Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 11.3. Реформи 30-х років XX ст.

Яким би не був політичний режим, банківська криза провокувала інтервенцію держави в банківський сектор майже в усіх країнах Європи, крім Великої Британії. Головні законодавчі акти були видані з 1934 по 1936 р. Сполучені Штати Америки в цьому відношенні випередили європейські країни, видавши в 1933 р. додатковий Банківський акт та Банківський акт Гласса — Стігала, що відокремили депозитні банки від комерційних.

Хоча походження та зміст законодавства щодо банків у різних країнах мали відмінності, це загалом було результатом ініціатив, репрезентацій та переговорів поза межами банківської системи чи принаймні поза межами центрального банку. Це був поворотний пункт у розвитку банківської справи Європи, що відкрив нову еру, де банківська діяльність була поставлена під контроль уряду з метою повного відновлення впевненості населення.

У деяких країнах реформи обмежувалися адміністративними діями центрального банку. Так, уряд Народного фронту змінив 24 липня 1936 р. статут Банку Франції. Було ліквідовано Регентську раду, асамблея двохсот найбільших акціонерів була замінена загальними зборами акціонерів. Рада банку складалася з вісімнадцяти членів, що призначалися урядом; високі посадові службовці, банкіри державного сектору та дебітори, а також два представники акціонерів. Значення цієї реформи мало насамперед політичний і символічний характер, що відображало прагнення кредитної системи бути зорієнтованою на задоволення швидше колективних потреб суспільства, а не шукати просто вигоди, конкретної форми. Реформа відкрила шлях до реорганізації банківської діяльності за режиму Віші, а також її раціоналізації після Другої світової війни.

В усіх країнах, де змішані банки зазнали кризи 30-х років, залишалися побоювання щодо поєднання депозитних операцій з промисловим інвестуванням. Не повертаючись до випадку Німеччини, викладеного вище, зазначимо, що в інших країнах, таких як Швеція, Швейцарія, Бельгія та Італія, державна влада впроваджувала заходи, спрямовані на відокремлення короткострокових кредитних операцій від промислових інвестицій. У Німеччині й Швейцарії це призвело не більше, ніж до зникнення змішаних банків. У Бельгії та Італії депозитні банки мали обмежуватися тільки короткостроковим кредитуванням. Бельгія була першою країною, де депозитним банкам взагалі заборонялось утримувати акції промислових підприємств.

Реформа банківської системи Бельгії наочно показує цю поворотну точку в історії розвитку банківської справи в Європі. Вона охоплює весь спектр заходів, що впроваджували уряди в ті часи й одночасно показує невизначеність таких реформ та обмежену можливість держави й центральних банків нав'язувати банкам свою волю.

З серпня 1934 р. уряд Бельгії займався захистом банківського кредиту. З метою допомогти банкірам відновити ліквідність "Сосьєте національ де кредит а л'індустрі" отримав повноваження акцептувати заморожені кредити вартістю до 2 млрд франків під 3 %-ві цінні папери уряду, що редисконтувалися Національним банком Бельгії.

Більш того, вказівкою від 22 серпня змішані банки були зобов'язані розділитися на депозитні банки та холдингові компанії. 5 грудня 1934 р. "Сосьєте женераль" зібрав усі свої підрозділи й сконцентрував їх депозитну діяльність в єдиній установі "Банк де ла сосьєте женераль" (Banque de la Societe Generate), яку він підтримував як холдингову компанію. Цей приклад наслідували багато банків. Під тиском католицької церкви та фламандських християнських демократів, які не хотіли зникнення банківської мережі, що обслуговувала фламандські підприємства, за допомогою кількох державних кредитних установ банківська система Боеренбонда була реорганізована. В лютому 1935 р. різноманітні установи об'єдналися в новий депозитний банк — "Кредітбанк фюр хандель єн нійферхейд" (Kredietbank voor Handel en Nijverheid). Усі колишні директори були замінені фламандськими представниками. З самого початку новий банк проводив політику, що сприяла незалежності та розвиткові фламандської економіки.

Девальвація в березні 1935 р. врятувала банківську систему Бельгії, однак "участь державної влади в банківській системі" була умовою участі соціалістів в уряді "національної концентрації" Пауля ван Зеєланда. Користуючись особливими повноваженнями, наданими парламентом, кабінет ван Зеєланда оголосив 9 липня 1935 р. королівський декрет про реформування банківської системи. Декретом було підтверджено розділ змішаних банків та обмежено право використання назви "банк" тільки депозитними банками, операції яких проводилися строком менш як 2 роки. Відтепер банкам заборонялося утримувати комерційні чи промислові цінні папери. Від них вимагався певний рівень власного акціонерного капіталу та регулярна публікація рахунків за певними стандартами. Професія банкіра підлягала певним обмеженням порівняно з іншими професіями, а вся система була поставлена під контроль спеціальної агенції — Банківської комісії. Крім нагляду за щоденним управлінням банками групи спеціальних незалежних експертів, Банківська комісія мала повноваження контролювати кредитну політику, а саме встановлювати рівень банківського резерву чи фіксувати максимальний рівень відсоткової ставки для певних видів операцій. Вона також контролювала емісію банками цінних паперів.

Банківська реформа в Бельгії на ті часи була перемогою прибічників державного втручання в економіку, але більш докладне дослідження форми декрету та процесу його розробки свідчить про співпрацю міністра фінансів від лібералів Макса-Лео Жерарда та членів банківського товариства. Дійсно, маючи нагальну потребу відновити впевненість населення, банки й самі виступали натхненниками реформ і сприйняли необхідність регулювання банківської діяльності, водночас обережно переслідуючи власні інтереси.

Створення контрольного органу, що функціонував окремо від центрального банку, не було новизною. Інші країни, такі як Швеція та Швейцарія, впроваджували такі заходи й раніше і, здається, їх досвід слугував натхненником реформи в Бельгії. Однак цей приклад має дещо інший характер, оскільки створення контрольних органів приводило до значних змін у банківській системі. Впродовж кількох років банки Бельгії були змушені переорієнтувати свою діяльність у напрямі державного кредитування, оскільки попит на короткострокові кредитні ресурси з боку приватного сектору був незначним.

Як і в Бельгії, банківська система Італії реформувалася впродовж тривалого періоду. Закон про банки був прийнятий у 1936 р. Банк Італії перетворився в державний кредитний інститут, а також йому було надано значні повноваження контролювати всі банки та попереджувати значну концентрацію в банківському секторі. Депозитні банки мали обмежувати свої короткострокові кредитні операції, тоді як довгострокові стримувалися небанківськими фінансовими посередниками, які створювалися та здебільшого контролювалися державою. В 1937 р, ІРІ став "вічним" інститутом, роль якого в промисловому розвитку Італії позначила її змішану економічну систему навіть до сьогодення.

Розвиток банківського законодавства та створення органів контролю за банками відбувалися як у демократичних країнах (крім Британії), так і в країнах з авторитарним режимом. Тривали розвиток і диверсифікація сектору держаного кредиту, що стало очевидним у 20-х роках XX ст. Заходи, впроваджувані державною владою для захисту заощаджень, привели до швидкого зростання ощадних банків як альтернативи банківським депозитам. Це підтверджують статистичні дані Німеччини та Франції.