Фінанси країн Європейського Союзу - Карлін М.І. - 2.6.2. Фінанси державних вищих навчальних закладів

У Франції близько 2/3 випускників шкіл вступають у вищі навчальні заклади, причому більша частина — в університети й університетські інститути. Університетська освіта набула масового характеру і перестала бути елітарною. Кількість студентів, що навчаються в університетах, порівняно з 1995 р. зросла майже в 10 разів.

Фінансування вищої освіти у Франції здійснюється майже на 90 % за кошти центрального бюджету, розподілом яких займаються Головне управління фінансів та адміністрації Міністерства національної освіти. Усі штатні співробітники вищої школи Франції є державними службовцями і в цій ролі наймаються на роботу не окремими ВНЗ, а міністерством, їх заробітна плата становить близько 70 % усіх державних витрат на вищу освіту; приблизно 10 витрачається на соціальну допомогу студентам (стипендії, медичне страхування, різні пільги); 2—3 % щорічно виділяється на будівництво й інші капітальні роботи. У безпосереднє розпорядження ВНЗ надходить тільки залишок (17—20 % державних коштів), які проводяться за статтею "субсидії ВНЗ".

Відповідно до закону від 1984 р. ВНЗ була надана фінансова автономія у використанні державних субсидій; вони можуть самостійно перерозподіляти виділені кошти за основними видами витрат і звітують за них тільки після закінчення бюджетного періоду. Розподіл субсидій Міністерством національної освіти здійснюється згідно з системою національних норм, які встановлюються спеціальною фінансовою службою. Ці норми є основою загальнодержавного механізму розподілу коштів у певні ВНЗ у формі субсидій на функціонування, субсидій на інфраструктуру, субсидій на викладацьку діяльність. Ці три типи субсидій визначаються, виходячи з кількісного вивчення навантаження і діяльності кожного навчального закладу з урахуванням вищеназваних чинників.

Нині ці норми, що мають вирішальне значення для регулювання процесу розподілу державних субсидій та їх раціонального використання, все частіше суперечать реальним умовам функціонування ВНЗ і потребують перегляду. Основні напрями такого перегляду сформульовані у висновках і рекомендаціях Національного комітету оцінки ВНЗ щодо проблеми фінансування вищої освіти у Франції. Першою проблемою комітет оцінки ВНЗ називає наявну систему розподілу субсидій, яка цілком залежна від рішень відповідальних осіб міністерства, не бере до уваги науково-дослідну роботу і розглядає її лише як приватний елемент при розподілі викладацьких посад. Проте така діяльність є одним з найважливіших елементів розвитку ВНЗ і оцінювання його роботи.

Друга проблема, що має швидше технічний характер, пов'язана з труднощами і невизначеністю в отриманні даних. Підготовка бюджету здійснюється на кожен наступний рік, у той час як університетський навчальний рік починається 1 вересня попереднього "бюджетного" року. Це призводить до того, що вказані нормативи і здійснені на їх основі розрахунки використовуються щодо загальної чисельності студентів, а не до чисельності дипломників. Вони не враховують кількості випускників, хоча саме цей показник є найочевиднішим індикатором "віддачі** університетської системи.

І, нарешті, третя проблема полягає в тому, що розподіл субсидій здійснюється відповідно до єдиних норм, які встановлюють на майбутній період на основі минулого досвіду. Проте реальність не завжди відповідає тому, чого від неї чекають, тим більше, що критерії залишаються суто теоретичними. Уся система нормативів базується на абстрактних поняттях "квадратного метра" та "навчальної години", реальні значення яких неоднакові для різних ВНЗ, оскільки є дуже мало спільного між квадратним метром старої будівлі минулого століття і щойно збудованої, між витратами на опалювання в містах на півночі і на півдні. Щодо годин навчання і складних моделей, побудованих для кожної дисципліни і типу педагогічної діяльності, то це не стільки педагогічні документи, скільки різні варіанти навчальних планів.

Щодо позабюджетних джерел фінансування, то вони становлять близько 12 % загального фінансування французьких ВНЗ. У цьому обсязі частки основних джерел, у середньому, становлять: близько 25 % — внески за різні платні курси та інші форми підготовки; 20 — надходження за контракти з НДР; 16 — доходи від різних сервісних служб; 14 % — вступні внески студентів та аспірантів. Близько 2 % обсягу позабюджетних коштів надходить від місцевої влади і як прибуток від фінансової діяльності.

Навчання в державних ВНЗ Франції є безкоштовним, у тому числі й для іноземних учнів. Зі студентів щорічно стягується так званий вступний внесок, а також певна сума за кожен одержуваний диплом або свідоцтво. їх розміри встановлюються міністерством на початку кожного навчального року. Водночас у приватних ВНЗ (абсолютну більшість яких становлять комерційні школи) або на платних курсах навчання і підвищення кваліфікації плата за навчання визначається з розрахунку покриття всіх витрат і може бути дуже високою.

Державні стипендії одержує тільки незначна частина студентів (із сімей з обмеженими матеріальними можливостями). Найбільш широко фінансова підтримка у формі стипендій або особливих виплат надається студентам 3-го циклу і аспірантам — протягом 1,2 або 3 років вони можуть одержувати спеціальну "дослідницьку допомогу", що виплачується Міністерством національної освіти. Аналогічні допомоги і стипендії надаються також провідними науковими установами, національними програмами, професійними, суспільними і регіональними організаціями, фондами. В окремих випадках студентам можуть надати безвідсоткову позику з умовою ЇЇ погашення не пізніше, ніж через 10 років після закінчення навчання. Студенти мають право на відшкодування витрат, пов'язаних з підготовкою курсових і дипломних робіт, проходженням практики і стажування.

Диверсифікація і диференціація освітніх послуг, що надаються, зростаюча нездатність центральних органів влади адекватно реагувати на зміни, що відбуваються, і управляти ними обумовили нові підходи до системи державної освіти.

З кінця 80-х років XX ст. спостерігаються відмова від принципів централізованого планування, на яких будувались відносини між державою й університетами протягом останніх 30 років, і перехід до системи контрактних відносин.

Система контрактних відносин почала втілюватись у Франції в рамках реформи державного управління з метою надання управлінню адресності та більшої ефективності. Перші контракти між університетами і Міністерством національної освіти були підписані у 1991 р. і базувались на стратегічних планах розвитку університетів, в яких кожен навчальний заклад формував свою стратегію розвитку, включаючи оцінку навчальних програм і необхідних для їх реалізації ресурсів, технічного оснащення, нових кадрів або перепідготовки старих. Переговори з приводу укладання контрактів дали змогу також визначити зміст нових університетських курсів, складаючи які випускники отримують дипломи, що визначаються державою. Контракти також дають право університетам вкладати отримані за ними кошти у вирішення педагогічних проблем, удосконалення навчального процесу, просування нових систем підготовки, удосконалення старих навчальних курсів і організацію нових, включаючи набір нових студентів і зведення будівель протягом строку дії контракту (4 роки).

Частка коштів, що виділяються відповідно до контракту, у фінансуванні діяльності університетів становила близько 7 %. Але влада мала на меті збільшити цю частку до 10 %. На думку французьких спеціалістів, в умовах високого ступеня регулювання навіть такі обсяги контролю за контрактним фінансуванням діяльності університетів дозволяють забезпечити диференціацію підходів до вирішення завдань окремих навчальних закладів. У ході укладення перших контрактів влада включила в контракти, що підписуються університетами, питання оплати праці викладачів, надаючи університетам право розподіляти кошти, що виділяються на потреби викладачів протягом 4 років.

В останні роки університетські контракти починають охоплювати і сферу наукових досліджень, що проводяться у рамках навчальних закладів. У1996 р. до обговорення таких контрактів був залучений Національний центр наукових досліджень, що дозволило включити в загальну схему контрактного фінансування зовнішні ресурси, які виділяються на розвиток наукових досліджень університетськими лабораторіями (окрім Міністерства національної освіти).

Ставлячи університет у центр політики у сфері вищої освіти і послаблюючи дисциплінарну дію, Міністерство національної освіти здійснило не стільки глибинні перетворення системи управління, скільки "правила гри", вибираючи контракт як новий засіб дії. І в новій системі відносин міністерство зберігає за собою позиції лідера у визначенні загальних правил і пріоритетів у розвитку вищої освіти.