Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 13.1. Банківська система з 1945 р. до кінця "золотих шістдесятих"

13.1. Банківська система з 1945 р. до кінця "золотих шістдесятих"

13.1.1. Зростання ролі держави

Оскільки держава вважала за потрібне втручатися в реформування банківської системи після кризи 30-х років XX ст., не викликає сумніву, що навіть війна навряд чи могла завадити зростанню ролі державної влади в галузі фінансів. Державні витрати на відновлення порядку в грошовій системі та прагнення розвивати фіскальні й монетарні інструменти впливу на економічне зростання та цикли ділової активності є взаємопов'язаними елементами єдиного комплексу.

Зростання державного втручання було очевидним скрізь, але набувало різних форм, що залежало здебільшого від національних особливостей. Найбільш значним аспектом є, безперечно, націоналізація приватних банків, хоча її наслідки не завжди збігалися з намірами її прибічників. З іншого боку, яким би не був їх офіційний статус, центральні банки посідали позицію банку банків та банку уряду. Як безпосередній результат проблем, викликаних відновленням вільного валютного курсу та міжнародної конвертованості, центральні банки функціонували за умов постійного співробітництва з урядом. їх здатність оперувати як фінансових керівників та зберігати незалежність щодо уряду варіювала в кожному окремому випадку, але з часом ця автономія почала проявляти тенденцію до руйнування, оскільки за умов економічної глобалізації збільшувався зовнішній вплив.

У рамках реформ, що розпочалися в 30-х роках XX ст., багато країн відчули посилення контролю над банківською сферою, а значення державних кредитних інститутів значно зростало.

З найбільших країн Європи і Франція, і Британія обрали шлях націоналізації центральних банків. Банк Англії націоналізовано у 1946 р. під час хвилі націоналізації, впровадженої урядом лейбористів у повоєнний період. Уряд втручався в банківську систему, яка вже була значною мірою централізована, а Банк Англії, очолюваний у 1920—1944 pp. Мон-тагом Норманом, тісно співпрацював з Сіті та скарбницею. Націоналізація навряд чи привела до фундаментальних змін у кредитній системі. Як і в минулому, кредитна система та скарбниця мали на меті відновити позиції Сіті в міжнародній фінансовій системі.

Націоналізація Банку Франції в 1945 р. була логічним наслідком реформи 1936 p., а націоналізація чотирьох великих депозитних банків "Кредит Ліонез", "Сосьєте женераль", "Комптуар насьйональ д'ескомпте де Парі" та Національного банку торгівлі та індустрії — наслідком реорганізації банківської системи за режиму Віші у 1941 р.

Закон "Віші", прийнятий у червні 1941 p., можна вважати сполучною ланкою реформ 1936 та 1945 pp. Закон з'явився на фоні війни та окупації і викликав тривалі переговори між великими банками та міністерством фінансів. Він став родоначальником корпоративної форми банківського устрою. Було створено дві "професійні асоціації". Перша складалася з "зареєстрованих" банків — 300 французьких та 30 іноземних. Інша включала "фінансові установи", що оперували тільки власними коштами. Постійний комітет банківської організації, що складався з шести банкірів та представника уряду, та Центральна комісія з трьох членів (президент Комітету банківської організації, керівник Банку Франції та голова скарбниці) мали завдання регулювати правила банківської діяльності. Нові постанови зафіксували існуючу банківську структуру і не дозволяли створювати нові банки, поглинати вже діючі та відкривати нові філії. Вважали, що причиною були побоювання, що німецькі банки могли проникнути в банківську систему Франції. Банки та фінансові установи мали подавати свої баланси та рахунки Центральній комісії, що відповідало стандартизованій бухгалтерській практиці. Закон "Віші" залишився і після визволення, пристосувавшись до тенденції збільшення державного контролю над економікою.

Оскільки Банк Франції був де-факто під контролем уряду з 1936 p., його націоналізація 2 грудня 1945 р. не викликала труднощів. Націоналізація приватних банків породжувала багато дебатів між соціалістами та комуністами, які були прибічниками структурних реформ, і тими, хто скоріше схилявся до державного контролю, а не до відвертої експропріації. Перші аргументували свою думку політичними переконаннями, прагнучи покласти край "владі грошей", а також, як прихильники економічного планування, економічними засадами, їх противники наводили класичні аргументи — збереження впевненості у грошах. Прибічники націоналізації труднощами здобули перемогу, але й вона була обмеженою: були націоналізовані тільки чотири депозитні банки з національною мережею філій. Незважаючи на тиск комуністів та соціалістів, комерційні банки уникнули націоналізації. Генерал де Голль жорстко протистояв націоналізації установ такого типу, заручившись підтримкою міністра фінансів Рене Плевена, який вважав (разом із власниками самих банків), що в контексті міжнародних інтересів націоналізація могла б скомпрометувати відносини Франції з англосаксонськими союзниками.

Франко Блох-Лейн у 1947—1974 pp. був передовим учасником кредитної системи Франції. Він успішно виконував функції голови скарбниці, директора "Каси насьйональ дез депот е консігнасьйон" (Caisse Nationale des Depots et Consignations) та президента "Кредит Ліонез". На його думку, націоналізація не змогла змінити організацію та функціонування банків. Оскільки управлінців традиційно наймали серед фінансових інспекторів, керівники системи не змінювалися, за винятком кількох вимушених відставок, коли керівники все одно замінювалися своїми найближчими колегами. Французька традиція наймати вищий управлінський персонал серед найвищих державних службовців встановилася досить міцно. Це сприяє розумінню того, чому націоналізація 1981 p., після якої у 1986—1988 pp. кілька установ повернулися до приватної власності за часів уряду Ширака, майже не вплинула на банкірів. Перебуваючи в приватному або державному секторі, банки являли собою гомогенне соціальне угруповання, в якому відома Національна адміністративна школа (НАШ) (Ecole Nationale dfAdministrations (E.NA.)) відігравала не останню роль.

Отже, націоналізація означала швидше політичну, ніж економічну, реформу. Закони 1945—1946 pp. сприяли процесу картелізації банківської системи Франції, яка розпочалася за часів режиму Віші. Заборона створювати нові філії підтримувалася силою і за прикладом Америки та Європи відбувся розподіл між депозитними та комерційними банками. Перші мали право оперувати лише з поточними рахунками та приймати депозити на строк менш як два роки. Інвестиції дозволялися тільки в межах, що не перевищували 10 % капіталу підприємства та 75 % активів банку. Комерційні банки могли приймати депозити від своїх ділових клієнтів та акціонерів, строк яких перевищував два роки. Для серед-ньо- та довгострокових позик чи інвестицій вони могли використовувати як власні ресурси, так і депозити. Такі правові обмеження мали тенденцію покласти край розвитку організаційної структури банківської системи Франції. Водночас було впроваджено третю категорію банків, що спеціалізувалися на середньо- та довгостроковому кредитуванні. Вони не приймали депозити і не надавали позики строком менш як на два роки.

Процедури нагляду, впроваджені режимом Віші, посилилися. Національна кредитна рада, кількість членів якої було збільшено, замінила Комітет банківської організації. Вона регулювала кредитну сферу та визначала процентні ставки і структуру банківських депозитів. Банк Франції був практично регулюючим органом, що здійснював нагляд за ресурсами та діяльністю банків. Для задоволення потреб уряду в короткострокових кредитних ресурсах банки мали утримувати певний обсяг державних пінних паперів, а можливість редисконтування була обмеженою.

Заходи такого типу, впроваджені також в інших країнах Європи, обмежували комерційну діяльність депозитних банків регулярним фінансуванням державних вимог та ощадної банківської діяльності. Так, Банківська комісія Бельгії, створена під час реформи 1935 p., наполягала в 1946 p., щоб певний фіксований рівень депозитів був забезпечений казначейськими векселями. Цей рівень міг становити 65 % для депозитів з малими відсотками, що значно зменшувало доступ до кредиту приватного сектору. Коефіцієнт ліквідності банків і рівень казначейських сертифікатів стали типовими положеннями.

У Німеччині контроль над банками був більш децентралізований, а реорганізація банківської системи знайшла вияв у публікації нового закону про банки в 1961 р. Це змусило державну владу регулювати банки (Бундесауфзіхтзамт фюр дас кредітвесен, Bundesaufsichtsamt fur das Kreditwesen) та визначати чіткі правила щодо підтримки банківської ліквідності. Нейтралітет Швейцарії привів до зростання втручання держави в банківський сектор під час війни, а заходи щодо реорганізації та регулювання фінансового ринку були спрямовані на об'єднання розмаїття діяльності банківського сектору та фондового ринку. Така фінансова політика здійснювалася владою за допомогою впливової Асоціації банкірів Швейцарії, заснованої в Базелі в 1912 р.

У країнах, де державний фінансовий сектор був розвинений до війни, його експансія тривала і після 1945 р. Прикладом є Франція. В 1960 р. обсяг банківських депозитів досяг тут 93 млрд франків, з яких тільки 27 млрд знаходилися на рахунках приватних установ. "Каси дез депот е консігна-сьйон", керівник ощадних банків держави, утримувала більш як третину всіх депозитів (37 млрд франків), в той час як "Кредит агріколь", найважливіша кредитна установа на сьогодні, мала 12 млрд франків.

У повоєнний період відбулися значні зміни, за яких держава перетворилася з банкіра лише національних заощаджень на банкіра національних інвестицій і торгівлі. Тут треба зазначити роль, яку відігравала "Каса дез депот" у створенні інфраструктури Франції — спорудженні будівель, розширення міської та сільської інфраструктури, розвитку медичного обслуговування, освіти, культури й спорту. В такий самий спосіб "Кредит агріколь" став інструментом політичної економії, розвиток якого все більше залежав від скарбниці, тоді як його зв'язки з міністерством сільського господарства також посилювалися. Така зміна становища державних і напівдержавних установ супроводжувалася тим, що уряд відійшов від прямого фінансування, а це стримувало його можливості залучати депозити у великому масштабі.

Система Бельгії, де обмеження на структуру банківських активів припинили доступ до кредитних ресурсів приватних осіб, так само сприяла тому, що державні кредитні установи в консолідації з КЖЕР зайняли провідні позиції в залученні депозитів. Зросла роль Кредитного комуналу. З 1947 р. Кредитний комунал розпочав систематично проводити політику залучення короткострокових депозитів у формі ощадних сертифікатів, що видавалися за принципом "крану", та використання ощадних банківських книжок. З 1950 по 1965 р. вартість емітованих сертифікатів зросла з 2,7 млрд до 50 млрд франків, а ощадних книжок — з 0,4 млрд до 8 млрд франків. Ці показники зростання значно перевищують показники інших кредитних установ, зокрема КЖЕР. їх депозити збільшилися з 1945 по 1965 р. у п'ять раз, а аналогічний показник обсягів депозитів Кредитного комуналу становив 20.