Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 13.1.3. Інтернаціоналізація і створення ринку євродоларів

Відновлення системи багатосторонніх платежів, управління дефіцитом платіжних балансів країн Європи за допомогою США та налагодження платежів у межах Європи в повоєнний період потребували великих зусиль. Створення 16 квітня 1948 р. організації Європейського економічного співробітництва мало на меті розподілити допомогу Маршалла на цьому фоні. Підписання 19 вересня 1950 р. угоди про Європейський платіжний союз (ЄПС) створило механізм компенсацій між платіжними балансами країн-учасниць з метою відновлення конвертації європейських валют. Це було підтверджено системою валютних квотувань, у межах якої могли відбуватися багатосторонні компенсації. ЄПС створив можливості інтеграції для країн — учасниць Європейського економічного співробітництва, включаючи грошовий сектор.

ЄПС припинив свою діяльність у кінці 1958 p., коли відновлення внутрішньоєвропейського обміну стало стимулювати економічне зростання. ЄПС був замінений Європейською грошовою угодою, яка означала надання кредитів в іноземній валюті тим країнам, які мали труднощі з платежами.

Відновлення зовнішньої конвертованості валют більшості країн Європи супроводжувалося зменшенням доларового дефіциту, що до цього часу було основною характеристикою міжнародної торгівлі. Потік американських інвестицій до країн Європи та зростання іноземних витрат, пов'язаних з В'єтнамською війною в 60-х роках XX ст. призвели до нової напруги в грошовому секторі на міжнародному рівні. Для зменшення інфляційного тиску в економіці США Міжнародний валютний фонд впровадив нові механізми. Підтримка долара, однак, стала все більш і більш складним завданням для інших валют, в той час як спекуляції на міжнародному ринку золота ще більше послабили долар. До серпня 1971 р. золоті резерви США зменшилися до 10 % їх вартості в 1945 p., а 15 серпня президент Ніксон припинив обмін золота на долари. Після такого зламу в Бреттон-Вудській валютній системі провідні промислові країни провели дві успішні девальвації долара. Це поклало край Бреттон-Вудській системі та демо-нетизувало золото. Незважаючи на такі труднощі, долар залишався резервною валютою і при системі плаваючих валютних курсів, яка була створена для підтримки системи багатосторонніх платежів, що базувалася на ресурсах членів. Роль Міжнародного валютного фонду продовжувала зростати.

В той час як монетарна влада багатьох країн Європи проводила політику захисту міжнародної торгівлі та валютного курсу, з кінця війни їх банки активно розвивали свої відносини за кордоном. Ті установи, що вже мали міжнародну мережу, також розвивали її. Так, "Кредит Ліонез" — найбільш "міжнародний" з усіх депозитних банків Франції з 1945 по 1962 p., збільшив кількість своїх закордонних представництв втричі. В цей час він мав за кордоном понад 200 філій. Першим кроком банків на шляху до міжнародних операцій був розвиток відносин з іноземними кореспондентами. Саме таку стратегію обрали після 1945 р. банки Німеччини. Наступним етапом було створення представництв. Представництва за кордоном можна було створювати через гудвіл місцевих агентів. Перша з таких ініціатив в Німеччині привела до створення філії Дрезднер банку в Стамбулі в 1952 р. Економічне та фінансове домінування США привело до створення численних філій американських банків за кордоном.

Більш того, як і в минулому, відмінності в законодавчих та податкових системах привели до інтернаціоналізації деяких фінансових центрів Європи. Сприятливі податкові стимули та репутація бездоганної конфіденційності зробили Швейцарію привабливою для багатьох іноземних банків. Женева і Цюріх стали провідниками в міжнародному русі капіталу, і навіть сьогодні більше половини банків Швейцарії є іноземними філіями чи швейцарськими компаніями, контрольованими іноземними інтересами. Надзвичайна обережність та вплив швейцарських банкірів привели до того, що вони отримали прізвисько "міжнародні банкіри Цюріха". Однак для уникнення звинувачень у залученні незаконних грошей, які можна "відмити", Швейцарія впродовж кількох останніх років готувалася відмінити банківську секретність, принаймні в деяких випадках. Завдяки географічному розташуванню, ліберальному законодавству, привабливому фіскальному режимові Люксембург також став міжнародним банківським центром першочергової важливості, в якому мали представництва всі великі банки Європи. Цьому сприяло і те, що з 50-х років країна була місцем розташування багатьох інституцій Європейського Союзу.

Вражений значною зовнішньою заборгованістю Британії та обмеженнями на міжнародні операції через неконверто-ваність та девальвацію фунта стерлінгів, Сіті Лондона після війни був на деякий період витіснений Нью-Йорком. Шукаючи шляхи обходу регулювання валютного курсу, що ускладнювало експорт стерлінга, банкіри Британії знайшли заміну, яка несподівано стала успішною та привела до створення нового глобального фінансового ринку — євродоларів.

Після спалаху Корейської війни в 1950 р. Китайська Народна Республіка побоювалася, що її резерви у доларах, що знаходилися в західних банках, могли бути заморожені. Для захисту від будь-якого втручання США Банк Китаю переказав частину своїх резервів у Париж, до Центрального Північно-європейського банку (Banque Centrale pour VEurope du Nord), що контролювався Радянським Союзом через спеціальний рахунок, відкритий на ім'я Національного банку Угорщини. Центральний Північноєвропейський банк розмістив ці депозити на короткий строк в інших західних банках під невеликий процент. Отже, була започаткована система доларових трансакцій поза межами Сполучених Штатів Америки, незалежно від банківського регулювання та процентних ставок СІЛА.

Приблизно з 1957 чи 1958 р. банки Європи, особливо Лондона, де стерлінгові трансакції жорстко обмежувалися, почали залучати доларові депозити та надавати доларові кредити. Ці операції виявилися надзвичайно успішними. На практиці банківські правила Америки не могли застосовуватися щодо депозитів іноземних банків у Нью-Йорку, а також щодо депозитів іноземних філій банків США. З цього часу, отримуючи невеликі проценти за депозитами у Нью-Йорку, власники коштів могли мати значно вищі проценти в Європі, не ризикуючи при цьому втратити на обмінному курсі, оскільки рахунок відкривався в доларах. Такі операції також давали змогу соціалістичним країнам повертати доларові кредити неамериканським банкам і, отже, захищати валютні резерви, потрібні для зовнішньої торгівлі. Ринок євродоларів, який розвивався на грошових ринках Європи та швидко поширився в інші країни, є одним із найбільш значних показників великомасштабного розвитку банківської справи в повоєнний період. По суті він складається з міжбанківського ринку, де трансакції на мільйони доларів відбуваються за умов надзвичайної конкуренції, а межі доходу є дуже вузькими. Це привело до експансії цілої низки операцій із залучення депозитів та надання кредитів в іноземних валютах. Тобто ринок євродоларів відкрив шлях до зростання торгівлі європейськими валютами, наприклад дойчмарками, поза межами Німеччини чи швейцарськими франками поза межами Швейцарії. Більш того, цей ринок значно розширився, тож євродолар став регулярно функціонувати як у Канаді, так і в Сінгапурі та Японії.

Торгівля єврооблігаціями на євровалютних ринках, тобто емісія цінних паперів, деномінованих в іноземній валюті, а також єврокредитів, сертифікатів на депозити в іноземних валютах поза межами країни походження привели до виникнення складних багатосторонніх фінансових операцій. Ринки Брюсселя та Люксембурга стали особливими центрами створення й емісії єврооблігацій з 60-х років XX ст. Кредит банк відігравав особливу, дуже активну, роль у розвитку іноземних грошових зобов'язань, деномінованих в європейській валюті. Ця грошова одиниця спочатку використовувалась для розрахунку балансів у ЄПС і мала золотий вміст, що дорівнював одному долару. З часом вона стала визначатися на основі кошика з сімнадцяти валют з метою захисту кредиторів та позичальників від ризику коливань валютних курсів. Перша спроба створити європейську валюту мала обмежений успіх. Більшість емісій на ринку єврооблігацій, принаймні до кінця 70-х років XX ст., були деноміновані в американських доларах, а Лондон залишався центром ринків евровалют. Банки Лондона значно сприяли еволюції цих ринків.

Після підписання Римського договору в 1957 р. багато європейських банків отримали можливість використовувати неформальні контакти, що привело до створення на початку 70-х років "банківського клубу". З 1959 р. Дойче банк, Амстердамський банк (Amsterdamsche Bank) та "Сосьєте женераль де Бельжік" заснували "Холостяцький клуб" (Club des Celibataires), названий так через те, ЩО кожна компанія-член мала автономію в прийнятті рішень. Асоціація стала в 1963 р. Європейським дорадчим комітетом, до якого приєднався Мідланд банк. Початковим етапом співпраці між банківськими угрупованнями Європи стало створення в 1967 р. чотирьох міжнародних кредитних установ, що здебільшого займалися коротко- і довгостроковим кредитуванням на ринку євродоларів у Лондоні, Брюсселі, Парижі та Люксембурзі.

У такий самий спосіб "Холостяцький клуб" співпрацював з "Сосьєте женераль" в Парижі, "Кредитанштальт" у Відні, Італійським комерційним банком та іншими для заснування Європейського кредитного банку (Banque Europeenne de Credit) — установи, що займалася середньостроковим кредитуванням і знаходилася в Брюсселі. В Лондоні Комерцбанк приєднався до Національного Вестмінстерського банку та кількох американських банків і було засновано Міжнародний комерційний банк. Інше угруповання, що включало "Бар-клайс банк", Дрезднер банк, Паризький національний банк (Banque Nationale de Paris), "Банк національ де лаворо" (Вапса Nazionale de Lavoro), "Альгемайне банк Нідерланд" (Algemene Bank Nederland), Банк Брюсселя (Banque de Bruxelles) та Банк Америки, заснувало дві міжнародні фінансові компанії, одна з яких знаходилася в Люксембурзі, а інша в Парижі.

Зі створенням у 1970 р. Міжнародної компанії європейських банків (ЄБМК) було інституціоналізовано неформальні зв'язки поза Європейським дорадчим комітетом. "Сосьєте женераль" (Франція) та "Кредитанштальт банкферейн" приєдналися до ЄБМК в 1971 р., а в 1973 р. — Італійський комерційний банк (Вапса Commercial Italiana). ЄБМК створила агенції в Сполучених Штатах Америки та Лондоні.

Виникнення міжнародних банківських асоціацій відповідає прагненню великих банків Європи відігравати більш активну роль на міжнародному грошовому ринку, беручи ризик не тільки на себе. Такі асоціації могли пропонувати солідну співпрацю, організовуючи щось на зразок "круглих столів" і розподіляючи ризики й прибутки від міжнародних угод. У 1970 р. "Кредит Ліонез" та Комерцбанк відкрили для себе європартнерів, до яких вони згодом приєдналися разом із Банком Риму (Banco di Roma) та "Банко Іспано Американок В межах цієї асоціації партнери могли надавати взаємну допомогу для задоволення вимог клієнтів.

Ініціатива створення таких міжнародних банківських асоціацій охоплювала як амбіції комерційних банків, так і саму Європу. Важливий державний кредитний інститут Німеччини, "Вестдойче-Ландесбанк жироцентрале" (Westdeutsche-Lan-desbank Girozentrale), було засновано в 1970 р. банківською групою "Оріон" разом із Національним Вестмінстерським банком. Іншими учасниками "Оріону" були Кредит Італьяно та впливові неєвропейські банки: "Чейз Манхеттен банк" (Chase Manhattan Bank) (Нью-Йорк), Королівський банк Канади та Банк Міцубісі. Аналогічно в 1976 р. було створено міжнародну асоціацію в кооперативному секторі — Об'єднання банківської групи, де головним промоутером виступав "Дойче генозеншафтсбанк" (Deutsche Genossenschaftsbank).