Ринок фінансових послуг - Науменкова С.В. - Розділ 8. ФІНАНСОВІ ПОСЛУГИ З НЕДЕРЖАВНОГО ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

8.1. Сутність та принципи недержавного пенсійного забезпечення в Україні.

8.2. Недержавні пенсійні фонди та їх класифікація.

8.3. Діяльність недержавного пенсійного фонду на ринку фінансових послуг.

8.4. Оцінка фінансового стану недержавного пенсійного фонду.

8.5. Участь страхових компаній та банків у системі недержавного пенсійного забезпечення.

8.1. Сутність та принципи недержавного пенсійного забезпечення в Україні

Нормами закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 9 липня 2003 р. № 1058-ІУ передбачено створення в Україні трирівневої системи пенсійного забезпечення. Ст. 2 цього закону передбачає право громадян України бути учасниками та отримувати пенсійні виплати одночасно з різних рівнів системи пенсійного забезпечення в Україні.

Зокрема, перший рівень — це солідарна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, в якій пенсії виплачуються за рахунок коштів Пенсійного фонду; другий рівень — накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, що ґрунтується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді; третій рівень система недержавного пенсійного забезпечення, яка передбачає добровільну участь громадян, роботодавців та їх об'єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення (рис. 8.1).

Рис. 8.1. Трирівнева система пенсійного забезпечення в Україні

Історична довідка

Наприкінці XIX ст. в Україні функціонували три рівні пенсійної системи (досить подібні до нинішніх): 1) державна (пенсії військовим та іншим окремим категоріям осіб); 2) емеритальна (подібна до солідарної); 3) накопичувальна (подібна до сучасних НПФ).

Історія розвитку пенсійного забезпечення в Російській імперії, до складу якої входила і більша частина території сучасної України, починається з видання 6 грудня 1827 р. царського указу про пенсії. Оскільки ці пенсії були досить скромними, то тодішній уряд започаткував утворення емеритальних (емеритура — вислуга років) пенсійних кас різними відомствами. Про це свідчить, зокрема, затверджений у 1886 р. російським імператором Олександром III "Устав змеритальньїхь касс служащихь гражданскаго ведомства". Таким чином, державні службовці, які виходили на пенсію і проживали в Україні, почали отримувати дві пенсії — державну й емеритальну. Після Кримської війни з'явилися перші каси військово-сухопутного відомства, статути яких було затверджено 25 червня 1859 р. Досить красномовним е той факт, що державна пенсія полковника, виплачувана зі скарбниці (казни), становила наприкінці XIX ст. 575 руб. на рік, тоді як пенсія з пенсійної каси, куди він щомісяця відраховував протягом 35 років служби 6 % від платні (жалування) — 863 руб.

Особи, які служили в земствах, а це були вчителі, лікарі та інші категорії службовців, не мали до середини 60-х років жодних привілеїв, у тому числі і пенсій. Щоб утримати їх на службі, земства вирішили взяти на себе зобов'язання щодо пенсійного забезпечення таких працівників за умови, що останні вислужать встановлений мінімум років, як це робилось стосовно державних службовців. У 1863 р. царський уряд узаконив і земські пенсійні каси емеритального типу, а вже через 20 років — пенсійні каси страхового типу. Найбільш відомими в Україні були Чернігівська {)888 р.) та Катеринославська (1896 р.) емеритальні каси.

З 1870 р. на території Полтавської, Чернігівської, Харківської, Катеринославської, Таврійської губерній діяла "Пенсійна каса народних вчителів і вчительок", чисельність якої у 1911 р. становила майже 100 тис. учасників, або 50 % від загальної кількості вчителів Російської імперії, а пенсійні активи дорівнювали 8,5 млн. руб. Участь у багатьох касах була добровільною, але в більшості з них на той час превалював елемент обов'язковості, їхніми учасниками в обов'язковому порядку були державні службовці, у тому числі й офіцери, а також вчителі, які мали статус земських (муніципальних) службовців. Статути цих кас затверджувалися царськими указами, тоді як статути "корпоративних" кас — відповідними міністрами. Чисельність учасників пенсійних кас залізничників, які також мали статус державних службовців, перевищувала 480 тис. осіб (приблизно така сама чисельність на сьогодні працівників "Укрзалізниці"), а їхній загальний бюджет сягав 245 млн. руб.

Розрахунки для пенсійних кас Російської імперії виконував математик М. Остроградський. Актуарні розрахунки для пенсійної каси інженерів шляхів сполучення були виконані в 1908 р. вітчизняними фахівцями на період до 2062 р. за методикою професора Київського університету А. Граббе, яку практично без змін використовують нині на Заході. До статутів кас додавалися детальні таблиці розрахунку пенсійних виплат, які ґрунтувалися на досить точній земській та галузевій статистиці.

Але емеритальні каси також не змогли забезпечити своїм учасникам достатню пенсію. До того ж виявилося, що каси емеритального типу є фінансово нестійкими. Щоб виплачувати пристойну пенсію і запобігти дефіциту коштів в умовах зростання чисельності пенсіонерів, потрібно було або збільшити відрахування з учасників каси, або змусити земства платити за своїх службовців. І якщо стосовно офіцерських емеритальних кас уряд змушений був покривати цей дефіцит за рахунок емісії державних цінних паперів, та збільшувати відрахування зі свого невеликого жалування учасники кас були не в змозі, а земства не бажали переобтяжувати бюджети.

У таких умовах було здійснено перехід до інших принципів фінансування і виплат пенсій. Беручи до уваги неспроможність земств покривати дефіцит емеритальних кас, Міністерство внутрішніх справ у травні 1897 р. розробило проект нового "Положенія о пенсионньїхь кассахь для служащих вь земскихь и городскихь учреждениях общественного управленія" (подано мовою оригіналу). Це положення було затверджене 12 червня 1900 р., усі пенсійні каси підпорядковувалися страховому комітетові при Міністерстві внутрішніх справ. Відповідно до цього документа емеритальні каси перетворювалися в пенсійні каси страхового типу. Одна з перших таких кас була утворена в Таврійській губернії. В основу пенсійної каси нового зразка було покладено принцип: "Не сплачувати пенсіонеру більше від тієї суми, що обліковується на його пенсійному рахунку''. До речі, саме за таким принципом діють недержавні пенсійні фонди, що створюються в Україні з 2004 р. згідно із Законом України "Про недержавне пенсійне забезпечення" від 9 липня 2003 р. № 1057-ІЛ

На початку XX ст. в Україні сформувалися і два підходи до пенсійного забезпечення: розподільний (емеритальні каси) і накопичувальний (пенсійні каси страхового типу). Джерелами фінансування пенсійної каси були: 1) обов'язкові внески (відрахування) учасників; 2) внески за рахунок казни (державного бюджету); 3) дохід із капіталу та майна каси; 4) добровільні пожертвування; 5) випадкові надходження. Учасникам каси відкривались індивідуальні пенсійні рахунки, на які надходили внески від жалування, внески від казни (земства, установи), щорічний прибуток від операцій каси (інвестиційний дохід), який у середньому становив 3—4 %.

Ці кошти і були фінансовою основою пенсійних виплат, як це і має місце в НПФ зразка 2004 р. Усі учасники каси поділялись на обов'язкових і добровільних членів. Обов'язкові члени сплачували 6 % жалування, а ще 6 % за них сплачувала казна (державний бюджет), або земство (місцевий бюджет), або приватні особи (спонсори). У школах, що фінансувалися за рахунок казни, членство вчителів у пенсійній касі було обов'язковим. Добровільні учасники каси мали робити внесок 12 % жалування, але членство для них не було обов'язковим. Це стосувалося, головним чином, осіб, які викладали в приватних навчальних закладах. Наприклад, учителеві, який у 1911 р. мав вислугу 36 років та отримував жалування 760 руб., призначалася посилена пенсія 668 руб. При цьому була чітка диференціація розміру пенсії від віку вступу на службу та стажу (вислуги років). Маючи вислугу 15 років і жалування 360 руб., учитель, який вступив на службу в 20 років, мав право отримувати пенсію 65 руб., якщо ж вислуга була 20 років — 106, а за умови 25 років вислуги — 167 руб. Отже, коефіцієнт заміщення заробітної плати пенсією, якщо перейти на сучасну термінологію, становив для тодішнього вчителя 46 %. Це перевищує навіть нинішні стандарти Міжнародної організації праці (40 %).

Водночас на Заході НПФ створювались й успішно розвивались. Якщо в США на початку 1940-х років кожний п'ятий працівник був учасником НПФ, то наприкінці 1980-х років — кожен другий. У країнах ЄС на сьогодні понад 25 % працівників охоплені системою НПФ. У такій країні, як Нідерланди, участь суб'єктів господарювання в професійних пенсійних системах на базі НПФ є обов'язковою. Пенсія учасника такої системи після 40 років роботи становить 70 % заробітної плати. Проте демографічна криза негативно впливатиме на пенсійне майбутнє всіх без винятку європейських країн. Розуміючи це, парламенти та уряди цих країн змушені вдаватись до реформування пенсійних систем шляхом запровадження накопичувальних принципів на базі недержавних пенсійних фондів. Успішно розвиваються НПФ у країнах Балтії, Казахстані, Польщі, Болгарії, Угорщині. У Російській Федерації учасниками майже 300 НПФ є понад 6 млн. осіб^*7.

*7: {Папіев М. Уроки пенсійної історії / М. Папієв, О. Ткач [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pension.ukrinform.ua.}

Потреба впровадження системи недержавного пенсійного забезпечення в Україні зумовлена:

1) незбалансованістю солідарної системи, недоліками якої є:

— дефіцит коштів на виплати пенсій, що здійснюються за рахунок державного бюджету;

— високий рівень демографічного навантаження на працездатне населення;

— пільги зі сплати внесків у солідарну систему загальнообов'язкового пенсійного страхування у значної частини працюючих;

2) посиленням мотивації людей до отримання результатів від продуктивної праці, які гарантують їм матеріальну забезпеченість після закінчення трудової діяльності;

3) поширенням тіньової зайнятості;

4) масштабною трудовою міграцією;

5) обмеженістю бюджетних ресурсів для задоволення соціальних потреб і, як наслідок, — зменшенням ролі держави в забезпеченні соціальних гарантій населення.

Закон України "Про недержавне пенсійне забезпечення" визначає правові засади функціонування третього рівня нової пенсійної системи. Крім того, дії суб'єктів системи недержавного пенсійного забезпечення регулюються законами України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР; "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. № 2121-III; "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" від 15 березня 2001 р. № 2299-ІН; "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від 30 жовтня 1996 р. № 448/96-ВР (448/96-ВР); "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р. № 2664-III; "Про цінні папери та фондовий ринок" від 23 лютого 2006 р. № 3480-ІУ та іншими нормативно-правовими актами.

Система недержавного пенсійного забезпечення — це складова системи накопичувального пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі фізичних і юридичних осіб у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов'язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат.

Суб'єктами системи недержавного пенсійного забезпечення є:

— недержавні пенсійні фонди;

— органи державного нагляду і контролю у сфері недержавного пенсійного забезпечення;

— засновники пенсійних фондів;

— вкладники та учасники недержавних пенсійних фондів;

— страхові організації, які уклали договори страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті;

— фізичні та юридичні особи, які уклали договори страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті;

— банківські установи, які уклали договори про відкриття пенсійних депозитних рахунків;

— вкладники пенсійних депозитних рахунків;

— роботодавці — платники корпоративних пенсійних фондів;

— адміністратори пенсійних фондів;

— компанії з управління активами;

— зберігачі;

— аудитори;

— саморегулівні організації суб'єктів, які надають послуги у сфері недержавного пенсійного забезпечення;

— особи, які надають консультаційні та агентські послуги.

Принципи недержавного пенсійного забезпечення відповідно до ст. 4 Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення" полягають у такому:

— законодавчому визначенні умов недержавного пенсійного забезпечення;

— заінтересованості фізичних осіб у недержавному пенсійному забезпеченні;

— добровільності створення пенсійних фондів юридичними та фізичними особами, об'єднаннями фізичних та юридичних осіб;

— добровільної участі фізичних осіб у системі недержавного пенсійного забезпечення та вибору виду пенсійної виплати;

— добровільності прийняття роботодавцем рішення про здійснення пенсійних внесків на користь своїх працівників до системи недержавного пенсійного забезпечення;

— економічної заінтересованості роботодавця у здійсненні пенсійних внесків на користь своїх працівників до системи недержавного пенсійного забезпечення;

— неможливості необгрунтованої відмови роботодавця від здійснення пенсійних внесків до системи недержавного пенсійного забезпечення на користь своїх працівників, якщо роботодавець розпочав здійснення таких пенсійних внесків;

— рівноправності всіх учасників пенсійного фонду, які беруть участь в одній пенсійній схемі;

— розмежуванні та відокремленні активів пенсійного фонду від активів його засновників і роботодавців — платників пенсійного фонду, адміністратора, компаній з управління активами, страхових організацій з метою унеможливлений банкрутства пенсійного фонду;

— визначенні розміру пенсійної виплати залежно від суми пенсійних коштів, облікованих на індивідуальному пенсійному рахунку учасника фонду або застрахованої особи;

— гарантуванні фізичним особам реалізації прав згідно із законодавством України;

— цільовому та ефективному використанні пенсійних коштів;

— державному регулюванні розміру тарифів на послуги, що надаються у системі недержавного пенсійного забезпечення;

— відповідальності суб'єктів системи недержавного пенсійного забезпечення за порушення норм, передбачених Законом України "Про недержавне пенсійне забезпечення" та іншими нормативно-правовими актами;

— державному регулюванні діяльності з недержавного пенсійного забезпечення та нагляду за його здійсненням.