Нумізматика - Шуст P.M. - Література

Політичні події, що розгорталися на українських землях в середині XVII ст., наслідком яких стала ліквідація незалежності України та її поділ між Річчю Посполитою і Московською державою, мали значний вплив на розвиток грошового господарства краю. Вміст монетних скарбів та аналіз письмових джерел дають змогу відтворити структуру монетного ринку та особливості системи лічби монет в окремих регіонах України. Серед монетних номіналів, які обслуговували грошовий обіг, домінуючими залишались емісії монетних дворів Речі Посполитої. На відміну від першої половини XVII ст., у складі монетних скарбів практично відсутні реліктові екземпляри, відкарбовані на коронних та литовських монетарнях у XIV— XVI ст. До грошових реформ Яна II Казимира кінця 50-х — початку 60-х років з розмінних монет найбільш популярними серед населення були емісії Сигізмунда III, здійснені в останній період його панування: це коронні півтораки, трояки та орти, відкарбовані у 1620—1627 рр. Так, у 1662 р. львів'янка Агнета Вісліцька мала "ортами старими 8 зл., шостаками 110 зл., півтораками 14 зл.". Дещо менше використовувалися коронні тернарії, шеляги, гроші та шостаки. У монетних депозитах реєструється також незначна кількість або поодинокі екземпляри литовських шелягів та грошів, гданських грошів та ортів, лобженіцьких тернаріїв. Усі ці монети у повсякденному вжитку оцінювалися за вмістом у них чистого срібла, а не за номіналом. Так, "старий" півторак у 1687 р. в Овручі на Київщині прирівнювався до трояка Яна II Казимира. В даному випадку брався до уваги півторак, відкарбований у 1614—1619 рр. Срібні повновартісні монети, виготовлені у першому десятилітті правління Яна II Казимира, у скарбах трапляються доволі рідко. Це пояснюється незначними масштабами емісії, вилученням їх для подальшого перекарбування та масовим експортом якісної польської монети за кордон. Крім того, постійні воєнні дії на українських землях у 50—70-х роках XVII ст. не сприяли поширенню тут коронної монети. Саме тому у сотнях монетних депозитів цього періоду зареєстровано лише невелику кількість литовських та коронних білонних шелягів 1652—1653 рр., а також шостаків та ортів. Серед останніх значну частку становлять гданські та торунські емісії.

З 1659 р. на українському грошовому ринку поширились масово карбовані мідні шеляги — боратинки. Вони присутні у більшості скарбів, які випали з обігу у другій половині XVII—першій половині XVIII ст. В окремих з них наявна значна кількість цих маловартісних монет. Так, у скарбі, виявленому в 1894 р. у м. Кам'янка-Бузька, що на Львівщині, містилось 2756 коронних та литовських боратинок. Характерною особливістю монетних скарбів, до яких входили мідні шеляги, є їх монометалічність — змішані срібно-мідні комплекси трапляються значно рідше. Крім того, спостерігається географічний фактор у кількісних параметрах використання цих монет. їх знахідки частіше виявляються на західних та північно-західних землях України, рідше — на Наддніпрянщині та Лівобережжі. Аналіз скарбового матеріалу свідчить про незначну різницю між монетами коронного та литовського карбування в окремих депозитах, що є доказом уніфікації монетної структури на грошовому ринку Речі Посполитої. Незважаючи на припинення у 1666 р. емісії боратинок, вони обслуговували потреби ринку ще впродовж століття і були вилучені з обігу лише під час грошової реформи на початку правління Станіслава Августа Понятовського. При здійсненні розрахунків на значні грошові суми часто використовувались заздалегідь приготовані мішечки, в яких містились боратинки на суму 10, 20 і т. ін., аж до 100 злотих.

Другою поширеною на Україні монетою, емітованою за часів Яна II Казимира, були злотівки — тимфи. Ці також неповновартісні монети, що карбувалися у 1663—1666 pp., разом з боратинками впродовж багатьох десятиліть були основними складовими обігової монетної маси. Свідчення цього — часта поява згадок про цей вид монет на сторінках актових джерел. Так, у 1665 р. в касі Львівського Ставропігійського братства було тимфів на суму 1000 польських злотих, а львівський міщанин Себастьян Горський у 1668 р. був власником "709 тимфів злотових". Часто вони реєструються у монетних скарбах. У депозиті з с. Велицьк Волинської області було 13 злотівок-тимфів Яна II Казимира. Поява на ринку великої кількості неповноцінних шелягів-боратинок та тимфів-злотівок спричинила виникнення двох паралельних систем обігу монет: 1) "добра монета" (лат. Moneta bona), до якої відносили повновартісні срібні номінали — півтораки, трояки, шостаки, орти, талери; 2) "обігова монета" (лат. Moneta сurerens) — неповновартісні боратинки та тимфи. При проведенні розрахункових операцій використовувався так званий "наддаток". Так, якщо купець взяв позику доброю срібною монетою, а повертав її шелягами-боратинками, то він, окрім належного процентного приросту, змушений був додати ще певну грошову суму. Сума "наддатку" постійно змінювалася. У 1662 р. вона становила 12 %, у 1664 р. — 20 %, у 1666 р. — досягла 70 %. Намагаючись зупинити її зростання, сейм 1676 р. встановив максимальний розмір "наддатку" на цьому рівні. Однак на практиці це рішення часто не виконувалося — ринок диктував свої умови. Ринковий курс тим-фа, виражений у боратинках, перевищував його номінальну вартість. У Львові він був такий: 1667 р. — 32 гроші, 1686 р. — 33 гроші, 1697 р. — 35 грошів, 1701 р. — 38 грошів. На цьому рівні він утримувався впродовж першої половини XVIII ст. Вартість цієї ж монети у срібних грошах була більш стабільною: до 1677 р. тимф коштував 15 срібних грошів, а згодом його ціна усталилася на рівні 18 грошів. На Правобережній Україні курс цієї монети у 1758 р. становив 15 російських копійок. На грошовому ринку тимфи залишались аж до падіння Речі Посполитої. В повсякденному житті курси дуката та талера встановлювались у двох паралельних валютах. В останні роки правління Яна П Казимира за дукат платили 6,5 злотого, а за талер — 3,5 злотих срібною розмінною монетою, мідними шелягами-боратинками за ці монети треба було заплатити вже відповідно 9 та 5 злотих.

На грошовому ринку українських земель помітне місце посідали повновартісні срібні номінали, відкарбовані на метрологічних засадах ординації 1658 р. Нумізматичні джерела фіксують присутність, головним чином, шостаків та ортів. Більшість з них емітована на коронних монетних дворах, у тому числі львівському. Продукція віленської, гданської та торунської монетарень трапляється значно рідше, а номінали ельблонзького виробництва не зареєстровані в жодному зі скарбів. Інші номінали — білонні шеляги, гроші, півтораки та трояки — через невеликі масштаби емісії не відігравали суттєвої ролі в процесі грошового обігу. Це ж стосується талерів та дукатів коронного виробництва. Адже у скарбах надзвичайно рідко присутні лише поодинокі або нечисленні екземпляри цих монет.

Малі обсяги монетного карбування часів Михайла Корибута Вишневецького не позначилися на грошовому обігу українських земель. У роки панування його наступника, Яна III Собєського, монетна політика Речі Посполитої була більш активною. Карбування монет велося на засадах ординації 1658 р. На ринку з'явилася значна кількість шостаків та ортів, виготовлених на краківському та бидгощському монетних дворах, про що свідчить вміст скарбів. Так, у депозиті з с. Залужжя, що неподалік Володимира-Волинського, виявлено 33 шостаки 1677, 1679—1682, 1684 рр., а в скарбі з с. Ясенів на Львівщині зафіксовано два орти 1685 та 1686 рр. Інші номінали — трояки, талери, а також золоті монети цього правителя — на Україні майже не трапляються. Це ж стосується емісії монетарень над балтійських торгових міст та Курляндії. Останні представлені лише шостаками, рідше — ортами 1694 р. У письмових джерелах коронні монети, випущені в останній чверті XVII ст., не виділяються, що пояснюється їх метрологічною відповідністю випускам Яна II Казимира, здійсненим на основі ординації 1658 р.

Політична нестабільність кінця ХУП—початку XVIII ст., участь Речі Посполитої у Північній війні привели країну до межі економічного краху. Все це не могло не позначитися на стані грошового господарства держави. Оскільки коронні та литовські монетні двори ще з 1586 р. залишалися бездіяльними, ринок використовував стару польську та іноземну монету, значну частину якої становили неповновартісні екземпляри. Незначні коронні й так звані польсько-саксонські монетні емісії Августа II, здійснені на саксонських монетарнях, не мали жодного впливу на стан грошового обігу українських земель. їх присутність не простежується ні у монетних скарбах, ні в актових джерелах. Єдиною монетою цього правителя, яку нотують польські та білоруські джерела, є коронні шостаки 1702 р. Очевидно, певна кількість цих монет все ж перебувала на грошовому ринку України.

Подібна ситуація спостерігалася і з емісіями Августа III. Нумізматичні джерела фіксують використання населенням значної кількості ортів (тимфів) 1754—1756 рр. та шостаків 1753—1757 рр., а також мідних шелягів та грошів. Однак кількісно вони поступалися давнім емісіям часів Яна II Казимира та Яна III Собєського. Різниця вартості ортів та тимфів

Річ Посполита. Август II. 2/3 талера. Срібло. 1707 р.

Августа III, які емітувались у Саксонії, була незначною. Однак письмові джерела засвідчують, що на львівському грошовому ринку ці номінали чітко розрізнялися за характерними ознаками зовнішнього вигляду. Так, тимфи, карбовані у Ляйпцігу, оцінювалися у 35 мідних грошів. Хоча на реверсі цих монет містилась літера "Т" — позначення номіналу, населення звертало увагу на іншу їх особливість — голова короля на аверсі тимфів була меншого розміру, ніж на тогочасних ортах. Тому в актах одні з них фігурують як "тимфи мала голівка", а другі — як "орти вісімнадцяткові".

Активне реформування польсько-литовської монетної системи в перші роки панування Станіслава Августа Понятовського не призвело до радикальних змін на грошовому ринку українських земель. Це пояснюється, насамперед, переділом території Речі Посполитої, в результаті якого вже у 1772 р. західноукраїнські землі перейшли під владу австрійських Габсбургів, і тут розпочалося поетапне вилучення польської монети і заміна її австрійською. Правобережна Україна дедалі більше потрапляла в залежність від Російської імперії, в тому числі економічну, коронна монета тут поступово витіснялася повноцінними російськими номіналами. Активне використання населенням України польської монети завершилося наприкінці XVIII ст., а окремі її екземпляри як релікти грошового обігу зберігалися до 30-х років XIX ст.

Упродовж другої половини ХУП—XVIII ст., як і в попередній період, на грошовому ринку українських земель широко використовувалась іноземна монета. Основними, як і раніше, залишалися номінали, відкарбовані на монетних дворах Московської держави (з 1721 р. — Російської імперії), Бранденбурга—Пруссії (з 1701 р. — Прусського королівства), Швеції та її прибалтійських володінь, різноманітних державних утворень, котрі входили до складу Священної Римської імперії, а також Голландії, іспанських Нідерландів та низки інших держав.

Процес поширення російської монети на грошовому ринку українських земель набув значного розвитку в середині XVII ст. Цьому сприяло зближення України та Московської держави в роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького і зростання політичних та економічних стосунків між обома державами, криза грошового господарства Речі Посполитої і неможливість повноцінного забезпечення ринку якісною коронною монетою тощо. Сприяла цьому і стабільність та висока якість російської копійки. Як справедливо зауважив відомий український дослідник нумізматики В. Шугаєвський, російська монета розпочала систематично вливатись у грошовий обіг України з 1654 р. Аналіз скарбового матеріалу засвідчує присутність значної кількості копійок, відкарбованих у попередні століття. Так, у скарбі з с. Курилівка Канівського району Черкаської області виявлено понад 2 тис. монет, виготовлених московськими володарями від Івана Ш (1462—1505) до Михайла Федоровича (1613—1645).

Щоправда, у більшості тогочасних депозитів нотуються копійки та інші номінали царя Олексія Михайловича (1645—1676). Аналіз топографії монетних знахідок дає підстави стверджувати, що основним ареалом поширення російської монети були Київщина та Чернігівщина, де вона присутня відповідно у 27 та 14 скарбах. В інших регіонах її частка обігу була скромнішою. Крім срібної копійки та її фракцій — денги та полушки, певне місце на ринку посідали так звані "єфимки з признаком" — західноєвропейські талери з російською контрмаркою, які з'явилися у 1655 р. На території Московської держави їх офіційна вартість дорівнювала рублю — 100 копійкам. На Україні населення приймало ці монети за реальним ринковим курсом, який становив 64 копійки. Спроба ввести в український грошовий обіг мідні російські номінали виявилася безуспішною. Так, прислані у 1658 р. київському воєводі Бутурліну для виплати стрільцям мідні полтинники, через відмову киян приймати ці монети при здійсненні розрахунків, довелось повернути до царської скарбниці. Нумізматичні матеріали засвідчують використання невеликої кількості мідних копійок, та й то лише у м. Києві.

Грошова реформа Петра І, яка наблизила російську монетну систему до західноєвропейських стандартів, сприяла поширенню повновартісної продукції царських монетарень на грошовому ринку не лише Гетьманщини, а й інших українських земель. Сприяло цьому і перебування російських військ на Україні під час Північної війни (1700—1721) та інших воєнних конфліктів XVIII ст. З початку ХУІП ст. російська срібна та золота монета починає поступово витісняти з обігу польські, а також інші іноземні номінали. Численні вальваційні таблиці, які публікувалися в той час, дають обігові курси копійки та рубля. Так, у 1713—1717 рр. у Львові вартість копійки становила 2 польських гроші. Ціна рубля залежала від вмісту в ньому чистого срібла. Так, у 1735 р. він коштував 10 польських злотих, а в 1769 р. — 7 злотих. Після включення Правобережної України, внаслідок поділів Польщі, до складу Російської імперії відбувалося поетапне вилучення з обігу польських та іноземних номіналів і заміна їх російськими.

В середині XVII ст. монетне виробництво Бранденбурзько-Прусської держави на українському грошовому ринку було представлене, головним чином, розмінними номіналами — шелягами, півтораками, рідше— грошами та ортами герцогів Георга Вільгельма (1618—1640) та Фрідріха Вільгельма (1640—1688). Ці монети, що відповідали метрологічним параметрам коронної ординації 1623 р., у письмових джерелах не виділяються. Однак вміст монетних скарбів, виявлених на всій території України, свідчить про широке використання їх населенням. В останній чверті століття прусський монетний експорт на землі Речі Посполитої значно зріс. Основними номіналами, які у великих кількостях завозилися купцями, були шостаки та орти Фрідріха Вільгельма. Метрологічно вони не відрізнялися від однотипних коронних номіналів Яна II Казимира та Яна III Собєського, що сприяло їх використанню у процесі грошового обігу. З початку і до середини XVIII ст. через незначні масштаби монетного карбування на території Речі Посполитої прусські монети — шостаки та орти Фрідріха III (1688—1713. з 1701р.— прусський король ФрідріхІ) та Фрідріха Вільгельма І (1713—1740) були одними з найбільш поширених обігових монет на українському грошовому ринку. Використання прусської монети ще більше зросло за часів панування Фрідріха II (1740—1786), який, намагаючись покрити свої воєнні видатки, здійснював широкомасштабне фальшування польської монети, вдаючись навіть до оригінальних штемпелів Августа III.

Низькопробні прусські номінали у великих кількостях завозились на землі Речі Посполитої, де обмінювалися на якісно кращі польські, а також іноземні монети, які вивозились для подальшого перекарбування на монетних дворах Берліна, Кенігсберга, Вроцлава та інших міст Пруссії. Низька ефективність боротьби із завезенням на територію країни прусських підробок за допомогою митної служби змусила уряд періодично проводити редукцію іноземної монети шляхом публікації універсалів з офіційними її курсами. У виданому в серпні 1761 р. універсалі вартість прусських шостаків, випущених у 1753—1756 рр., було встановлено на рівні 11 польських мідних грошів, тимфів 1755—1756 рр. — 35 грошів, тимфів вроцлавських нових 1754—1755 рр.— 16 грошів, тимфів вроцлавських— 10 грошів, тимфів берлінських — 7,5 гроша. Труднощі з відрізненням оригінальних монет від підробок змушували населення вимагати заборони обігу прусської монети. Під час проведення грошової реформи 1766 р. були видані універсали, які забороняли її обіг на території країни. Попри це, процес вилучення прусських номіналів завершився аж наприкінці століття.

На відміну від першої половини XVII ст., у другій його половині монети Швеції та її прибалтійських володінь посідали скромніше місце на грошовому ринку українських земель. В обігу ще перебувала частина неповновартісних розмінних монет ельблонзького карбування часів Густава П Адольфа та початків панування королеви Христини. Найчастіше це були шеляги та півтораки, рідше — гроші та трояки. Новою групою маловартісної монети шведського карбування стали так звані лівонські та ризькі шеляги, які у величезних кількостях з'явилися в обігу на початку 1650-х років. Вміст чистого срібла у цих монетах був втричі меншим, ніж у коронних та литовських емісіях, що приносило орендарям двох ризьких монетарень (міської та королівської) значні прибутки: лише впродовж 1644— 1664 рр. вони виготовили понад 1200 млн шт. шелягів. Більшість з них розповсюджувалася на території Речі Посполитої, у тому числі на українських землях. Свідчення цього — їх присутність у козацьких гаманцях, знайдених на полі битви під Берестечком, яка відбулася 18 червня 1651 р. З 1659 р. карбовані у значних обсягах коронні та литовські мідні шеляги-боратинки почали витісняти з обігу шведські, ризькі та лівонські шеляги. Повновартісні монети власне шведського карбування, випущені у другій половині XVII—XVIII ст., на українському грошовому ринку трапляються рідко. Виняток становлять монети вартістю дві та чотири марки, поодинокі екземпляри яких інколи фіксуються у тогочасних скарбах.

Зазнав змін і асортимент монет німецького карбування, які перебували в обігу на Україні. Так, значно зросла частка розмінних номіналів, відкарбованих у численних володіннях австрійських Габсбургів, здебільшого монет вартістю 3,6 та 15 крейцерів імператора Леопольда І (1657—1705). Виготовлені вони на монетних дворах Австрії, Каринтії, ІПтірії, Тиролю, Сілезії, Моравії, Чехії та Угорщини. До них примикають метрологічно ідентичні емісії церковних володінь — Зальцбурзького та Оломоуцького архієпископств. З сілезьких монет у скарбах наявна незначна кількість низькопробних тешинських оболів Єлизавети Лукреції (1625—1653) 1651—1653 рр., які приймалися на ринку за курсом шеляга. Поширення інших німецьких розмінних монет на українському грошовому ринку було незначним.

Ще одним неповновартісним учасником грошового обігу в середині XVII ст. були мідні шотландські монети номінальною вартістю 2 пенси, які у 1632—1633 рр. карбував король Карл І (1625—1649). Вони присутні у значній кількості тогочасних монетних депозитів, а також згадуються у письмових джерелах. Поява та поширення мідних двопенсових монет, які приймалися за курсом коронних шелягів, була тісно пов'язана з діяльністю купців шотландського походження — частих гостей на Україні.

Участь українських земель у балтійській торгівлі сприяла поширенню тут повновартісних монет, які карбувалися на численних монетарнях Голландії (Об'єднаних Провінцій) та іспанських Нідерландів. Як і в попередній період, їхній монетний експорт складався, головним чином, з різноманітних номіналів талерного типу та золотих дукатів. У скарбах найчастіше присутні талери-патагони та їхні фракції, відкарбовані іспанськими королями Філіппом IV (1621—1665) та Карлом II (1665—1700) у нідерландських провінціях Брабант, Фландрія, Турне. Метрологічно наближеними до них були зільбердукати та рійксдаальдери північнонідерландських (голландських) провінцій Гельдерн, Західна Фризія, Утрехт, Оверейсл, Голландія, Зеландія, а також міст Кампен, Давентер та Цволлє. Незначна різниця між цими групами талерів, емітованих за зразками

Священна Римська імперія. Леопольд І. 10 дукатів. Золото. 1670 р.

талерів "імперіальної ліги" (талерів Священної Римської імперії), була добре відома купцям та службовцям фінансових служб. Однак офіційний та ринковий курс цих монет на території Речі Посполитої був однаковим. Рішенням коронаційного сейму 1676 р. він встановлювався на рівні 6 злотих мідними шелягами. До початку XVIII ст. вартість повновартісних талерів, які у писемних пам'ятках фігурують як "тверді", "биті", "старі" та ін., зросла до 8 злотих шеляжною монетою. У старій білонній розмінній монеті вони оцінювалися по З польських злотих. Національне походження метрологічно подібних монет талерного типу в актах, як правило, не вказувалося. Аналіз скарбового матеріалу свідчить про використання населенням, крім нідерландських талерів, монет цього типу, відкарбованих у німецьких володіннях (в Австрії, Тиролі, Моравії, Саксонії, Нюрнбергу, Гамбургу, Брауншвейг-Люнебургу та ін.), рідше — на монетарних Речі Посполитої та інших європейських країн.

З-поміж монет талерного типу населення продовжувало використовувати голландські левендаальдери та флорини. Через занепад східної торгівлі та метрологічну відмінність від повновартісних талерів попит на левендаальдери дещо зменшився. Адже вони містили майже на б г чистого срібла менше (бл. 20 %). Саме тому у 1676 р. сеймова комісія визначила їх вартість у 5 злотих шелягами-боратинками. Однак ринковий курс цих монет був значно вищим. Так, у Львові в 1689 р. левендаальдер коштував 6 злотих 6 грошів шеляжною або 80 грошів старою срібною розмінною монетою. Наприкінці XVII ст. надходження монет цього типу на українські землі припиняється.

Ще одним видом голландського монетного імпорту на Україну були гульдени (флорини) номіналом 28 стюверів, більшість з яких виготовлена на монетних дворах у містах Бмбден, Кампен, Давентер, Цволле, а також Східної Фризії та Ольденбурга у другій половині XVII ст. Вміст чистого срібла у них становив 13,12 г. В актах вони фігурують під назвою "таляри злотові". Курс цих монет у 1680-х роках дорівнював 50 білонним грошам розмінними номіналами.

Повновартісні талери не лише обслуговували повсякденні потреби грошового обігу, а й були засобом нагромадження скарбів представниками заможних верств населення. Так, серед майна гетьмана Івана Самойловича у 1687 р. налічувалося 22 855 "талярів битих". У скарбниці фастівського полковника Семена Палія у 1704 р. зберігалося понад 5300 цих монет. Мали їх і багаті купці. У 1689 р. Станіслав Майдашевич зі Львова залишив своїм спадкоємцям значну грошову суму різноманітною монетою,

Голландія, Зеландія. Подвійний дукатон. Срібло. 1659 р.

в тому числі 2434 "талярів битих по 7 зл. кожний" та 61/г "левкових талерів".

Упродовж другої половини XVII—XVIII ст. найбільш вартісними монетами на українському грошовому ринку залишалися золоті дукати. Переважна більшість цих монет походила з країн Західної та Центральної Європи, насамперед, з Голландії та володінь Священної Римської імперії. Як засоби міжнародного обігу, дукати впродовж століть зберігали свою високу якість і приймалися населенням без урахування їх національного походження. Вони, як правило, не розрізняються у письмових джерелах, а згадуються як "червоні злоті". Щоправда, інколи автори документів вказують на їх походження. Так, козацький літописець Самійло Величко, описуючи скарбницю Семена Палія, вказав на наявність у ній 51 угорського та 137 венеціанських дукатів. Серед грошових сум львів'янки Катерини Бочкович у 1669 р. відзначено наявність португала польського короля Яна II Казимира вартістю 20 червоних злотих, а серед грошей Агнети Гурки у 1699 р. — 281 червоний злотий, серед яких декілька арабських (турецьких). У 1694 р. вартість червоних злотих на львівському грошовому ринку у повноцінній розмінній білонній монеті становила 6 злотих, а в шеляжній — 14 злотих 15 грошів. У XVIII ст. курс дуката зріс до 8 злотих білонною монетою і 18 злотих шелягами-боратинками. У зв'язку з поширенням російської монети дедалі частіше курс талерів та дукатів визначався саме в ній. Так, у 1772 р. на Поділлі дукат коштував від 2 рублів 10 копійок до 2 рублів 20 копійок. Крім монет вартістю один дукат, в обігу перебували екземпляри більшої вартості. Наприклад, у 1655 р. заможний львівський купець Матвій Гайдер, крім 2211 поодиноких дукатів, мав вісім португалів по 10 червоних злотих, один португал вартістю 70 червоних злотих, один португал вартістю 50 червоних злотих. Львівський староста Ходоровський у 1694 р. залишив своїм спадкоємцям 1717 червоних злотих португалами, дублонами (подвійними дукатами) та поодинокими дукатами.

Політична нестабільність, економічний хаос, відсутність ефективної правоохоронної системи, прозорість державних кордонів, корумпованість митної служби та низка інших причин зумовили поширення на українському грошовому ринку значної кількості фальшивої монети. Особливо сприятливим для фальшивомонетників став початок масової емісії мідних шелягів-боратинок. Нескладна технологія їх карбування, доступність сировини, значний прибуток від реалізації підробок сприяли надзвичайному поширенню цього злочинного промислу. Не стали на перешкоді навіть жорстокі покарання, що застосовувались до осіб, які підробляли монету. Цим ремеслом почали займатися не лише шляхтичі та купці, ай дрібні ремісники та селяни. Скарбові матеріали та сторінки тогочасних актів рясніють згадками про діяльність "клепачів" — фальшивомонетників, які часто були навіть неписьменними особами. Про це свідчать помилки при повторенні монетної легенди, інколи — заміна літер незрозумілими знаками. Ще загрозливішим для грошового ринку стало масове карбування підробок у м. Сучава (нині у Румунії), де під покровительством молдавського господаря Дабії Істрате (1661—1665) було організовано монетарню, яка належала боярину Георгіу Гхіца. Впродовж 1661—1664 рр. вона продукувала величезну кількість підробок різноманітних видів шелягів, які згодом поширювалися на землях Речі Посполитої. Значну їх частку становили наслідування ризьких та лівонських шелягів з монограмами шведських королів Густава II Адольфа, Христини, Карла X Густава та Карла XI. На них часто поєднано аверси з реверсами інших типів монет різних володарів, нерідко трапляються помилки і навіть нісенітниці у датах правлінь. Попри це, техніка виконання цих так званих сучавських, або волоських, підробок свідчить про те, що над їх виконанням працювали кваліфіковані фахівці з монетної справи, у розпорядженні яких були механічні знаряддя — вальцювальні кільця (метод "вальцверк"). Крім монет шведського зразка, у Сучаві підроблялись прусські шеляги герцога Фрідріха Вільгельма, а також польсько-литовські емісії цього ж номіналу. За посередництвом корумпованих польських урядовців купці контрабандою завозили на українські землі сучавські підробки, де їх обмінювали на повновартісну срібну монету або розраховувалися за товари та послуги. Одним із організаторів поширення підробок був орендар митниць, розташованих на території Руського, Белзького та Сандомирського воєводств, орендар львівського монетного двору, торговий агент королеви, королівський секретар, львівський купець італійського походження Джованні Баттіста Аморетті. Його агенти поширювали волоські підроблені шеляги на території всієї Правобережної України і навіть на Лівобережжі. Обсяги його зловживань щодо завезення фальшивих шелягів були настільки значними, що за вироком суду його було засуджено до страти і конфіскації майна. Однак Аморетті вдалося відкупитися величезною сумою — 224 369 злотих 14½ гр. готівкою та товарами, яку він вніс до державної скарбниці. Масове поширення фальшивої монети, яке спричинило підвищення цін та наростання інфляційних явищ, викликало справедливі нарікання населення. На повітових та воєводських сеймиках, а також на вальному сеймі у Варшаві шляхта вимагала від короля і уряду вжиття невідкладних заходів у боротьбі з іноземною та вітчизняною підробленою монетою. Одним із них стало призначення чернігівського підчашія майора Малиновського генеральним стражником у прикордонних з Молдавією Руському та Подільському воєводствах. У його завдання входило недопущення завезення фальшивої монети з-за кордону і виявлення осіб, які цим займалися. Крім цього, коронний підскарбій у 1663—1664 рр. видав низку універсалів, які забороняли ввезення сучавських шелягів і передбачали вилучення їх з обігу за курсом два, а згодом три за один коронний шеляг-боратинку. Фактично обмін здійснювався за значно вищим курсом. Так, У грудні 1663 р. у Львові 70 злотих волоськими шелягами було обміняно на 14 злотівок-тимфів, тобто у співвідношенні 5:1. Поширення сучавських підробок завдало значної шкоди фінансовій системі Речі Посполитої. Лише 1664 р. їх було вилучено з обігу на суму понад 12 млн злотих, тобто близько 1 млрд шт.

Письмові джерела засвідчують наявність на грошовому ринку неповноцінних та фальшивих монет інших номіналів. До перших належали раніше відкарбовані монети, які внаслідок тривалого використання стерлися і втратили певну частину своєї вартості. Матеріали судових справ дають підстави стверджувати, що у другій половині XVII—XVIII ст. фальшування різноманітних білонних, срібних та золотих номіналів набуло значного поширення. Фальшивомонетники насамперед підробляли популярні, але часто ще малознані серед населення монети. Так, у 1664 р. у м. Лохвиця на Лівобережжі були затримані зловмисники Фесько та Костянтин, які підробляли злотівки-тимфи, що лише недавно з'явилися на ринку. Під час обшуку у першого з них знайдено 33 підробки, виготовлені шляхом відливання у формах, зроблених за допомогою відбитків із справжніх монет. У львівських актових книгах містяться також згадки про інші підроблені монети. Так, у 1699 р. серед грошей міщанина Каспера Стадні-цького виявлено "півталярок і шостачок злий".

У зв'язку з дедалі більшим поширенням на українському грошовому ринку російських монет, саме вони з перших десятиліть XVIII ст. найчастіше ставали об'єктом фальшування. У 1714 р. полтавський полковий та міський суди розглядали справу про виготовлення у містах Кобеляки та Келеберда російських копійок. У ході слідства встановлено, що їх відливали з олова у глиняних формах жителі вказаних міст Ілько Дячок, Петро Бубенко та його зять Петро Сироїжка. У 1723 р. на миргородському ярмарку був спійманий якийсь Петро Самійленко, який купував пиво за фальшиві копійки. Частими є згадки про підробку більш вартісних номіналів — рублів, полтин, півполтинників, гривенників. Останні два номінали виготовляв у 1753 р. ювелір Ілько Перебийносенко на території Прилуцького полку. У тому ж році до Генеральної Військової канцелярії з Ніжинського полку було прислано три фальшиві рублі, виготовлені з міді, олова та бронзи. Фальшивомонетників не стримував навіть страх перед покаранням — на Гетьманщині за підробку монет карали відрубуванням руки. Саме так було покарано жителя м. Хорол Федора, який виготовляв копійки.

У другій половині XVII—XVIII ст. на українських землях відбувався подальший розвиток системи грошової лічби. Панівною грошово-лічильною одиницею став польський злотий (30 грошів), який інколи згадується як флорин (від лат. Florenus polonicalis — польський злотий). Майже повністю зникли з ужитку реліктові грошові одиниці гривна та копа. Натомість, поширилося, особливо на Наддніпрянщині, використання російської грошово-лічильної одиниці — рубля. При цьому населення нерідко одночасно користувалося польською та російською лічильними одиницями. Наприклад, на Поділлі у 1770-х роках пару биків продали за 10 рублів і 2 польських злотих. Новим явищем стало використання як лічильних одиниць назв окремих видів монет — талерів, тимфів та ін. Так, на Лівобережній Україні у другій половині XVII ст. з'явився термін "талер український", який використовувався для позначення суми 90 польських грошів. У джерелах трапляються також адекватні йому терміни "талер польської лічби", "талер малоросійської лічби", "талер литовської лічби", які вживалися для позначення традиційної на Україні грошової лічби на польські злоті та гроші, на відміну від російської — на рублі та копійки.

Упродовж другої половини XVII—XVIII ст. грошове господарство Правобережної та Західної України перебувало в стані глибокої кризи. Вона була спричинена військово-політичними потрясіннями, яких зазнавала Річ Посполита, передовсім, національно-визвольною війною українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Вони призвели до наростання кризових явищ у всіх сферах життя держави і в результаті — до ліквідації Речі Посполитої внаслідок трьох її поділів (1772, 1793, 1795). Необхідність покриття величезного дефіциту державного бюджету змусила уряд наприкінці 50-х—на початку 60-х років XVII ст. вперше здійснити широкомасштабну емісію кредитних неповновартісних монет — мідних шелягів-боратинок та білонних злотівок-тимфів. Відтоді на грошовому ринку українських земель паралельно в обігу перебували два види монет; 1) "moneta bona” (добра монета) — повновартісні білонні та срібні номінали, 2) "moneta currens" (обігова монета) — неповновартісні боратинки та тимфи. Співвідношення між ними не було стабільним — воно залежало від реальної ринкової вартості кожного виду монети. Панівними на ринках стали розмінні номінали польсько-литовського карбування. Надходження повновартісних дрібних монет іноземного карбування суттєво скоротилося. Серед них переважали емісії сусідніх держав — Росії, Бранденбурга—Пруссії та володінь австрійських Габсбургів. Натомість неповновартісні та підроблені дрібні монети виготовлялися на території шведської Прибалтики та Молдови, а в середині XVIII ст. — Королівства Пруссія. Ринок повновартісної монети поповнювався західноєвропейськими талерами та дукатами, які були міжнародними засобами обігу. З початку XVIII ст. дедалі більшу роль в обслуговуванні ринку почали відігравати російські рублі та їх фракції. В умовах дезорганізації грошового обігу посилився процес фальшування монети. Незважаючи на суворі покарання, кількість зловмисників не зменшувалася, а частка їхньої продукції в загальній монетній масі, хоч і була незначною, але зростала. Впродовж даного періоду відбувалася еволюція системи грошової лічби. Панівною грошово-лічильною одиницею став польський злотий. Реліктові одиниці — гривна та копа поступово вийшли з вжитку і майже не вживалися. Особливістю було використання як лічильних понять назв монет — талера, тимфа та ін.

Зі зникненням в останній чверті XVIII ст. з політичної карти Європи Речі Посполитої і включенням українських земель до складу Росії та Австрії відразу ж розпочався процес запровадження в Галичині та на Буковині австрійської, а на Правобережній Україні — російської валюти, який в основному завершився до кінця століття.

Література

Быков А. А. Монеты Турции XVI—XVII веков. — Ленинград, 1939.

Зварич В. В. З історії Львівського монетного двору в середині ХУЛ ст. // Архіви України. — 1971. — №2.

Зварич В. В., Шуст Р. М. Нумізматика: Довідник. — Тернопіль, 1998.

Котляр М. Ф. Галицька Русь у другій половині XIV — першій чверті XV ст. Історико-нумізматичне дослідження. — Київ, 1968.

Котляр М. Ф. Грошовий обіг на території України в епоху феодалізму. — Київ, 1971.

Котляр М. Ф. Нариси історії обігу і лічби монет на Україні XIV—ХУШ ст. — Київ, 1981.

Котляр Н. Ф. Проблемы и основные итоги исследований монет Червонной Руси // Нумизматика и сфрагистика. — Киев, 1965. — № 2.

Погорілець О., Саввов Р. Монета подільського князя Констянтина // Нумизматика и сфрагистика. — 2004. — № 3.

Рябцевич В. Н. К вопросу о денежном обращении западнорусских земель в XIV—XV вв. // Нумизматика и с