Екологічне управління - Шевчук В.Я. - 1.10 Екологічна політика, програми, стратегічні плани дій

Екологічна політика, програми і стратегічні плани дій — усе це атрибутика системного екологічного управління і, зокрема, результати стратегічного екологічного планування як однієї з головних функцій системного екологічного управління. В Україні національну екологічну політику визначено в "Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 p. № 188/98-BP. Основні розділи цього документа такі:

· пріоритети охорони навколишнього природного середовиша і раціонального використання природних ресурсів;

· стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого та природоресурсного потенціалу в галузевому представленні;

· заходи щодо збалансованого використання і відновлення природних ресурсів;

· етапи реалізації основних напрямів державної екологічної політики;

· механізм реалізації основних напрямів державної екологічної політики України (організаційний, правовий, економічний, регіональний);

· екологічна експертиза;

· міжнародне співробітництво тощо.

На час затвердження державної екологічної політики Верховною Радою для України це був важливий крок у формуванні нового екологічного світогляду і плану дій. Нині цю прийняту політику слід зробити справді екологічною, тобто гармонізувати з європейською екологічною політикою і регламентом з екологічного управління, міжнародними стандартами серії ISO 14000.

Для багатьох країн Європи відправним пунктом на шляху становлення національної екологічної політики стала Стокгольмська конференція ООН з навколишнього природного середовища (1972). Огляд тенденцій екологічної політики європейських країн у першій чверті XXI ст. свідчить про драматичну еволюцію суспільних поглядів на значення навколишнього природного середовища як першооснови економічно-соціального розвитку.
Найкраще це можна простежити, розглядаючи еволюцію екологічної нормативної бази в Європі, одним із ключових елементів якої, крім директив, є екологічні плани дій Європейського союзу (ЄС). Перший екологічний план дій ЄС було прийнято в 1973 p., одразу після конференції в Стокгольмі. Він був спрямований на досягнення обмежених екологічних цілей, а саме на:

запобігання та зменшення, де можливо, шкідливого впливу забруднень на довкілля;

заохочення екологічно обгрунтованого менеджменту, припинення виснажливої експлуатації природних ресурсів і порушення екологічної рівноваги;

поліпшення умов життя людей через поліпшення екологічного стану навколишнього природного середовища;

інтегрування екологічних чинників у містобудування та землекористування;

розробку механізмів вирішення екологічних проблем із найменшими економічними й соціальними витратами.

Для досягнення цілей у плані рекомендувалось:

розпочати оцінювання (експертизу) впливу проектної діяльності на довкілля на якомога ранішій стадії планування проекту;

уникати діяльності, пов'язаної з надмірною експлуатацією природних ресурсів та порушенням екологічної рівноваги; здійснити необхідні науково-дослідні роботи та виконати розробки щодо стандартизації в галузі екології;

впроваджувати, де можливо, принцип "забруднювач платить";

запобігати на урядовому рівні діяльності, яка має шкідливий транскордонний екологічний вплив;

враховувати екологічні інтереси країн, що розвиваються, беручи до уваги, зокрема, екологічні чинники в міжнародній торгівлі та міжнародному співробітництві;

вживати заходів щодо роз'яснення екологічної політики, залучати до такої діяльності відповідні міжнародні організації і сприяти їм у такій діяльності;

широко залучати громадськість до діяльності, спрямованої на охорону й збереження довкілля, переважно через екологічне виховання, освіту і пропаганду;

правильно розподілити владні повноваження (місцеві, регіональні, федеральні, національні та на міжнародному рівні) і відповідальність у боротьбі з окремими категоріями забруднень з урахуванням особливостей територій, які треба захищати;

гармонізувати в межах ЄС національні екологічні стратегії, програми, концепції, плани дій тощо; при цьому слід орієнтуватися на спільні довгострокові цілі, ніяким чином не обмежуючи суверенні права та інтереси окремих націй і не зашкоджуючи інтересам Спільного ринку.

На основі наведених цілей і рекомендацій було розроблено концептуальні підвалини для практичної діяльності протягом подальших 20-ти років. Розпочався і широкомасштабний процес створення екологічних громадських і неурядових організацій, міністерств екології. Почали впроваджуватися і застосовуватися переважно регулювальні інструменти екологічної політики, за допомогою яких забезпечувались три основні напрями діяльності: створення наукового обгрунтування екологічних програм і заходів
шляхом накопичення, аналізу й систематизації даних спостережень за екологічним станом довкілля; шляхом наукового дослідження впливу діяльності на стан довкілля; шляхом розробки методів економічної оцінки вартості природних ресурсів та економічних збитків унаслідок їх пошкодження і втрат;

формулювання політики та стратегій у комплексі з розробкою конкретних заходів; зокрема, розробка й впровадження екологічних
стандартів і практичне застосування принципу "забруднювач платить" через штрафи за забруднення довкілля;

формування та здійснення екологічної політики на державному рівні і становлення відповідних державних інституцій.

Накопичений практичний досвід реалізації екологічної політики показує, що для досягнення екологічних цілей лише екологічного регулювання недостатньо. Великі витрати на природоохоронні заходи не завжди дають позитивні економічні й соціальні результати. Постала необхідність впровадження економічних механізмів екологічної політики.

Зазначимо, що широкомасштабне впровадження економічних механізмів розпочалося за досить сприятливих умов. У 80-ті роки XX ст. екологічна політика почала наповнюватися реальним змістом. У цей час на національному і міжнародному рівнях почалась широка й послідовна реалізація таких важливих вимог, як:

інтегрування екологічної та секторальних політик;

інтерналізація екологічних витрат;

обов'язкове застосування процедур оцінки впливу на навколишнє середовище (ОВНС) на всіх рівнях використання;

участь громадськості в таких процедурах;

впровадження екологічно чистих технологій;

запобігання шкідливому транскордонному впливу на довкілля через міжнародне співробітництво;

залучення країн, що розвиваються, до вирішення глобальних екологічних проблем.

На хвилі зростання загальної обізнаності щодо екологічних проблем відбулися суттєві якісні зміни у світосприйманні, світогляді та поведінці різних суспільних груп. Споживачі почали вимагати екологічно чистих продуктів, умов проживання, зміни способів виробництва і споживання. Бізнесмени збагнули, що вони чимало втрачають унаслідок руйнування навколишнього природного середовища, а згодом втрачатимуть іще більше. Зрозуміли вони і те, що екологічний бізнес також може бути прибутковим. Владні
структури усвідомили, що без належним чином розробленої екологічної політики їм дедалі важче буде утримувати владу в умовах демократії. На найвищому управлінському рівні стало зрозуміло, що надалі просто неможливо розв'язувати відокремлено питання розвитку та навколишнього природного середовища. Кращих результатів і вищої ефективності можна досягти лише інтеграцією екологічної та секторальних політик. Типовим для багатьох країн стало створення на національному рівні систем екологічного моніторингу, обов'язковим елементом яких є регулярне інформування громадскості про стан довкілля та здійснення державної екологічної політики. Цим процесам сприяло становлення глобального інформаційного середовища, що стало можливим завдяки бурхливому розвитку і широкій доступності сучасних інформаційних та комунікаційних технологій.

У той же період на міжнародному рівні було підписано кілька важливих багатосторонніх екологічних угод. Деякі країни визнали, що в основу стратегії розвитку має бути покладено принцип досягнення збалансованого розвитку. Відповідно до цього почалися зміни національних стратегій розвитку.

Цілком логічно у 80-ті роки XX ст. на перший план почали виходити такі інструменти екологічної політики:

· платежі за використання природних ресурсів та за забруднення довкілля;

· субсидії на впровадження екологічно чистих і природоохоронних технологій;

· заставні платежі за тару багаторазового використання;

· платні дозволи на здійснення екологічно шкідливої діяльності;

· екологічне страхування;

· екологічне маркування та ін.

Стандарти на викиди і скиди забруднювальних речовин встановлювалися відповідно до розвитку природоохоронних технологій. Завдяки цим стандартам та підвищенню ставок платежів за забруднення довкілля відбулися зміни принципів екологічного менеджменту в бік контролю забруднення в джерелі, а не "на кінці труби", як було до того.

Промислові компанії почали розробляти й впроваджувати власні корпоративні екологічні політики. Увага зосереджувалася на зменшенні емісії забруднювальних речовин, обсягу відходів, зниженні енерго- та ресурсоспоживання. Широкого застосування набув добровільний екологічний аудит.
Міжнародні організації промисловців розробили добровільні кодекси поведінки щодо охорони довкілля і раціонального природокористування. Прийнята в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро Декларація з питань довкілля і розвитку визначила як головну мету екологічної політики досягнення збалансованого розвитку. Тому П'ята екологічна програма дій Європейського союзу, яку було прийнято в 1993 р., так і названа — "До сталого розвитку".

Порівняно з попередніми, ця програма ще більш конкретизована і цілеспрямована. У ній зазначено: ситуація в Європі така, що економічні переваги, які надає Спільний ринок, обмежуються екологічними чинниками і можуть бути втрачені, якщо таким чинникам не приділятиметься першочергова увага.

Основоположна ідея, закладена в Програму, полягає в тому, що не можна ніяким чином допускати погіршення якості навколишнього природного середовища, і це стане можливим за умови, якщо виробники, споживачі, уряди і громадськість більше зважатимуть на екологічні вимоги у своїй діяльності. Наприклад, у Програмі з'явилися такі, зокрема, положення: застосування принципу запобігання; саморегулювання приватного сектора через добровільні екологічні угоди, спрямування роботи на цільові групи;
запровадження управління виробництвом на основі оцінки повного життєвого циклу продукту.

Слід зазначити, що чимало концептуальних положень Програми запозичено з доповідей і документів, присвячених обґрунтуванню сучасної екологічної політики і розроблених під егідою Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Крім того, ці положення обговорювалися на численних консультаційних зустрічах, що проводились Європейською економічною комісією. Можна стверджувати, що Програма відображає не тільки особливості екологічної політики, притаманні лише регіону ЄС, а й
певною мірою містить положення, придатні для впровадження практично в усіх індустріалізованих країнах, у тому числі й в Україні.

Однією з головних цілей Програми є посилення громадської занепокоєності екологічним станом довкілля, зміна світогляду та поведінки населення в екологічно сприятливий бік. Екологічна просвіта має бути не надто узагальненою, затеоретизованою, а цілеспрямованою на три основні суспільні групи (з урахуванням їхніх особливостей):

владні структури, обов'язком яких є не тільки забезпечення виконання законодавства та екологічний контроль, а й інформування та просвіта населення;

потужні споживачі природних ресурсів та продуценти відходів, від поведінки яких значною мірою залежить екологічний стан довкілля;

широкі верстви населення в різних ролях: як виборці, продуценти відходів і забруднювальних речовин, споживачі товарів та послуг.

Крім подальшого розвитку екологічного законодавства Програма пропонує низку рекомендацій:

посилити увагу до забезпечення достовірної й повної інформації про стан навколишнього природного середовища в Європі, забезпечити належне екологічне інформування суспільства. Для цього, зокрема, слід створити Європейську екологічну агенцію;

сприяти розвиткові наукових досліджень екологічних проблем і дослідно-конструкторських робіт у галузі екологічно чистих технологій;

застосовувати інтегровані підходи в плануванні територіального розвитку та розвитку секторів як на локальному рівні, так і на рівні всього регіону ЄС. Враховувати при цьому економічні, соціальні й екологічні складові, виходячи з необхідності створення передумов для переходу в майбутньому до моделі сталого розвитку. Важливим і обов'язковим інструментом має бути екологічна експертиза проектів, планів і програм усіх рівнів;

впроваджувати розрахунки справжньої вартості екологічних втрат та оцінювання екологічних ризиків будь-якої економічної діяльності. У тих випадках, коли неможливо здійснити точні фінансові розрахунки, слід під час оцінювання застосовувати альтернативні методики. Як ефективний засіб рекомендується вживати інструменти економічного стимулювання (екологічні платежі, субсидії та податкові пільги, торгівля дозволами на викиди і скиди);

застосовувати екологічний аудит для визначення екологічної ефективності виробництва і для інформування громадськості та влади про те, наскільки відповідально керівники компаній і підприємств ставляться до цих проблем;

сприяти активній підтримці екологічної діяльності з боку громадськості, розвиваючи системи інформування її щодо діяльності, спрямованої на досягнення сталого розвитку, створюючи сприятливі умови для реалізації громадських ініціатив у цій галузі;

приділяти особливу увагу інформуванню й просвіті представників бізнесових кіл; готувати спеціалістів-екологів для роботи на виробництві, в інших секторах бізнесу, владних структурах та громадському секторі;

урядам забезпечувати фінансування означеної діяльності. Обґрунтуванням необхідності цього фінансування є те, що діяльність з охорони довкілля економічно вигідна, якщо обчислювати справжні екологічні вигоди і збитки.

Належна увага має приділятися міжнародному співробітництву на всіх рівнях, особливо з країнами, шо розвиваються. А екологічне співробітництво з країнами Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) визначено як один із стратегічних пріоритетів. Наголошується, шо це важливо не лише з екологічного погляду, а й з міркувань сприяння політичній та економічній стабілізації у регіоні.

Можна стверджувати, що за останню чверть XX ст. досягнуто суттєвого прогресу в забезпеченні охорони та оздоровлення навколишнього природного середовища за допомогою застосування різноманітних інструментів екологічної політики, у тому числі таких, шо ґрунтуються на ринкових підходах. Нині серйозна увага приділяється забезпеченню дотримання створеного за цей період екологічного законодавства. Проте дедалі більше зростає усвідомлення того, що зусиль тільки урядового й громадського секторів
недостатньо. Впровадження екологічно стійких схем виробництва і споживання, як цього вимагає Порядок денний на XXI століття, можливе лише за умови забезпечення суттєво більшої відповідальності корпоративних бізнесових кіл за досягнення цієї мети. Добровільні угоди між урядами та промисловими корпораціями щодо екологізації виробництва — це тільки перший, але не визначальний крок у цьому напрямку. Нагальною потребою є створення корпоративних систем екологічного управління.

Хоч Європейський союз і головна рушійна сила та "законодавець мод" сучасної Європи, екологічна політика, звичайно, розробляється і на національних рівнях. На сучасному етапі великою перевагою можна вважати те, що кожна країна прагне розвивати свою національну політику, орієнтуючись на загальноприйняті в європейському регіоні екологічні цілі і застосовуючи схожі підходи, теоретично обгрунтовані і практично перевірені в країнах ЄС. З історичного погляду, відлік координованого природоохоронного співробітництва на рівні всього європейського регіону можна починати від Конференції міністрів екології європейських країн, що відбулася в замку Добржиш поблизу Праги в 1991 р. На цій конференції прозвучав і був підтриманий заклик до здійснення комплексної оцінки стану навколишнього природного середовища Європи, а також була висунута пропозиція щодо розробки Екологічної програми для Європи.

Програма, яку було ухвалено на Софійській конференції міністрів "Довкілля для Європи" (1995), стала першою спробою сформулювати довгострокові пріоритети екологічної політики на загальноєвропейському рівні, які б могли сприяти створенню концептуальних підвалин для координації національних і міжнародних зусиль стосовно поліпшення стану навколишнього природного середовища в Європі та інтегруванню екологічних чинників у політику розвитку. Особливістю цього документа є те, що в ньому не пропонуються кількісні показники стану навколишнього природного середовища і терміни досягнення їх, не ставляться завдання конкретним країнам. Це скоріше політичний документ, у якому формулюються основні напрями реалізації екологічної політики в Європі, загальновизнані заходи й рекомендації. Таким чином, Екологічна програма для Європи — не лише
документ, а й динамічний процес удосконалення і розвитку європейської
екологічної політики.

В основу Програми покладені принципи Декларації з питань довкілля і розвитку (Ріо-де-Жанейро). У ній також зроблено спробу надати Порядку денному на XXI століття практичного характеру в контексті європейського регіону, особливо в питаннях інтегрування екологічної та секторальних політик. Програма також відображає конкретні напрямки співробітництва з поліпшення екологічного стану навколишнього природного середовища, ухвалені на Європейській конференції "Довкілля і здоров'я", проведеній під егідою Всесвітньої організації охорони здоров'я в Гельсінкі (1994).

Дванадцять екологічних проблем визначено Екологічною програмою для Європи як головні, п'ять із них — як пріоритетні, а саме: зміна клімату, руйнація стратосферного озону, втрата біорізноманіття, аварії з тяжкими екологічними наслідками, підкислення й збільшення концентрації тропосферного озону та інших фотохімічних оксидантів.

Згідно з Програмою рекомендується формувати екологічну політику, виходячи з принципів запобігання, "забруднювач платить", поділу відповідальності між суспільними групами, а також інтегрування екологічних складників у секторальні політики. Серед провідних інструментів, що пропонуються для досягнення цілей Програми, — технологічна кооперація в галузі розробки екологічно чистих виробничих та нових природоохоронних
технологій, інтегрований контроль забруднення та аварій, економічні інструменти, регулярні огляди реалізації екологічної політики, екологічне інформування та участь громадськості, міжнародні екологічні договори.

У зв'язку з екологічними програмами дій, що реалізуються в країнах Європейського союзу, було визнано необхідність координації зусиль усіх відповідних європейських інституцій в єдиному пан-європейському процесі, сприяння розвитку гармонізованої нормативної бази для створення умов досягнення збалансованого розвитку в Європі, посилення уваги до питань екологічного стану довкілля як одного зі складників європейської безпеки взагалі.

Екологічна політика в країнах Центральної та Східної Європи має свої особливості порівняно з країнами Європейського союзу. Очевидно, що однією з головних обставин їхньої діяльності є і ще довго триватиме перебування цих країн у стані переходу від планово-командної до ринкової економіки. Для таких країн було необхідно розробити спеціальну екологічну програму дій з урахуванням специфіки перехідного періоду, оскільки їхньою особливістю є те, що в найближчі 5—15 років вони, за деякими винятками,
потерпатимуть від гострої нестачі коштів для фінансування природоохоронних заходів. Тим часом екологічні проблеми країн ЦСЄ набули дуже серйозного характеру. Крім нестачі фінансових ресурсів проблемою є брак інституцій і спеціалістів, здатних розв'язувати природоохоронні завдання в умовах нових економічних відносин.

Для вирішення екологічних проблем регіону варто із самого початку визначити чіткі цілі й найефективніші шляхи їх досягнення. Таке завдання було поставлене ще на конференції в 1991 р. у Добржиші. Протягом наступних двох років за допомогою МБРР, ОЕСР та інших міжнародних організацій і країн-донорів було розроблено Програму дій з охорони навколишнього природного середовища для країн ЦСЄ, яку схвалила Конференція міністрів "Довкілля для Європи", що відбулася в Люцерні в 1993 р.

Програма містить базові положення й керівні принципи для визначення найпріоритетніших екологічних проблем і вказує шляхи вироблення та прийняття реалістичних, ефективних і економічно обгрунтованих рішень.
Розробники Програми прагнули, щоб вона була здатна слугувати основою для визначення національних пріоритетів у галузі охорони довкілля для кожної з країн, а також сприяти розвитку екологічного співробітництва між Сходом і Заходом.

Як першочергові визначено екологічні проблеми, пов'язані зі здоров'ям людей. У Програмі, однак, зауважено, що невідкладні заходи мають реалізовуватися в контексті тих можливостей, які склалися після розпаду старих режимів. Тому слід враховувати, шо в процесі структурної перебудови економіки можна і потрібно розв'язувати деякі питання охорони довкілля з найменшими затратами. Країнам ЦСЄ запропоновано нові моделі використання ресурсів навколишнього природного середовища, аби запобігти появі
нових проблем, пов'язаних із його забрудненням, вирішити існуючі проблеми та якомога швидше і дешевше ліквідувати наслідки забруднення в минулому.

У Програмі пропонується новий підхід до розв'язання питань охорони довкілля, що адекватний економічній ситуації, у якій перебувають країни ЦСЄ. На відміну від інших регіональних програм дій, у яких спочатку пропонуються цільові показники якості навколишнього природного середовища, а потім визначаються фінансові ресурси, необхідні для їх досягнення, у Програмі підкреслюється необхідність врахування позитивних взаємозв'язків між економічним розвитком та станом навколишнього природного середовища; пропонується прийняття політики, спрямованої на усунення першопричин, що призводять до погіршення екологічного стану довкілля, а не на боротьбу із симптомами його деградації; рекомендується спирання на показник ефективності витрат як основного критерію при розподілі фінансових ресурсів; визначається кілька нагальних проблем, що потребують термінового вирішення.

Головна мета Програми — забезпечити якомога ефективніше і з найменшими витратами вирішення невідкладних проблем охорони довкілля, з якими стикаються країни ЦСЄ.

Для досягнення цієї мети рекомендується робити наголос на впровадженні економічних механізмів екологічної політики, реалістичних екологічних стандартів та механізмів забезпечення їх дотримання, а також ретельно добирати й готувати інвестиційні проекти і формувати системи екологічного управління.

Провідна ідея, на якій грунтується Програма, полягає в тому, що економічні та структурні зміни в країнах ЦСЄ є необхідною умовою для більш ефективного використання природних ресурсів, стимулювання переходу до екологічно безпечних видів господарської діяльності й технологій та для одержання ресурсів, необхідних для фінансування
видатків на охорону навколишнього природного середовища.

Для розв'язання цього завдання потрібні найрізноманітніші програмні заходи і засоби; проте загальновизнано, що поетапне скорочення субсидій у галузі використання енергії, води та інших природних ресурсів є вирішальною передумовою для досягнення головних екологічних цілей. Водночас не можна недооцінювати значення соціальних, економічних і політичних бар'єрів, які перешкоджають ліквідації цих субсидій, особливо в країнах
із низьким доходом на душу населення.

Питанням першочергового значення також є збереження різноманіття видів флори та фауни і незмінених природних ландшафтів, які збереглися в цих країнах від часів колишньої тоталітарної системи.

Біологічне й ландшафтне різноманіття в країнах ЦСЄ в цілому збереглося краще, ніж у Західній Європі. Це пов'язано з надійним забезпеченням режимів природоохоронних територій, недостатністю інвестиційних ресурсів та політикою землекористування, що проводилася в умовах централізованого планування.

На сьогодні ця багата спадщина перебуває під загрозою безконтрольного використання і водночас створює додаткові можливості. Лісове господарство, мисливство, туризм, сільське господарство та деякі інші види діяльності, пов'язані з експлуатацією природних ресурсів, можуть приносити швидкий прибуток, але на шкоду біологічному й ландшафтному різноманіттю. Проте з урахуванням відносно низького рівня економічного
розвитку та через необхідність перебудови економіки країн, що перебувають на перехідному етапі, заходи щодо охорони навколишнього природного середовища в поєднанні з розвитком туризму на природних територіях та інших видів діяльності створюють можливості для поліпшення життя місцевого населення і водночас для охорони природних ресурсів відповідного району.

Витрати на збереження біологічного різноманіття в цілому нижчі порівняно з витратами на боротьбу з промисловим забрудненням. Щоправда, у цій сфері вже успішно здійснюється низка проектів, у тому числі й в Україні. Отже, існують можливості для інтеграції природоохоронних складників у процес економічного розвитку, особливо в таких секторах, як
сільське й лісове господарства та водогосподарська діяльність. У Програмі приділяється увага питанням становлення екологічного законодавства та інституцій у країнах ЦСЄ. На подальших конференціях "Довкілля для Європи" здійснювалась оцінка прогресу, досягнутого у виконанні Програми в регіоні ЦСЄ. На Софійській конференції міністрів (1995) було, зокрема, зазначено, що в усіх країнах ЦСЄ активно розробляється і приймається
екологічне законодавство. Воно, як правило, спирається на сучасні керівні принципи екологічної політики (наприклад, принцип "забруднювач платить"), вказує на нові інструменти забезпечення політики (наприклад, платежі за забруднення) і встановлює нові природоохоронні заклади (наприклад, екологічні фонди або органи з нагляду за дотриманням екологічного законодавства). Однак слід враховувати, що в цілому розробка екологічного законодавства та політики дедалі більше регламентуватиметься директивами Європейського союзу. Це особливо стосується країн, які в майбутньому мають шанси приєднатися до ЄС, а також, меншою мірою, інших країн ЦСЄ. Процес вступу деяких країн ЦСЄ до ОЕСР також впливає на розробку екологічної політики і законодавства в цих країнах. Хоч прийняття нового законодавства є важливою передумовою для вирішення основних екологічних проблем, у багатьох країнах ЦСЄ, як і раніше, існують серйозні вади в реалізації керівних принципів екологічної політики. Більшості країн ЦСЄ треба відмовитись від застарілих схем і прийняти реалістичні законодавчі норми. Ці заходи вкрай потрібні для забезпечення авторитету природоохоронних інституцій. Необхідно також створити
більш реалістичні схеми забезпечення дотримання законодавчих положень. У деяких країнах ЦСЄ процес зближення зі стандартами, прийнятими в західноєвропейських державах, може тривати 10—20 років.

Як одну з найважливіших етапів у процесі "Довкілля для Європи" слід, безперечно, відзначити конференцію міністрів, що відбулась у датському місті Оргус у червні 1998 р. За неповні три роки, що минули після конференції в Софії, сталося чимало змін: були прийняті нові члени до ЄС; ухвалено Кіотський протокол до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, у якому ЄС є одним із ключових учасників; різко посилились настрої щодо згортання програм ядерної енергетики в Європі; з'явилися нові докази необхідності термінових заходів, спрямованих на забезпечення біологічної безпеки.

Значення регіону Європи для глобального природоохоронного процесу підвищилось, що вимагало внесення належних коректив до екологічної політики. Проте аналіз даних щодо екологічного стану довкілля країн Європи показав, що, хоч і відбулося скорочення деяких видів шкідливого екологічного впливу на довкілля, проте в цілому його якість суттєво не поліпшилась. Пріоритетними залишаються такі сектори і напрями:

· транспорт (рекомендується ширше застосовувати економічні інструменти екологічної політики);

· сільське господарство (рекомендується заохочувати фермерів до застосування екологічно "дружніх" технологій);

· енергетика (однією з головних проблем все ще залишаються субсидії);

· менеджмент та екологічний контроль хімічних речовин;

· водні ресурси (особливо щодо забруднення їх важкими металами та хімікатами);

· ґрунти, деградація яких триває;

· збереження біологічного й ландшафтного різноманіття.

На конференції був зроблений помітний крок у питанні розвитку міжнародного екологічного законодавства. Підписано Протокол щодо стійких органічних забруднювачів та Протокол щодо важких металів до Женевської конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (1979), Конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та про доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля,
Декларацію з питань етильованого бензину (країни зобов'язалися припинити споживання цього бензину до 1 січня 2005 р.) і Декларацію щодо політики в галузі енергоефективності (остання, зокрема, закликає до скорочення необгрунтованого субсидування енергетичної галузі).

Певного прогресу в природоохоронній сфері досягнуто передусім у країнах — членах ЄС та асоційованих членах. Ситуація в країнах, що не охоплені підготовкою до вступу в ЄС, гірша. Почасти з цієї причини, а також із необхідності й прагнення таких країн "підтягуватися" до європейських екологічних стандартів було погоджено фокус уваги зсувати далі на Схід, тобто активізувати співробітництво з країнами колишнього СРСР, надати їм більш системну технічну допомогу. Необхідно також розпочати широкомасштабну розробку й впровадження інвестиційних природоохоронних проектів, фінансування яких забезпечуватиметься не тільки з внутрішніх ресурсів країн, а й міжнародними фундаціями та країнами-донорами.

Майбутнє європейського екологічного співробітництва учасникам конференції вбачається таким:

оскільки, як показала перевірка часом, стратегічні напрями Екологічної програми для Європи визначені правильно, то і надалі триватиме реалізація довгострокових програм і заходів, відповідних національних екологічних планів дій;

увага дорадчих органів Екологічної програми для Європи та відповідних міжурядових організацій, що діють у регіонах, зсуватиметься дедалі більше на країни СНД, а також інші країни, що не є асоційованими членами ЄС.

Екологічна політика може бути реалізована як через виконання спеціально розроблених екологічних планів дій або програм, так і через інтегрування екологічних вимог та пріоритетів у секторальні стратегії, програми розвитку або плани дій, конкретні проекти. Екологічні плани дій розробляються і виконуються на різних рівнях: глобальному, регіональному, національному, територіальному, локальному та для окремих об'єктів. Плани дій можуть також розроблятися і виконуватися в окремих секторах економіки, окремими компаніями тощо. Залежно від рівня, для якого розроблено план, змінюються його структура, ступінь деталізації, механізми виконання, інтерпретація керівних принципів та ін. Наприклад, хоч Порядок денний на XXI ст. інколи і називають програмою дій, цей документ насправді являє собою скоріше узгоджений набір політичних цілей та стратегій і засобів досягнення їх. Практична ж реалізація стратегій та добір необхідних інструментів, з одного боку, — справа уряду країн. З іншого боку, екологічна програма для, скажімо, конкретної області або міста повинна містити чітко визначені цілі, терміни та індикатори виконання, у ній мають бути вказані інструменти й механізми здійснення моніторингу та контролю виконання, названі відповідальні особи, зроблене технічне й економічне обґрунтування тощо.

На сучасному етапі розвитку природоохоронної діяльності надзвичайно важливого значення набули екологічні плани дій, що розробляються і реалізуються на національному рівні. Порівняно з таким всеосяжним документом, як Порядок денний на XXI століття, національні екологічні плани дій (НЕПД) більш специфічні й деталізовані, мають короткостроковий характер. Проте концептуально вони спрямовані на однакові екологічні цілі, які мають бути досягнуті за допомогою інструментів і механізмів, адекватних національним умовам. Інакше кажучи, НЕПД — це своєрідний місток, що поєднує глобальні екологічні пріоритети з локальною природоохоронною діяльністю.

Крім зазначеного вище, національні екологічні плани дій відіграють роль каталізатора для органів управління охороною природи та природокористуванням. У багатьох країнах розробка і впровадження НЕПД спонукали до розробки регіональних і місцевих екологічних планів дій, що, зокрема, суттєво підвищило рівень екологічного управління. У країнах, які вже
мали загальні екологічні стратегії, схвалені на національному рівні, НЕПД стали інструментом реалізації таких стратегій.

Досвід розробки і реалізації НЕПД у різних країнах показує, що найтиповішими рисами успішних НЕПД є такі:

· врахування глобальних та регіональних екологічних чинників і пріоритетів;

· спрямування на одну або кілька пріоритетних національних екологічних проблем, щоб виконати НЕПД у кінцевий термін;

· базування на інструменти екологічної політики, на краще використання наявних ресурсів, удосконалення екологічного управління та міжсекторної координації;

· забезпечення умов для прийняття і виконання еколого-економічних рішень;

· врахування реалій країни, у якій розробляється і виконується НЕПД, що можливо за умови запровадження широкого консультаційного процесу з усіма зацікавленими сторонами, особливо з громадськістю;

· наявність зазвичай таких компонентів, як обґрунтування вибору ключових секторів і проблем, обгрунтування пріоритетності вирішення проблем, аналіз проблем на підставі наявної екологічної та іншої інформації, екологічні цілі;

· наявність розрахунків необхідних фінансових та інших ресурсів і плану інвестування;

· графік виконання;

· механізми консультацій із зацікавленими особами, моніторинг виконання тощо.

Розробка і реалізація НЕПД потребує залучення широкого кола зацікавлених сторін, інтереси й цілі яких у загальному випадку не обов'язково збігаються. Тому важливо одразу започаткувати широкий консультаційний процес під егідою органу центральної державної влади, відповідального за реалізацію національної екологічної політики. Паралельно з розробкою НЕПД слід нарощувати управлінський і виконавчий потенціали природоохоронних та інших зацікавлених органів та інституцій, щоб до початку практичної реалізації плану дій уже існував управлінський потенціал, здатний виконати й розвинути НЕПД далі.

Наступний важливий крок — розробка робочого плану, який має відображати стратегію НЕПД. Залежно від національних умов одні країни приділяють більшу увагу стандартизації в галузі охорони навколишнього природного середовища; інші — посиленню інструментів екологічного планування, тобто оцінці впливу на навколишнє природне середовище тощо; а ті країни, що мають фінансові можливості, визначають напрямки й