ольгердовича — в Києві та ін. Припинення місцевого карбування і зменшення імпорту чеської монети у другій половині XV ст. призвело до поступового витіснення празького гроша польськими півгрошами та денаріями краківського карбування, які запанували у грошовому обігу.

Гривня литовського (західноруського) типу. Срібло. Кінець XII—XV ст.