Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 13.1.2. Концентрація в банківській системі

Навіть у тих країнах, де банківська система була консолідована протягом багатьох років, тенденція до ще більшої концентрації після Другої світової війни тривала і набула свого розвитку в 60-х роках XX ст. Банківська революція 40-х років демонструє значне поширення цього явища, хоча і в зміненому вигляді. В багатьох випадках концентрація відбувалася шляхом збільшення мережі банківських підрозділів, якщо не була заборонена чинним законодавством. Швидке зростання особистих доходів у період економічної експансії протягом двох десятиліть після війни надало нові моясливості для кредитних установ, а також породили жваву конкуренцію за контроль над ними.

В той час як банківська система Британії вже відчула передчасну концентрацію до 1914 p., вона досягла нового рівня в 1968 р. після злиття двох банків "Великої п'ятірки" — Національного і Провінційного банку та Лондонського і Вест-мінстерського банку. Новий Національний Вестмінстерський банк став другим за розміром банком Британії та сьомим у світі. Наступне злиття "Барклайс банку" з Банком Ллойда було попереджено урядом, оскільки нова установа контролювала б 45 % банківського ринку Британії. Після цього Банк Мартіна, який був ініціатором злиття, був поглинутий "Барклайс банком".

У Франції депозитним банкам було заборонено розширювати мережу аж до 1966 р. З 1946 по 1976 р. їх кількість зменшилась з 340 до 192, тоді як місцевих банків у той самий період — з 214 до 63. У 1966 р. після злиття двох націоналізованих банків — "Комптуар насьйональ д'ескомпте де Парі" та Національного банку торгівлі та індустрії було створено Паризький національний банк (Banque Nationale de Paris). Лібералізація банківського законодавства, проведена міністром фінансів Мішелем Дебре в 1966—1967 pp., привела до розділу депозитних та комерційних банків та породила жорстку боротьбу між комерційними банками за контроль над депозитними установами. В боротьбі за межами четвірки брали участь "Парібас" та "Суецька група". Предметом суперечок був контроль над "Кредит дю норд" (Credit du Nord) (Кредитом Півночі) та "Кредит індустріель е комерсі-аль" (Credit Industriel et Commercial). Нарешті, "Парібас" прискорив злиття "Кредит дю Норд" та "Банк де л'юніон Па-рісьєн" (Банку Паризького союзу) у депозитний банк з мережею в 600 філій. "Суецька група" отримала "Кредит індустріель е комерсіаль", який добре влаштувався в Паризькому регіоні та мав пристойну інфраструктуру провінційних кореспондентів.

З часів війни банки Бельгії проводили політику експансії через збільшення кількості філій. Так, фламандський Кредит-банк, який мав у 1945 р. 191 філію, збільшив цей показник до 441 у 1965 р. Відтепер експансія тривала поза межами

Фламандського регіону. В 1984 р. Кредитбанк мав 759 філій по всій Бельгії. Консолідація банківської системи Бельгії відбувалася в два особливих етапи.

Перший етап датується 1966 p., коли відбулося злиття "Сосьєте женераль де Бельжік" та його філії "Банк д'анверс" (Banque d'Anvers) з "Сосьєте Бельж де банк" (Societe Beige de Banque). заснованим у 1931 p. групою Солвея. Новий банк був названий "Сосьєте женераль де банк" (Societe Generate de Banque), а в 1985 p. його назва скоротилася до "Женераль де банк". Мережа його філій зросла з 350 у 1945 р. до 738 після злиття з більш як 11 тис. агентів.

Другий етап тривав у 1974 p., коли об'єдналися Банк Брюсселя та Банк Ламберта (Banque Lambert) — відповідно другий та четвертий за розмірами банки країни. У Нідерландах, де банки розвивали тісні стосунки зі зростаючими багатонаціональними та страховими компаніями, в цей період відбулося злиття Банків Амстердама та Роттердама, в результаті чого з'явився "Амро банк".

Конкурентна та потужна природа руху в напрямі консолідації в даному випадку продемонстрована краще, ніж у Німеччині. Маючи бажання зруйнувати монополію в економіці Німеччини, союзники вирішили розбалансувати банківську систему. Перші плани США передбачали розподіл комерційних та інвестиційних операцій. Після непорозумінь з радянським урядом реформа банківської системи була впроваджена в 1947—1948 pp. в трьох західних окупаційних зонах. Універсальні, багатоцільові банки, яких у Німеччині було достатньо, змогли вижити, незважаючи на плани диверсифікації банківської діяльності. Однак три великі банки столиці, які залишилися в кінці війни, були розділені на низку регіональних банків. Дойче банк було розділено на десять менших установ, Дрезднер банк — на одинадцять, а Комерцбанк — на дев'ять.

Такі заходи не поширювалися за межами окупаційних зон, оскільки потужність колишньої олігополістичної банківської системи виявилася надто великою. Хоча нацистський режим значно послабив комерційні банки, їх відродження після війни було швидким. У 1950 р. активи комерційних банків становили 38 % усіх банківських активів (у 1938 р. — 15 %). Після 1952 р. банки, утворені внаслідок розділу Дойче банку, Дрезднер банку та Комерцбанку, отримали дозвіл перегрупуватися в три регіональні банки. В 1956 р. було пом'якшено обмеження на консолідацію, а в 1958 р. — на створення філій. Ефект став очевидним відразу. В 1957 р. знову з'явилися Дойче банк та Дрезднер банк, а наступного року — Комерцбанк. У 1957 р. у Федеративній Республіці Німеччині налічувалось 13 359 кредитних установ чи 26 333 філії, включаючи представництва. Тільки великі банки та їх представництва у Берліні утримували 14 % всіх активів, в той час як майже 12 000 кредитних кооперативів і регіональних установ утримували 9 %. Упродовж наступних десятиліть консолідація мала подвійний характер: було зменшено кількість установ до 5355 у 1980 p., а кількість філій того ж року зросла до 44 666.