Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 4.4. Відродження приватної банківської справи у сфері депозитів та жиротрансферів

Хоча депозитні банки безпосередньо перестали існувати у середньовіччі, люди продовжували надавати гроші третім особам. Так, визначні середньовічні абатства, а саме Святого Петра у Генті, вже давно приймали депозити від місцевих сеньйорів та подорожуючих купців. З XI ст., коли металеві гроші почали впевнено займати своє місце у Західній Європі, де вони відігравали значну роль у торговельній експансії, така практика почала поширюватись. У XII та XIII ст. заможні купці Північно-Західної Європи, особливо в Аррасі, безпосередньо займалися фінансовими операціями. Це набуло систематичного характеру. Купці використовували власний капітал та депозити, надані їм третіми особами, надавали кредити у Фландрії та Артуа, у великих фламандських містах. Незважаючи на це, особи, які сприяли відродженню у банківській справі депозитів та трансферів, були обмінювачами грошей насамперед в Італії, а пізніше — і в іншій частині Європи, зокрема в Південній Німеччині та країнах сучасного Бенілюксу.

Повернення у Західній Європі до економіки, опосередкованої грошима, супроводжувалося збільшенням видів грошей та форм розрахункових одиниць. У IX та X ст. місцеві феодали намагалися дістати права карбувати монети, яке належало імператору чи королю. Так, срібні динари Карла Великого, які копіювалися багатьма способами, втратили свою вартість як валюта. Уніфікована система розрахункових одиниць Каролінзької доби, що базувалася на динарі Карла Великого, була роздрібнена на численні локальні чи регіональні системи. Для того щоб розплутати цю "павутину" і створити ефективну систему торгівлі, необхідне було втручання фахівців, що пояснює збільшення кількості професійних обмінювачів грошей. Про таких фахівців регулярно згадується в іспанських та італійських документах XI та XII ст. У XII ст. обмінювачі також проявляли активність у Німеччині, Франції та країнах сучасного Бенілюксу, а через століття вони діяли в кожному важливому місті Європи. З 1250 по 1275 р. у Барселоні налічувалось 22 обмінювачі; у 1350 р. в Монпельє та на півдні Франції — не менше 42.

Монетарні функції обмінювачів грошей зводилися не тільки до обміну грошей, а й до зважування і перевірки. Були офіційні постачальники цінних металів у зливках на монетні двори місцевих феодалів та принців. Крім своєї монетарної діяльності, деякі з них вдавалися до фінансових операцій. Поступово вони ставали обмінювачами-банкірами і займалися депозитарною діяльністю та трансферами. Італійські обмінювачі-банкіри відігравали вирішальну роль у такому розвитку. Як було сказано вище, Генуя та Венеція швидко налагодили торговельні стосунки із Середнім Сходом та Північною Африкою, а така торговельна експансія мала базуватися на міцному фінансовому підґрунті. Ноу-хау Візантії та арабів, як і правові норми з римських кодексів, — все знайшло своє застосування. Від римських законів в Італії практично не відмовлялися. Правові традиції використовувалися ще з античних часів, що склало передумови для регулювання банківської справи та кредитних операцій і забезпечило юридичне підґрунтя, на якому трималося відродження депозитної банківської справи.

Генуя була першим містом, де відроджено такий банк, а Стародавні нотаріальні архіви міста, що датуються XII ст., дають змогу чітко простежити еволюцію цього феномену. Обмінювачі-банкіри Генуї мали добру репутацію і були досить компетентними в адміністративних та облікових операціях. Вони походили з добре освічених родин обмінювачів грошей чи інших професійних класів (карбувальників, випробувачів, аудиторів, ювелірів, осіб, що мали справу з дорогоцінними металами та їх видобутком). Більш того, вони часто мали і свою спадщину. Для того щоб здійснювати свою діяльність, вони повинні були сплатити місцевій владі певну суму грошей і мати великий стартовий капітал. Крім того, потрібні були приміщення для зберігання обігових коштів.

Рівень захисту таких приміщень спонукав заклади, купців та заможних громадян Генуї довіряти свої ліквідні кошти обмінювачам грошей, які мали добру репутацію. Отже, обмінювачі грошей також виконували функцію касирів; депозитори часто просили своїх депозитаріїв здійснювати або отримувати платежі на свої рахунки, сплачувати борг через перерозподіл (жиротрансфери) на користь своїх кредиторів та переказувати необхідні суми на їх рахунки. Сфера діяльності таких обмінювачів грошей швидко розширювалася. Практика свідчила, що розміщені у них депозити не вилучалися всі одразу. Деякі з них були розміщені на зберігальних рахунках або мали строковий характер, що не передбачало негайної сплати при запиті. Отже, обмінювачі грошей — банкіри почали відкладати частину таких депозитів для виробничих інвестицій, які вони здійснювали від власного імені. Вони брали участь у акціонерному володінні торговельними фірмами, які спеціалізувались на фрахті судів, що прямували на Середній Схід чи в Північну Африку, а також надавали своїм клієнтам поточні рахунки і кредити. Останні надавалися і третім особам, зокрема принцам чи феодалам, знатним особам, інституціям або особам, які стягували податки в містах. Коли кредити чи відкриття кредитних ліній були дуже ризикованими, обмінювачі вимагали гарантій від третьої сторони.

Крім наведених вище касових операцій, обмінювачі грошей виконували банківські функції. Часто вони здійснювали операції у присутності свідків і нотаріуса, який вносив деталі до свого реєстру, створюючи правове підґрунтя. У разі потреби він міг фіксувати також інші трансакції. З цих реєстрів можна зробити висновок, що депозитна банківська справа та жиротрансфери почали розвиватися в Генуї з 1150 р. Через півстоліття сліди таких банківських справ у нотаріальних архівах зникають. Причина полягає в тому, що судді приймали рахунки від касирів-банкірів як юридичний доказ на свій власний розсуд, що не вимагало нотаріального завірення банківських трансакцій. Нотаріальні реєстри містять і багато іншої цікавої інформації. Вперше можна зустріти термін банкері (banchieri), який використовувався для позначення тих обмінювачів грошей, що виконували функції і касирів, і банкірів. Звичайно, цей термін можна просто перекласти як "банкіри". Завдяки реєстрам, які вели нотаріуси, можна стверджувати, що в Генуї протягом першої половини XII ст. працювало 30 банкері.

Подібна ситуація спостерігалась також у Венеції. Депозитні операції і жиротрансфери були відроджені, хоча і зі столітнім залізненням після Генуї. Цей часовий лаг невеликий, особливо з урахуванням того факту, що торгівля у Венеції почала набирати обертів досить пізно. Саме завдяки стосункам з арабським світом Венеція з самого початку зайняла провідні позиції, що значно сприяло відновленню фінансових технологій. Відносини з Візантійською імперією відігравали менш значну роль, оскільки вони здійснювались під диктовку Венеції.

Венеціанські депозитні та жиробанки черпали натхнення у Генуї. Обмінювачі грошей були також і в П'яцца ді ріальто (Piazza di Rialto), Касири та жиробанкіри, відомі як банкері ді скріта (banchieri di scritta), приймали депозити і здійснювали касові операції для купців, які були їх клієнтами. Все частіше вони пропонували платежі між рахунками через жиротрансфери. Обмінювачі-банкіри Венеції не обмежувалися лише цією сферою. Так, якщо дебітор бажав сплатити гроші кредитору, який мав поточний рахунок в іншому банку, певна сума надходила трансфером як розміщення депозиту на рахунку кредитора. Обмінювачі-брокери регулярно зустрічалися, щоб узгодити поточні рахунки та встановити баланс шляхом взаємних компенсацій. Це давало змогу підтримувати контакт двом і більше банкірам міста.

Банківська система Венеції мала ще кілька характерних рис. Банки не надавали позик приватним особам. Кредитна лінія могла бути відкрита тільки для владних структур і державних закладів. Венеціанські банки були простими і прозорими. Впровадження ефективного методу організації банківської системи дало можливість владнати величезну мережу жироплатежів. Функціонування цієї системи значною мірою базувалося на подвійності бухгалтерського обліку, що було впроваджено жиробанками в Європі, зокрема у Флоренції.

Флоренція була третім містом Італії, де банки розвивали депозитні та жирооперації. В цьому центрі на противагу фінансовій еволюції, яку можна спостерігати в Генуї та Венеції, фінансові технології вдосконалювалися повільно, що пояснюється географічним та економічним чинниками. З одного боку, Флоренція не була морською державою до завоювання Пізи у 1406 p., що дало їй вихід до моря. З другого боку, протягом тривалого періоду Флоренція була промисловим центром пріоритетного значення, спеціалізуючись на експорті текстилю. Розвиток експортної промисловості, що потребував великих закупок сировини за кордоном, особливо в Англії, сприяв комплексному поділу праці та пошуку ринків збуту в далеких країнах. Все це сприяло значному розвитку економічної інфраструктури, що могло бути лише результатом тісної співпраці промисловців, купців і фінансистів. Така співпраця була значним внеском у торговельну експансію Флоренції в XIII, а особливо у XIV ст. З'явилася міцна та численна буржуазія, яка повністю взяла під свій контроль політичну й соціальну організацію міста Лілль. Вона була організована в шість гільдій (корпорацій), які були відомі як Арті (Arti)f одна з яких, Арт ді гамбіо (Arte di Gambio), була гільдією обмінювачів грошей та банкірів-обмінювачів. Це не викликає сумнівів щодо важливості і престижу професії фінансиста в урбанізованій економіці Флоренції.

Тоді як обмінювачі грошей (камбіатори (cambiatori) чи тавольєри (tavolieri)), з одного боку, здійснювали здебільшого простий обмін та наглядали за муніципальним монетним двором, обмінювачі-банкіри (банкері), з другого боку, виконували роль банкірів і займалися депозитними та жироопераціями. Діяльність банкері цілком можна порівняти з діяльністю їх колег у Венеції та Генуї, проте у фінансові технології вони запропонували кілька інновацій.

Доручення банкіру про жиротрансфер робилися усно, отже купці мали можливість перевіряти записи у банківській книзі за спот-операціями. Така процедура використовувалась у Венеції навіть в останні роки республіки, наприкінці XVIII ст. У Флоренції практикувалися усні платіжні доручення, однак і тут почали використовувати письмові доручення (поліц, роіігге). У більшості випадків саме власник рахунку (дебітор) особисто чи один із його працівників надавав документи банкіру. Інші міста Тоскани, такі як Прато, Пістоя та Піза, впровадили для себе флорентійську систему і письмові технології. В Тоскані звичка передачі письмових доручень про жироплатежі відставала від появи чеків у цьому регіоні. Незалежно від жироплатежів платежі готівкою стали об'єктом письмових інструкцій обмінювачу-банкіру, що спричинило появу кореспондентських рахунків. Найдавніший відомий чек, що датується 1374 p., був виданий у Пізі. Його було знайдено в архівах обмінювачів-банкірів Парацоне і Донато.

Протягом XIV ст. нові фінансові технології, започатковані в Італії, поширилися на всі Альпійські країни. Чіткі ознаки нових методів можна знайти насамперед у великих торговельних містах Південної Німеччини, особливо у Нюрнберзі, та в країнах сучасного Бенілюксу. Бельгійський історик Раймонд де Рувер показав облікові списки двох обмінювачів-банкірів Брюгге, що не залишає сумнівів щодо існування сучасних депозитних та обмінних банків в місті у другій половині XIV ст. До нас дійшли шість великих облікових книг і два журнали, які велися Колертом ван Марке та Віллемом Рувілом. Вони дають змогу зробити висновок, що з 1366 по 1370 р. у Брюгге вже приймали строкові депозити і депозити до запитання, платежі часто здійснювалися через жиротрансфери між рахунками, заборгованість банку гарантувалася, брокери-обмінювачі вели поточні рахунки зі своїми колегами у місті, що надавало їм можливість балансувати платежі компенсаціями. Нарешті, вони виділяли частину депозитів на інвестиції у промисловість, беручи акціонерну участь у комерційних підприємствах (і отримуючи у зв'язку з цим винагороду на акції) або надаючи відсоткові позики приватним особам чи владі. Рувер підрахував, що обмінювачі-банкіри Брюгге тримали менше як ЗО % одержаних депозитів. Інші 70 % було розподілено так: надання овердрафту — 10 %, інвестиції у комерційні підприємства — 60 %.

Прогрес депозитних операцій і жиротрансферів наприкінці середньовіччя в Італії, як і в більшості країн Європи, був досить значним, проте не слід переоцінювати його кількісні параметри. Колерт ван Марке, який був найбільш типовим обмінювачем-банкіром Брюгге у 70-ті роки XIV ст., мав постійну клієнтуру — 80 держателів рахунків походженням з того класу міста, який мав найвищі доходи. Відомі були фламандські та італійські купці, інші банкіри, знать, ломбарди та кахорсіни, працівники суду, ювеліри, промисловці та власники постоялих дворів та таверн. Кількість обмінювачів-банкірів в інших фламандських і брабантських містах була набагато меншою, а в деяких містах їх не було. Однак незважаючи на це, можна зробити висновок, що вони все ще працювали у Генті, Маліні (Мехелені), Антверпені та Бергені-оп-Зомі — містах, які були найбільш прогресивними фінансовими і торговельними центрами XIV ст. після Брюгге. Щодо інших міст країн сучасного Бенілюксу, то обмінювачі грошей, які здійснювали там свої фінансові операції, виконували функції швидше обмінювачів-касирів, ніж обмінювачів-банкірів.

У пізньому середньовіччі депозитні операції та жиротрансфери набули більшого поширення в містах Італії, ніж на півночі Альп. У багатьох з цих міст можна було зустріти професійних обмінювачів-банкірів, а в основних містах Італії їх кількість була значною. Клієнтура кількох банкірів складалася з великої кількості держателів рахунків. У Венеції, коли в 1499 р. збанкрутував банк Ліппомані, більш як 1248 клієнтів, які мали там рахунки, втратили свої кошти. Однак більшість тих, хто мав банківські рахунки, походили з класів населення, які мали високі прибутки. Половина клієнтів банку Ліппомані були знатного походження. Водночас у Тоскані депозити та жирооперації здійснювалися здебільшого особами із середнім рівнем доходів. Щоденна діяльність, навіть простих працівників, передбачала регулярне користування послугами обмінювачів грошей. Громадяни, які депозитували значні ресурси, зокрема промисловці, що займалися виробництвом чи торгівлею, досить часто застосовували розрахунки за своїми борговими зобов'язаннями шляхом письмових платіжних доручень, дебетуючи через обмінювача-банкіра свій поточний рахунок. Як правило, обмінювачі-банкіри здійснювали готівкові платежі ремісникам, купцям з невеликим оборотом та працівникам за наймом. Однак такі платежі досить часто здійснювалися через банківський трансфер.