Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 11.2.3. Падіння фунта стерлінгів і його вплив на країни Європи

З липня 1931 р. банківська криза в Центральній Європі почала впливати на грошовий ринок Лондона, де фунт стерлінгів опинився під значним національним і міжнародним тиском. Найважливішою проблемою зовнішніх відносин було зростання дефіциту поточного балансу. Доповідь Комісії Макміллана про стан промисловості та фінансів не тільки привернула увагу до "розриву Макміллана", тобто до неможливості британської промисловості черпати в банківському секторі ресурси для середньо- та короткострокового фінансування, а й показала обсяг короткострокових кредитів грошового ринку Лондона за кордоном, особливо в Німеччині. Після впровадження контролю над обмінними курсами в Центральній Європі власники фунтів стерлінгів, які хотіли підвищити свою ліквідність, зверталися до Лондона для конверсії стерлінгів у золото. Нарешті, побоювання щодо стану державних фінансів Британії посилилися після доповіді Травневого комітету із державних витрат, який прогнозував значний бюджетний дефіцит.

Доповідь Макміллана була опублікована 13 липня, саме тоді уряд Німеччини вирішив закрити банки на два дні. Наступного тижня Банк Англії втратив частину своїх золотих резервів вартістю 20 млн фунтів. Для підтримання фунта він був змушений звернутися за допомогою до банків Америки та Франції. 31 липня опублікована доповідь Травневої комісії прогнозувала дефіцит бюджету обсягом 120 млн фунтів. Це було надзвичайною відвертістю в той час, коли уряд навряд чи міг підтримувати кредитоспроможність держави без урівноваженого бюджету. Оскільки згідно з доповіддю дефіцит здебільшого був зумовлений надлишковими витратами з національного страхового фонду, на правлячу партію лейбористів було покладено зобов'язання зменшити дефіцит, скоротивши дотації на випадок безробіття.

Фінансова криза відбилася також на політичних колах, які в рамках кабінету Макдональда почали скорочувати державні витрати. Ліве крило кабінету вирішило краще піти у відставку, ніж отримати згоду на скорочення виплат на випадок безробіття на 10 %. Наступного дня Макдональд та його міністр фінансів Сноуден створили коаліційний уряд з консерваторами й лібералами, поставивши завдання отримати згоду парламенту на нову програму з економії державних витрат.

Ті лейбористські міністри, що пішли у відставку, оголосили себе жертвами "грабіжництва банкірів", а лейбористська преса гучно звинувачувала іноземні банки в тому, що вони наполягали на зменшенні витрат на випадок безробіття для надання нових позик. Фактично відбувалися багатосторонні контакти між Банком Англії, Морганом Гренфелом у Лондоні та його представником в Нью-Йорку Дж.П. Морганом, на той час провідним банкіром Америки. Однак роль Моргана була обмежена вимогою гарантій, що програма економії витрат підтримувалася відповідальними політиками. При цьому особливих вимог щодо змісту не було. Макдональд використав пропозиції щодо економії витрат для того, щоб проштовхнути програму, яка вже була прийнята його кабінетом. Програма виглядала як необхідність для задоволення вимог банкірів.

Прихід до влади націоналістичного уряду не пом'якшив кризу фунта стерлінгів. Навпаки, оголошення про зменшення заробітної плати урядовим службовцям спровокувало страйк серед морських підрозділів, що базувалися в Шотландії. Події було драматизовано пресою" а за кордоном схилялися до того, що один зі стовпів британської влади зруйновано повстанням в Інвергордоні, яке уряд побоювався придушити. Інцидент сприяв втраті довіри до фунта, і 20 вересня Британія відмовилася від золотого стандарту.

В той час як багато країн, що перебували в тісних фінансових стосунках з Британією, наслідували її приклад, на континенті Франція, Бельгія, Нідерланди, Італія, Польща та Швейцарія проводили політику захисту паритетів своїх валют та підтримки золотого стандарту. Для зменшення втрат від стерлінгових валютних резервів вони конвертували значні обсяги своїх валют в золото, покриваючи емісію. Така практика збільшила тиск на долар, що призвело до одностороннього рішення США від 20 квітня 1933 p., напередодні Світової економічної конференції в Лондоні, відмовитися від золотого стандарту.

Конференція в Лондоні проходила на фоні спроб подолати кризу світової торгівлі та проблему валютних курсів, проте всі потенційні рішення не було прийнято у зв'язку з відмовою президента Рузвельта приєднуватися до будь-яких угод щодо відновлення золотого стандарту. У відповідь на такі дії Америки країни, які все ще підтримували золотий стандарт, підписали 3 липня 1933 р. угоду, що об'єднала їх у "Золотий блок". За цією угодою Франція, Бельгія, Італія, Нідерланди, Польща та Швейцарія повинні були надавати одна одній допомогу для підтримки золотого стандарту.

Однак знецінення долара та фунта поставило відкриті економіки таких країн, як Бельгія, Швейцарія та Нідерланди, в скрутне становище на зовнішніх ринках. Для конкуренції зі знеціненими валютами вони мали поступово зменшувати свої внутрішні ціни шляхом дефляційних заходів. Впровадження такої політики призводило до виникнення багатьох проблем, а співпраця в межах "Золотого блоку" виявилася ілюзією. Першою залишила групу Бельгія.

Світова криза вразила Бельгію в 1932 р. Впродовж кількох місяців банки були неспроможними ліквідувати свої портфелі. Продати цінні папери можна було тільки за мізерними цінами. Банки також намагалися повернути позики, надані промисловим концернам. В той час як більш давні банки мали достатньо резервів на випадок кризи, малі установи, створені в період буму 20-х років XX ст., зникали, оскільки кількість вкладників зменшувалася. Труднощі охоплювали також банки, що перебували під патронатом Робітничої партії Бельгії та фламандських християнських демократів. Через те, що такі установи були пов'язані з політичними партіями, виникали проблеми, як врятувати ці інститути та якість їх управління, що призводило до жорсткої полеміки, а припинення в 1934 р. платежів загрожувало всій банківській системі.

Банк "Белж дю травай" (Banque Beige du Travail), який був зв'язаний із соціалістами, продовжував діяти після відмови католиків та лібералів допомагати йому. Колапс Боеренбонда, що був підпорядкований католикам, призвів, навпаки, до падіння католицько-ліберального кабінету, внаслідок чого відбулися переговори, які привели до формування в листопаді 1934 р. "уряду банкірів". Це сприяло підтримці бельгійського франка через політику дефляції. Однак нова девальвація фунта стерлінгів у лютому 1935 р. призвела до фінансової паніки та підвищила недовіру до бельгійського франка. Розпочалися масові вилучення золота з Національного банку Бельгії, і уряд звернувся за допомогою до Франції, але не отримав її. "Уряд банкірів" пішов у відставку. На зміну йому прийшов кабінет "національної концентрації", який очолив Пауль ван Зеєланд. Першим його актом було девальвовано бельгійський франк на 28 %.

Відхід Бельгії від "Золотого блоку" не міг не вплинути на інших учасників. В той час як Італія з метою збереження національного престижу відмовилася від девальвації та наслідувала приклад Німеччини, жорстко контролюючи зовнішню торгівлю й обмінний курс, Нідерланди та Швейцарія по черзі відчула відплив капіталу. Після спроб поліпшити становище дефляційними заходами та проблем, що виникли після перемоги Народного фронту, Франція девальвувала франк у вересні 1936 р. на 25 %. Девальвація франка була вирішальним фактором у розпаді "Золотого блоку". Згодом до девальвації змушені були вдатися Швейцарія та Нідерланди.