Фінанси України та сусідніх держав - Карлін М.І. - 2.14. Фінанси домогосподарств Російської Федерації

2.14.1. Динаміка доходів домогосподарств

У перші роки реформи доходи домогосподарств у Російській Федерації, як і у всіх пострадянських республіках, значно знизилися. Після реформи роздрібних цін, проведеної 2 квітня 1991 р., всі працівники державних установ і підприємств почали одержувати щомісячну доплату до зарплати у розмірі 60 руб. (34 дол. США). У жовтні 1991 р. було прийнято Закон про індексацію доходів і заощаджень населення, який забезпечував часткову індексацію заробітної плати і вкладів у Ощадбанках. Але це не зупинило різке падіння реальної заробітної плати в наступні роки.

Було введено податок на доходи громадян. Його ставки були від 12 (при доходах до 20 000 руб. за рік) до 40 % (при доходах, що перевищували 60 000 руб. за рік). Працівники також були зобов'язані виплачувати 1 % від заробітної плати у Пенсійний фонд.

Реальні загальні споживчі видатки в 1990-1999 рр. у Росії значно знизилися і становили (1990 р. = 100 %): 1991 р. - 93,9 %; 1992 р. - 89; 1993 р. - 88,1; 1994 р. - 85,8; 1995 р. - 83,3; 1996 р. - 80,7; 1997 р. - 82,7; 1998 р. - 76,7; 1999 р. - 72,6 %.

Інститут соціально-економічних проблем народонаселення РАН провів дослідження на тему, як змінився за роки реформи дохід на одну особу в різних груп населення. Виявилося, що 80 % населення збідніли, а тільки 20 % стали багатшими, причому 2 % населення збільшили свої доходи в десять разів. А найбільш бідні - 20 % населення - за 90-ті роки XX ст. збідніли ще в два рази. Водночас збільшення ВВП на 1 руб. викликає зростання доходів у 20 % найбагатшого населення на 3 руб., а у 20 % найбіднішого населення - лише на 15 копійок.

За даними американського часопису "Форбс" за підсумками 2003 р. Росія ввійшла в трійку країн, що лідирують за кількістю мільярдерів. їй удалося випередити найближчого конкурента - Японію - і замкнути з 25 доларовими мільярдерами трійку лідерів, слідом за США й Німеччиною. Водночас 2004 р. у Росії співвідношення доходів 10 % найбагатших громадян країни до доходів 10 % найбідніших становило 14,5, збільшившись порівняно з 2002 р. на 0,55. У розвинених державах верхньою межею коефіцієнта є 7, а його наближення до 10 вважається соціально небезпечним, коли про будь-яку соціальну стабільність не може бути й мови. Тож боротьбу з бідністю в РФ було проголошено одним із головних завдань уряду.

Наприкінці 2005 р., за офіційними даними, за межею бідності в Росії перебувало 23,1 млн осіб. Проте самі росіяни оцінюють своє матеріальне становище куди песимістичніше, ніж державні статистичні органи: бідними під час одного з соціологічних досліджень вважали себе близько 40 % опитаних. А за розрахунками Світового банку, за так званою національною межею бідності (офіційно встановлений прожитковий мінімум) живе 26 % російських громадян (у Білорусі 24,7, а в (Україні - 30,6%).

За розрахунками академіка РАН Д. Львова середньостатистичний російський працівник, який виробляє товару на оди рубль, отримує за це у формі зарплати лише 33 копійки, а в Японії, Європі, США - не менше 70-76 копійок. Крім того, за даними академіка РАН Д. Львова, середньостатистичний російський працівник виробляє на один долар США зарплати в три рази більше товару, ніж європеєць чи американець.

Період реформування економіки, що характеризувався кризовими явищами, спадами виробництва, неплатежами, невчасним постачанням та ін., ще більше ускладнив ситуацію а організацією виробництва і зумовив у багатьох випадках ще більшу невизначеність у відносинах між працівниками і працедавцями. З'явилася, закріпилася і розвивається система оплати, що допускає укладення з працівниками трудових договорів без будь-якої фіксації рівня (ставок) заробітної плати. У багатьох керівників (як колишніх радянських, так і нових) склалося переконання, що за умов ринкової економіки ставки заробітної плати не встановлюються, а на сторінках поважних періодичних видань з'явилася низка позитивних статей, присвячених таким системам, за якими стійко закріпилася назва "безтарифних" систем заробітної плати. За цих систем працівник повинен приходити на своє робоче місце, робити те, що йому доручить керівник, а зарплату одержить залежно від того, як працюватиме підприємство. За безтарифної системи працівник позбавлений, по суті, будь-яких гарантій. Йому гарантується тільки нарахування заробітної плати у розмірі встановленої урядом РФ мінімальної заробітної плати, яка рідко перевищувала 20 % прожиткового мінімуму.

У Російській Федерації мінімальна заробітна плата становила з 1 жовтня 2003 р. 600 руб. (що було еквівалентно приблизно 20 дол. США). За період своєї дії вона внаслідок зростання цін зменшилась як мінімум на 20 %, тому її підвищення з 1 січня 2005 р. до 720 руб. по суті тільки відновило її колишнє реальне значення. Щодо величини прожиткового мінімуму вона становить приблизно 25 %. Соціальна відповідальність держави виявляється також у справедливому оподаткуванні заробітної плати. Ніде у світі з доходу працівника, нижчого за прожитковий мінімум, податки не беруться. У Російській Федерації, якщо заробітна платня вища за мінімальну, але нижча за прожитковий мінімум, вона оподатковується прибутковим податком у розмірі 13 % від нарахованої заробітної плати. Соціальна відповідальність держави виявляється і в тому, щоб диференціація розмірів заробітної плати не виходила за розумні межі, тобто за співвідношення заробітної плати: 10% працівників з найвищою заробітною платою і 10 % працівників із найнижчою заробітною платою. У розвинених країнах з ринковою економікою таке співвідношення звичайно є 6:1, в Російській Федерації воно нерідко, за оцінками фахівців, перевищувало 30 : 1.

Важливою е також соціальна відповідальність бізнесу, яка полягає в тому, щоб збільшувати виробництво і розширювати асортимент товарів, необхідних для задоволення потреб населення.

Але в Російській Федерації розвивається перш за все експортно-орієнтований бізнес. Бізнес, орієнтований на внутрішній ринок, якщо і зростає, то майже непомітно, обслуговуючи в основному працівників, у яких заробітна плата належить до 10 % найбільш високооплачуваних. Економіку Росії, на думку багатьох вчених, вітчизняний бізнес майже не розвиває, що призводить до стагнації і без того низького рівня заробітної плати в Російській Федерації. У 2003 р. середньомісячна заробітна плата становила 5509 руб. (приблизно 180 дол. США), а її купівельна спроможність в реальному обчисленні - всього 67 % до рівня 1991 р.

Сукупна соціальна безвідповідальність бізнесу і держави, на думку фахівців з трудових відносин, виявляється також у тому, що обидва ці суб'єкти допускають невчасну виплату заробітної плати. За станом на жовтень 2004 р. сумарна заборгованість із заробітної плати держави і бізнесу найнятим робітникам становила в середньому 600 руб. у розрахунку на працівника, хоч уряд і вживав заходи щодо скорочення цієї заборгованості.

Заробітна плата основної маси працівників в Росії впала в 90-ті роки XX ст. до ганебно низького рівня; навіть з урахуванням підвищення реальної зарплати в постдефолтний період вона, згідно з "найдоброзичливішими" експертними оцінками, на кінець 2003 р. досягла лише 85 % передреформеної(1991 р.). Так, мінімальна заробітна плата в Росії (з 1 січня 2005 р. - 24 дол.) становить всього четверту частину прожиткового мінімуму того працівника, що працює, а частка працівників з оплатою праці нижче за такий мінімум перевищує 30 % їх загальної чисельності. Украй низький і погодинний рівень витрат на робочу силу. У промисловості Росії він становив у 2002 р. 1,8 дол.

До того ж у РФ, за оцінками фахівців, спостерігається тенденція до диференціації заробітної плати в різних розрізах, зокрема в між - і внутрішньо-регіональному, між - і внутрішньогалузевому. Якщо на початку 90-х років відповідні відмінності досягали максимум двох - трьох разів, то сьогодні вони на порядок або навіть на порядки вище. Так, за даними Федеральної служби державної статистики, у серпні 2004 р. різниця в рівнях заробітної плати між газовою промисловістю і сільським господарством дорівнювала 13,3 раза, а між підприємствами паливної галузі - 100-150 разів.

Якщо в розвинених країнах частка заробітної плати і частка соціального страхування (тобто заробітної плати, відкладеної або зарезервованої на випадки реалізації соціальних ризиків) у ВВП становить відповідно 45-60 і 12-25 %, що в сукупності дає 57-65 %, то в Росії всі ці пропорції значно нижчі: частка заробітної плати у ВВП - 26 %, а внесків на соціальне страхування різних видів - 7,5 %. Сукупні витрати на ці два базові інститути - трохи більші за 33 % ВВП, тобто удвічі менші, ніж у країнах з сучасною ринковою економікою.

За наявного рівня доходів основна маса громадян просто не в змозі повною мірою оплачувати ні житлово-комунальні послуги, ні освіту, ні медичне обслуговування. Будь-які спроби нав'язати їм це в ситуації, що склалася, сприятимуть, за оцінками фахівців, лише новому падінню життєвого рівня основної маси населення, тобто тотожні прагненню в черговий раз здійснити реформи не для громадян, а за їх рахунок. Останнє прирікає плани реформацій, на думку багатьох вчених, на можливий провал (з політичним вибухом).

Негативно впливає на фінансовий стан домогосподарств у Російській Федерації безробіття (табл. 2.26).

Дані таблиці показують, що незважаючи на значне скорочення чисельності та рівня безробіття після 1999 р., масштаби цього явища досить значні, і завдання сьогодні полягає у застосуванні системи заходів щодо мінімізації цього складного і суперечливого макроекономічного явища економічного життя Росії. Центральним моментом треба, на думку фахівців, вважати активізацію населення, однією з форм якої є розвиток самозайнятості населення, що актуально і для України.

Таблиця 2.26. Чисельність і рівень безробіття в Росії

У 90-ті роки XX ст. були зроблені боязкі та непослідовні спроби створити альтернативну системі соціальної підтримки систему соціального страхування громадян, що передбачає розподіл їх соціальних ризиків між самими громадянами, працедавцями і державою. Проте потім практика пішла фактично в зворотному напрямі, і чинна нині система соціального захисту є страховою головним чином за своєю назвою. Так, у 2001 р. був ліквідований Державний фонд зайнятості населення; потім при підвищенні ставки податку з доходів фізичних осіб 12 до 13 % скасували страхові відрахування з фонду оплати праці. Основним джерелом акумуляції страхових коштів став єдиний соціальний податок, тобто страховим внескам був наданий податковий характер, що, на думку деяких експертів, суперечить їх природі.

Значна частина ЄСП (14 відсоткових пунктів) спрямовується до федерального бюджету, що дає змогу федеральним органам виконавчої влади перерозподіляти відповідні кошти і використовувати їх далеко не за прямим цільовим призначенням. Тим часом страхові внески "за визначенням" повинні жорстко й однозначно ув'язуватися лише зі страховими виплатами. Не можна не визнати негативним і той факт, що, згідно з діючим механізмом (по суті є податковим), зі зростанням заробітної плати падає коефіцієнт її майбутнього заміщення пенсією: за місячної зарплати в 3 тис. руб. він становить 40 %, 6 тис. - 30, 12 тис. - 18, а 18 тис. руб. - 14 %. Гіршим е те, що на перспективу заплановано зменшення середнього рівня коефіцієнта заміщення - до 20 % в 2013 р. замість нинішніх 25-30 % (а в деяких розвинених країнах він досягає сьогодні 70 %).

З часу розгортання широкомасштабної приватизації жодне рішення, пов'язане з реформами, не викликало такого суспільного резонансу, як Федеральний закон "Про внесення змін до законодавчих актів Російської Федерації у зв'язку з ухваленням федеральних законів "Про внесення змін і доповнень у Федеральний закон "Про загальні принципи організації законодавчих (представницьких) і виконавських органів державної влади суб'єктів Російської Федерації" і "Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації" № 122, підписаний президентом Російської держави 22 серпня 2004 р. Цей акт є досить великим за обсягом та за колом питань, які в ньому порушуються щодо змін у соціальному захисті населення. Регламентуючи істотну трансформацію (на федеральному і субфедеральному рівнях) виконання соціальних зобов'язань держави, він ставить у центр реформування перш за все "монетизацію" (заміну грошовими виплатами) "натуральних" пільг, що надаються різним категоріям громадян.

Слід зазначити, що цей закон вносить зміни до 155 законодавчих актів РФ і визнає такими, що втратили силу, ще 41 федеральний закон.

Йдеться про монетизацію пільг, якими дотепер користувалися пенсіонери, інваліди війни, її учасники, працівники трудового фронту, ветерани праці, люди, що зазнали радіаційної дії внаслідок Чорнобильської катастрофи, та інші категорії громадян (всього 16). Ці пільги стосуються перш за все:

а) користування міським, приміським і міжміським транспортом;

б) лікарського забезпечення, поліклінічного обслуговування при виході на пенсію, санаторно-курортного лікування, виготовлення і ремонту протезно-ортопедичних виробів;

в) житлово-комунальних послуг і користування телефоном;

г) пенсійного забезпечення.

Це викликало максимально гостру і хворобливу реакцію населення. Незважаючи на неї, автори і виконавці "монетизаційної" реформи публічно визнали лише "недоліки в реалізації" цього законодавчого акта - "принципово правильного, своєчасного і необхідного".

Чи не головний аргумент на підтримку цього закону зводиться до такого: пільг і їх одержувачів в Росії дуже багато, у зв'язку з чим законодавчо проголошені преференції реально фінансуються лише наполовину, тобто інша їх половина має суто декларативний характер.

Як відомо, вже в перші три тижні реалізації норм закону № 122 у 20 регіонах країни відбулися масові протестні виступи. Проте негативна реакція населення стосовно відповідної реформи виявилася ще в період проектної фази цього акта. Так, згідно з опублікованими у середині 2004 р. підсумками представницьких опитувань Центру "РОМІР-моніторинг", "категорично проти" реформи пільг, що намічалася, висловилися майже 40 % респондентів, а ще 20 % відповіли, що її "швидше, не схвалюють"; про принципову незгоду з "монетизацією" пільг заявили багато суспільних організацій. Все це потрібно врахувати в Україні у разі запровадження монетизації соціальних пільг, щоб не викликати соціальних потрясінь. На нашу думку, її доцільно здійснювати поетапно.

Згідно з деякими експертними оцінками, за підсумками монетизації пільг в РФ відповідні сукупні витрати бюджетів усіх рівнів спочатку передбачалося скоротити мало не вдвічі. Унаслідок сплеску протестних настроїв населення у січні 2005 р. цей план "економії" було зірвано, проте в самому його існуванні сумніватися не доводиться.

У зв'язку з цим слід перш за все зазначити: майже 50 % "пільговиків", що забезпечувалися з федерального бюджету, були переведені на регіональний рівень. У результаті велика частина (до двох третин) усіх пільговиків (за різними оцінками, 21-28 млн осіб) тепер перебуває у сфері соціальних зобов'язань регіонів, хоча автори закону № 122 не могли не знати, що бюджети приблизно 40 суб'єктів РФ є гостродефіцитними, а, отже, їм буде важко (а швидше, неможливо) зберегти нинішній рівень життя "пільговиків".

Так, за даними Рахункової палати РФ, планувалося встановити для ветеранів праці та трудівників тилу щомісячні компенсації в Москві у розмірі 1040-1140 руб., а в Тверській області - лише 260-280.

Одним із шляхів подолання бідності в Росії може стати програма соціальної реприватизації, розроблена групою відомих російських вчених. її суть полягає в дооцінці приватизованих раніше об'єктів на добровільній і примусовій основі та розподілі отриманих коштів серед усіх громадян РФ порівну. Складність у реалізації цієї програми (а може, взагалі її нереальність) полягає у невідповідності законодавчих актів щодо дооцінки приватизованих об'єктів чинним законам РФ. Ймовірно, ці акти неможна буде прийняти взагалі, враховуючи політичну розстановку сил у Росії нині та роль в економічній системі олігархічного капіталу.

За оцінками багатьох відомих російських економістів, держава ще тривалий час має не тільки підтримувати рівень своєї участі в соціальних гарантіях, а й нарощувати їх, оскільки значна частина населення е бідною.

Дуже негативно впливає на фінанси домогосподарств хабарництво, яке в РФ процвітає на всіх рівнях управління і в усіх сферах господарювання.

Обсяги хабарництва зростають: річна сума хабарів, який сплачує російський бізнес чиновникам, 2004 р., за оцінками експертів, сягнула 360 млрд дол. США; 80 % російських бізнесменів беруть участь у скоєнні цього злочину постійно і сприймають його як "належне"; періодично змушені вдаватися до цього заходу інші 20 % ділових людей; найкорумпованішими є служби, які видають дозволи на комерційну діяльність, а саме: пожежники та представники санітарно-епідеміологічних станцій, що характерно і для України. На хабарі цим службам припадає 40 % усього річного корупційного обігу, на другому місці - податківці, далі - різноманітні галузеві державні органи, органи внутрішніх справ та ін. 2004 р. побутове хабарництво, за оцінками експертів, сягнуло в РФ 3-4 млрд дол. - перші місця тут посідали освіта, "безкоштовна" медицина і військкомати.